1  

 

Роман  Кісь  (м.  Львів).  

ОКРЕМІШНЄ  «Я»  -‐-‐  МИСЛЕННЯ    –    СМИСЛИ.  

(від  картезіянського    “cogito”  до    сенсології).  

           

ЗМІСТ1  

Інтродукція  до  трактату  із    фундаментальної  сенсології.  (С.  1  –  18).    

1.Голістична   (онтико-‐епістемічно-‐екзистенційна)   природа   ґенерування  смислів  та  самостановлення  смислів’’.  (С.  18  -‐  72  ).  

2.Онтичне   «Я   існую».   Онтичне   «Я   мислю».   ПЕРФОРМАТИВНІСТЬ    МИСЛЕННЯ  ЯКО    ЧАСТИНИ  ЖИТТЄТВОРЕННЯ  (С.  70  -‐-‐  92).  

3.Суверенне  Я    і  світ  смислів.  (С.92-‐-‐  173).  

4.ОНТО-‐ПІДВАЛИНИ   МИСЛЕННЯ   ТА   СЕНСОКІНЕСІСУ   (логосність   смислу,  сенсологія  логосу).(С.173  -‐-‐  201).  

5.  Індивідуальна    свідомість  і  смислові    світи  життєсвіту.  (С.  201  -‐-‐  333  ).  

Замість  післямови  (С.  333).  

ІНТРОДУКЦІЯ  

до  нового  мого  трактату  із        сенсології2  Складні   смислові   конфіґурації   (а   вони   –   завжди   особистісні,   бо   у   них  

повсякчас   «вібрують»   моменти   МОГО   досвіду,   -‐-‐   у   тім   числі   відчуттєвого,  

почуттєвого,   ідіоситуативного…)   можливо   і   тяжіють   якось   до   певних   ідей,                                                                                                                            1    Розширена  АНОТАЦІЯ  цієї  праці  –  в  самому    кінці  тексту  книги.  2   Перший   більш-‐менш   розлогий   шкіц     до   сенсології     (а   це   були   ще   маловсистемлені   розмірковування   із  різних  окремих  питань  теорії  смислу)    я  накидав  був  у  філософському  щоденникові  “Квадрига”(Львів  ,  2010);  далі   у   світ   з’явився   був   мій   спеціальний     трактат     в   дусі   трансдисциплінарного   потрактування  фундаментальної   сенсології    «Дискурс   –   дискурсодія   –   сенсоутворювання.   Вступ   до  філософії     смислу»   у  межах  моєї  ширшої  книги  «Як  зупинити  розукраїнювання  України?  –  Львів,  2012);  нарешті  позаминулого  -‐-‐  2013   року   -‐-‐   видрукуваний   був   мій   філософський   трактат   “Сенс   сенсоутворювання.   Впровадження   до  філософії   смислу.”  Мої   загальні     підходи   до  теорії   смислу  та   перший   начерк  такої  теорії   вдалося   було  нашкіцувати  в  первісній  версії  під  час  розробки  та  здійснення  маґістерських  проґрам  із  соціолінгвістики  культури   для   маґістрантів-‐культурологів   (протягом   2001—2003   років)   у   Центрі   розробки   маґістерських  проґрам  Львівського  університету.    

2  

 

«істин»,   чи   то   способів   катеґоризації   світу…   Але   такі   рухливі   конфіґурації  

смислів  радше  самі  по  собі,  радше  цілком  самочинно  (наче  рій  москітів,  як  

це   дуже   вдало   метафоризував   був   Ролан   Барт,   -‐-‐   здається   у   «Фраґментах  

дискурсу  закоханих»…)  рояться  лише  «поблизу»  та  «довкола»  того,  чого  б  я  

волів   сягнути   своєю   думкою   (своїм   пізнавальними   зусиллями,   своїми  

можливостями   розумово-‐раціональної   коґніції)   …   До   того   ж   весь   час   «з-‐

міщуючись»  та  «пере-‐міщуючись»…  Вони  нагадують  мені  про  те,  що  не  лише  

можливо,  але  і  навіть  потрібно!)  на-‐ближатися  (наближатись  до  того,  до  

чого   лине   і   єство   і   думка)   з   різних   боків…   І   що   самі   ці   петлі   та   зиґзаґи  

зближувань   та   на-‐лягань   (ізусебічних   на-‐налягань)   усе   ж   чогось   варті…  

Адже  сенсокінесіс  не  просто  о-‐значує  можливі  траєкторії  думки  та  здатен  

«провокувати»  й  підштовхувати  інтенційне  на-‐цілювання  думок…  Рухлива  

неокресленість   такого   «рою   смислів»   має   свою   велику   перевагу…   Адже  

навіть   уже   і   оте   невідступне   «дзижчання»   і   «кружляння»   ройовища  

смислів   може   просто   роз-‐рухати   та   пробудити   напівсонні   думки,   -‐-‐  

транспонувати   кволе   та   фраґментарне   мислення   у   мислення  

«неухильно-‐напружене»,  у  мислення  «сильне»…  Може  й  не  зовсім  вдала  (із  

погляду  наукових  тонкощів)  аналогія  із  «хмаринкою»  москітів  мовби  нагадує  

мені  про  те,  що  й  мої  думки,  моє  мовомислення  теж  може  бути   (чи  навіть   і  

має   бути…)   не   надто   жорстко   прикутим   до   самого   себе   (до   паттернів  

мислення;  до  устійнених  коґнітивних  мап;  до  певного  «набору»  ходів  думки;  

до  примусового  режиму  дискурсу…  Зрештою  йдеться  власне   також   і  про   те,  

аби   ви-‐проваджувати   вільну   думку   поза   повсякчасну   узалежнюваність   від  

психосемантики   самої   свідомости,   що   вибудувана   на   відносно   устійнених  

(цебто   структурально   «фіксованих»   пласких   бінарних   опозиціях   та  

спрощувальницьких   альтернаціях).   Плаский   семантизм   «роз-‐поділяння»   за  

«супротилежностями»   та   «проти-‐ставленнями»   може   бути   успішно  

подоланий   не   лише   у   спосіб   діалектичного   знімання   (коли   прикмети  

3  

 

«знятого»   розчиняються   у   зніманні,   однак   і   не   зникають   у   складніших  

структурах  повністю…);  але  й  у  спосіб  поліморфного,  різноспрямованого  

та   полівалентного   сенсокінесісу,   що   не   зв’язаний   жорстко   отаким   ви-‐

окремлюванням   через   упротилежнювання...   Скажімо   ясперсівська  

дихотомія   рефлексійного   самоусвідомлювання   з   одного   боку   та  

унапрямлености  -‐  свідомості-‐на-‐предмети  –  з  другого  боку  у  гаданій  своїй  

внутрішній   «роз-‐коленості»   (Gespaltenheit)   дуже   просто  може   бути   «зшита»  

докупи   та   знята   у   розумінні   того,   що   будь-‐яка   конструйована   свідомістю  

предметність  (у  тому  числі  предметність  речей,  що  можуть  мати  дійсне  своє  

буттювання  також  і  по-‐за  свідомістю)  насправді  є  функційно-‐смисловими  

під-‐порами   будь-‐якого   дійсного     самоусвідомлювання,   -‐-‐   навіть   і   у  

самовідрефлексовуванні   самого   процесу   мого   самовідрефлексовування.3  

                                                                                                                         3  Я  не  тільки  «знаю»  щось,  і  не  тільки  посідаю  знання  про  те,  що  я  дійсно  посідаю  певний  запас  знань;  я  не  тільки   усвідомлюю   власне   своє   Я,   і   не   тільки   від-‐рефлексовую   сам   процес   свого   рефлексування   та  самовідрефлексовування.   Я     також   своїм   коґнітивним   «вухом»   в-‐чуваю   повсякчасний   «шурхіт»     тих  смислових   «шлейфів»,   що   огортають   і   супроводжують   ось-‐моє-‐думання   і   тут-‐таки   навіть   і   «ви-‐бігать»  поперед  мене,  за-‐бігають    у  пресуппозиційно-‐смислову  протенційність  думок  –  очікувань  -‐-‐  передчувань    (у  поза-‐раціональнім   своїм   «ви-‐переджуванні»   ще   недо-‐розгорненої   думки);   чи   то   «чіпляються-‐за-‐старе»   та  «ви-‐волікають»   із   передсвідомости   фраґменти   (часто   в   химерний   спосіб   «роз-‐сеґментовані»   та  «реорґанізовані»   фраґменти)     якихось   моїх   попередніх   міркувань,   розмірковувань   та   ретенційних  інтендувань…  Та  від  всього  цього  моє  свідоме  Я  аж  ніяк  не  по-‐двоюється  і  не  роз-‐колюється.  Запам’ятаймо:  моя   (твоя,   її,   чи   його   –   кожного   зокрема)   свідомість   не   є   устійненим   первофеноменом,   а   є   полем  феноменологізації,   є   полем   коструювання   конструйованого   і   полем   гри   смислів   в   одноцільності  неперервного  потоку  переживань,  пригадувань  та  тих  аструктурних  конкрецій,  що  склеюються  докупи  склеюванням  очікувань,  імпресій,  перформативної  афектованости  та  реакцій  тощо).Сферу  уяви  (радше  –  актуального  виображування);   сферу  пам’яти   (радше  –  актуального  споминання  та  праймінґу);   сферу  побуджень,  спонукань  та  вольових  зусиль    теж  годі    елімінувати  з  усього  цього.  Немає  також  жодного  «розколу»   на   самоусвідомлювання   та   на   об’єктно-‐предметно     «на-‐цілену»   свідомість.Власне   годі  вбачати   якісь   там     розколини,   бо   ж   усвідомлювання   інтенційних   об’єктів   (яко   їх   водночас   –  конструювання)  вже  на  рівні  апперцепції,  а  також  у  сфері  уяви,  пам’яти,  фонових  знань  і  взагалі  досвіду)  теж  поступово  ви-‐будовується  (від  самого  початку  –  від  роз-‐пізнавання  речей  та  обставин  з  допомогою  фреймів   сприймання)   зі   смислоформ,   з   імажинацій,   зі   смислообразів,   із   попередньої   від-‐несености   до  різних  семантичних  «гнізд»;  нарешті  —зі    складних  комплексів  смислів  на  кшталт  ноем  та  класів  понять  тощо.  А  все  це  останнє  на-‐бирає  своєї  дійсности  не  тільки  яко  чисте  мислення,  ідеація,  категоризація;  але  й  у   модусах   смислоруху…   Таке   конструювання     щосьности,   чогосьности,   своякости   інтенційних   предметів  свідомости    є  не  лише  пізнаванням  та  намаганням  збагнути;  але  й  «обґрунтованістю»;  самозапевнюванням;  під-‐порами   під   саморозумінням   та   самоусвідомлюванням.   Ще   Емануель     Лєвінас   добре   розумів,   що   на  «сценах»   життя   (а   думання   та   самоусвідомлювання   теж   –   нагадую   –   в-‐писане   у   життєдії)   і   на   сценах  «предметности»,  де  розігрується  п’єса  мого  (твого,  її)  життя;  мого  (твого,  її  Я)  ми  (кожен  із  нас  зокрема)  теж  присутні.Ми  присутні  «тут»,  як  у  рольових  проекціях  нашого  (мого,  твого,  її  Я)  так  і  через  смислові  «на-‐шарування»  моєї   свідомости  на  реальні     речі.   Інтенціональна  реальність   (а   також  сама  на-‐ціленість,   саме  на-‐цілювання  мого  єства  і  моєї  думки  на  предметність,  на  певні  прикмети  предметности  –  у  тій  їх  «данності»,  як   вони   ви-‐будовуються   у   досвіді   та   свідомості…)   є   спрвді   (саме   яко   реальність,   що   при-‐власнюється  Мойністю  мого  Я  у  смислах),  є  дійсно  підпорами  мого  самоусвідомлювання  та  тим,  що  під-‐живлює  моє  

4  

 

Отож  я  все-‐таки  можу  дозволити  собі  не  тільки  свій  власний  (а  може  і  просто  

кардинально   «перелицьований»   із   кількох   инших   «шматків»)   коґнітивний  

стиль;   але   дозволити   собі   також   і   парадоксальне   РОЗКОШУВАННЯ   від  

невдалих  петлянь,  чи  навіть  і  «збоїв»  думки  …  (чогось  нагадалася  мені  тут  

назва   збірки   українського   панфутуриста   Михайля   Семенка   “П’єро  

мертвопетлює…”)…   «Збої   думки»   -‐-‐   не   тільки   від   незнання,   чи   то   від  

недобирання   смислів…,   чи   то   від   блукання   та   кружеляння   думок   своїми  

власними   манівцями   та   напівзарослими   стежками   инших   думок…     Мислі  

иноді   просто   «сахаються»   від   цілого   рою   смислів.   Але  ж   зовсім   не   варта                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          –  саме  Моє  -‐-‐  Я    вже  яко  смисловий  –  у  тім  числі  відчуттєво-‐почуттєвий  субстрат  Моєї  свідомости.  Я  не   тільки   «гублюся   у   речах»   (як   це   каже   Ясперс   і   це   дійсно   трапляється   так,   коли   речі   ще   не   зовсім   о-‐пановані  мною  у  смислах)  і  в  цьому  наче  «забуваю  про  себе»(знову  ж  таки  –  Ясперс).  Я  також  віднаходжу  у  цих  речах   (радше  –  вже  у   смислообразах  цих  речей)  дійсне  підґрунтя  для   самости,   -‐-‐   через   самовбачання  мого   Я   у   світі   (посеред   світу)   смислів,   смисловідношень,   смислообразів   та   смислоформ…   Через  «зріднювання»   із   власним   своїм   світом   «підручних»   речей,   «близьких»   мені   речей,   -‐-‐   речей,   що  «одомашнені»   і   освоєні   цим   моїм   Я…   Смисли   та   смисловідношення,   які   Я   на-‐даю   речам   не   просто   у-‐порядковують   мою   свідомість,   а   разом   із   цим   та   водночас     звільняють   поля   Моєї   свідомости   від  захаращености   цієї   свідомости   випадковістю   імпресій   та   недо-‐о-‐значеністю   вуідчуттєво-‐гілетичних  елементів.   Саме   на   цьому   «розчищеному»   та   «в-‐порядкованому»   тлі   увиразнюється   –   посеред   «о-‐своєних»   та   опанованих   смислообразів   -‐-‐   те,   що   ладне   «під-‐порядковувати»   Собі   та   при-‐власнювати  власній   своїй  Мойності   суб’єктивне  Я.  Це   є  особливо  очевидним  власне   тоді,   коли  моя   самоідентичність  онтично  збігається  (онтично  тотожна)  зі  смислообразами  та  моїм  «відчуванням»  отих  «рідних»  мені  речей.  Це  стається  власне  тоді,  коли  смисли  співвідповідних  і  «співрозмірних»  мені  речей  наче  «за-‐микаються»  на  ґенеральних   сенсожиттєвих   орієнтаціях  мого  Я   та   «ви-‐мальовують»   притаманну  цьому  Я     від-‐несеність   до  тонких   смислових   конфіґурацій,   котрі   вже   сприймаються   (осягаються,   переживаються),   яко  правдиво  Мої.  Однак  не  тільки  те,  із  чим  я  себе  цілковито  ототожнюю;  але  й  те  Инше,  чому  я  про-‐тиставляю  своє  Я  сприяє  гіпостазісній  ви-‐окремленості  мого  Я  та  стверджуванню  його  своякости.   Істинна  єдність  моєї  свідомости  не   самовідтворюється   яко     реінтеграція   (та   по-‐долання   розколу)   у   відносній   двоякості   предметної  свідомости  та   свідомости   самоусвідомлювання,   саморефлексії  та   саморозуміння  через  оту  «рятівну»  (для  цієї  єдности)  про-‐міжну  (фактично—формальну)  точку  формального  Я  взагалі.  Навіть   і  тоді,  коли  моє  Я  начебто  «губиться»  у  світі  речей  та  в  світі  речовності  цих  речей  воно  (цебто  моє  Я)  починає  вже  бачити  себе  (та  –  відповідно  –  від-‐находити  себе)  в  цих  речах  (у  смислових  «відблисках»  цих  речей)  наче  у  дзеркалі.  Моє  Я    ніколи  не  губить  (не  втрачає)  себе  навіть  і  тоді,  коли  Я  начебто  цілковито  «занурююся»  у  речове  середовище  (чи  навіть   і  тоді,  коли  речовізм  речей  начебто  «в-‐тягує»  в  себе  моє  єство).  Адже  я  вже  маю   ту   притаманну   мені   «смислову   оптику»   (в-‐корінену   у   смислових   ресурсах   саме   Мого   досвіду)   з  допомогою   якої   я   вже   можу   бачити   (споглядати,   оцінювати   і   поціновувати/не   поціновувати   та   тлумачити  речі,  та  зрештою  у  свій  спосіб  орудувати  цими  речами),  яко    речами,  що  притаманні,  що  при-‐на-‐лежні  саме  Моєму   смисловому   світові,   саме   Моєму   досвідові).   Тому   постульована   Карлом   Ясперсом   взаємна  пов’язаність  (Zusammenhӧringkeit)  свідомости  Я  та  предметної  свідомости    полягає  не  у  формальній  їх  зв’язці   і  зовсім  не  в  тім,  що  це  просто  неможливо  цілковито  ізолювати  своє  самоусвідомлювання  (зокрема  Я-‐свідомість)   та  все  те,  що  є  Иншим  (Инакшим).  Така  так  звана  взаємна  пов’язаність  полягає  у  тому      що  геть   усе   існує   (яко-‐для-‐мене-‐буттювання)   тільки   у   тому   полі   Моїх   особистісних   смислів   (а   також  особистісного  досвіду  та  особистісно  моїх  фонових  знань),  в  якому  набувають  свого-‐оприсутнювання-‐щодо-‐Мене  також   і  усі  инші   (можливо  раніше  не  удоступнені  мені)  феномени.  Але  все,  що  стає  Моїм   (цебто  феноменологізується-‐щодо-‐Мене)   цю   Мойність   мого   Я   здатне   посилювати,   а   не   релятивізувати,  знецінювати,  «розбавляти»  инакшістю  Инакшого…   Звичайний  порух  мого  душевного  життя   (у   простих  реакціях  на  инакшість  инакшого)  завсіди  є  Моїм  (саме  Моїм)  сенсокінесісом…  

5  

 

відвертатися,  відмахуватися  чи  втікати  від  гаданої  «хаотичности»  цього  

ройовиська…   Як   на   мене,   -‐-‐   краще   в-‐слухатись   у   його   настирливе  

дзижчання…   Хай   несподівані   «зиґзаґи»   просто   нагадають   мені   про  

благословенний  ризик  якогось  там  кубофутуристичного  мертвопетлювання…  

Чи   навіть   і   про   небезпеку   прикрих   «укусів»   москіта…   Чи   про   антисистемне  

(цілком   роз-‐структуроване,   аструктуральне)   «згущування»   смислів   у  

«хмаринку»   смислів…   Хмаринку,   де   власне   в   неокресленості   (у   мінливій  

лабільності)   і   через   неокресленість   фундаментально   о-‐креслюється  

унапрямлена   в   своїх   різноспрямованостях     та   в   нерівномірностях  

«гущувань»   ґетерогенна   і   багатошарова   думка…   Думка,   що   напружено  

про-‐чуває  і  передчуває  вже    до-‐ступ  і  під-‐ступ  до  непростих  істин…   Істин,  що  

на   них   годі   на-‐клеїти   прості   «етикетки»   категоризації,   чи   то   формально-‐

логічної   (начебто   в   усьому   «правильної»)   кластеризації   понять,   умовиводів,  

чи  то  увідповіднювань-‐кореспонденцій;  а  –  найчастіше  –  дуже  доброї  «при-‐

пасованости»   до   вже   давно   «канонізованих»   (нейтрально-‐статичних   в  

семантичних  своїх  планах)  постулатів  …    

Для  того,  аби  ще  щось  там  побачити-‐«схопити»  у  тих  –  дуже  рідкісних  

для   моєї   (чи   твоєї   свідомости)   -‐-‐   «про-‐світах»,   чи   то   «про-‐галинах»  

буттювання  (про  які  каже  нам  Гайдеґґер  і  які  –  насправді  -‐-‐  можуть  бути  лише  

про-‐міжками   наших   думок,   звідкіль   зненацька   про-‐зирають   наші   ж   таки  

протосмисли…)     варта   «при-‐глянутися»   зі,   сказати   б,   супротилежної  

перспективи.   Ці   так   звані   «про-‐галини»   в   «заросляках»   та   хащах   життєсвіту  

можуть   бути   лише   дуже   простими   –   звичайними   і   майже   пласкими   -‐-‐  

«проекціями»   вже   давно   узвичайнених   поза-‐позавчорашніх   моїх   станів  

(станів  свідомости)  і  форм  думання.  Отож  дуже  варта  не  забувати  про  те,  що  

вузький   путівець   до     істини   вже   сам   по   собі   є   самостановленням   та  

самоздійсненням   істини.   Я   сам   в-‐кладаю   в   цю   істину   довго   виношувані  

6  

 

мною  смисли…  Можливо  деякі   із  ментальних  «ескізів»  цих  смислопоєднань  

вже  й  були  «ембріонами»  нововідкритих  істин…  

Коли  ми  хапаємося  за  «готову»   істину  (істину  «вербалізовану»  та  «під-‐

ведену»  під  дефініції)   вона  виявляється   тільки  однією  з  куртин   (але  ж  чи  за  

нею  схована  «сцена»  по-‐яви  істини?)…  За  нею  –  инші  «запони»  та  «завіси»…  

Врешті-‐решт   виявляється,   що   за   всіма   лаштунками   я   заново   споглядаю   не  

якусь  втаємничену  досі  «правду»,  а  знову  (і  тільки!)  самого  себе  (у  тім  числі  –  

із   власними   своїми   ілюзіями   та   зухвалостями   на   кшталт   «на   МОЄ   глибоке  

ПЕРЕКОНАННЯ»…).   Отож   я   знаходжу   поза   куртиною   те  ж   таки     Власне   своє  

єство…  Власні  знання…  Знання  добре  згруповані  та  «рубриковані»…  Я  знов  не  

звернув   був   уваги   на   «хмарину   москітів»,   що   «дзижчали»   про  щось   зовсім  

инше…   Про   те,   що   істина   «роз-‐сіяна»   скрізь,   а   не   під-‐ведена   під   «класи»,  

«роди»  і  «види»…  Про  те,  що  «трансцендентне»  та  «ноуменальне»  -‐-‐  у  мене  

просто   під   ногами…   Про   те,   що   в   кожному   так   званому   «емпіричному»   є  

часточка  метафізичного…  Про  те,  що  оті  «діри»  у   скульптурах  Генрі  Мура  та  

Олександра   Архипенка   –   є   не   просто   місцями   «від-‐сутности»   пластичного  

матеріалу,   а   мають   дуже   глибокий   сенс   і   активно   спів-‐діють   із   усією  

хмариною  сенсів,  що  у  неї  «сповиті»  відповідні  скульптурні  форми  (засадничо  

–   не   просто   аґломерат   смислоформ,   а   складна   гра   самих   смислоформ   та  

реакцій   моєї   свідомости   на   ось   такі   ігри,   -‐-‐   спонтанну   залученість   моєї  

свідомости,   -‐-‐   в   її     ретенційно-‐протенційних,   імпресійних,   рефлексійних,  

сенсоґенерувальних   та   инших   модусах   вкупі   з   активною   апперцепцією,  

вкупі   з   «ламанням»   порогів   звичної   апперцепції,   вкупі   із  

інтертекстуальними   відлуннями   слідів   і   прото-‐слідів   )…   Я   знову   цілком  

забув   був   про   те   (після   ще   одного   «від-‐хиляння»   подальшої   запони),   що  

істина   і   не   «приховує   себе»   і   сама   по   собі   не   ви-‐ступає   нізвідки,   як  

самоданність,  як  уже  готова  Істина…  Про  те,  що  я  «ви-‐робляю»    істину  із  уже  

7  

 

на-‐явного   (продукованого   досі   саме   ЛЮДЬМИ,   -‐-‐   хай   навіть   і   великими  

мислителями)   «матеріялу»   смислів…   Про   те,   що   праксіс,   який   начебто   має  

запевнити   певність   істини   сам   включає   у   себе   (навіть   у   своїй   початковій  

ланці  –  у  ланці  започатковування  дій  таких  або  ж  сяких;  о-‐бирання  того  чи  

иншого  під-‐ходу)  таку  або  ж  иншу  інтенційно-‐аттенційну  унапрямленість  

свідомости,  таке  чи  инше   (ще  недо-‐роз-‐горнене)  спонукання,  хотіння,  або  

ж   від-‐криту-‐у-‐життєсвіт   (але   ще   не-‐належну-‐до-‐життєсвіту,   ще   не  

спів-‐при-‐четну   із  ним)   ідіоперсональну  мою  доконечну  потребу…      Про  те,  

що   істину   взагалі   неможливо   «о-‐креслити»,       якщо   «відігнати»   від   мислі  

ройовища   смислів…  Динаміка   самостановлення   істин   є  постійним  рухливим  

(в   основі   своїй   –   майже   спонтанним)   констелюванням   смислів.   Істинним  

(цебто   таким,   що   є   спів-‐розмірним   щодо   есенціонально   притаманного  

самому   моєму   людському   покликанню,   -‐-‐   покликанню   і   в   життєсвіті   і  

Взагалі   у   Цілості   Цілого)   смисло-‐кон-‐фіґуруванням…   Покликанню   і   у   цім-‐

моїм-‐життєсвіті  і  в  Перед-‐світах  (Там,  де  не  Було  ще  чисто  люських  Перед  і  До  

і   Там…).     Покликанню,   яко   частини   Великої   Всеосяжної   Долі   Тотального  

Співбуттювання   усіх  розмаїтих   сущих   (Долі,   яко   самої  Можливости  Такого  

співбуттювання),   -‐-‐   усіх     москітів,   -‐-‐   і   дійсних   і   метафоричних,   усіх  

порошинок,  усіх  хмаринок,  усіх  галактик,  усіх  міжгалактичних  проміжків,  усіх  

думок,  усіх  почуттєвих  хвилювань,  усіх  можливих  смислів,  усіх  кентаврів,  що  

грають   на   флейтах,   усіх   філософувальників   думка   котрих   знову   дає  

благословенні  Збої,  або  ж  за-‐кидує  смисли  аж  надто  далеко  у  Протенційність,  

а   відтак   –   «не   встигає»   за   ними   і   т.д.   і   т.д…).   Цю   справжню   істину   онто-‐

тотожности  геть  усіх  сущих  знав  і  поет  Богдан  Ігор  Антонич:  

 У  бурих  кублах  побіч  себе  //  Звірята,  люди  і  комети…    

Поки-‐що  (і  то  у  темпорально-‐космічних  планах  –  вельми  відносно,  бо  й  

сама  метагалактика  –  тимчасова)  існують  для  мене  дві  начебто  беззаперечні  

8  

 

істини…  Одна   із   них,   -‐-‐   гадка   із   китайсько-‐буддійського   трактату   VI   століття:    

«Все  –  в  одному,  одне  –  в  усьому»…  І  –  друга  істина…Таємничий  (а  тепер  вже  

експериментально    ви-‐явлений)  бозон  Хікса  абсолютно  містичним  чином  (чи  

мовою  соціології  Вл.  Соловйова  –  у  спосіб  «всеединства»)  на-‐дає  масу  геть  

усім   иншим   (типологічно   –   цілком   різним)   мікрочасточкам…   Правду,   що  

майже  «при-‐лягає»  до  цих  двох  істин  (бо  ж  смислові  «шлейфи»  –  шлейфи  цих  

істин  –  майже  сплутуються  докупи)  бачимо  і  в  Євангелії    Ісуса  Христа,  -‐-‐  саме  

там,  де  йдеться  про  Повноту,  що  сповнює  все  в  усьому…  

  У   книзі     Ханса-‐   Ґеорґа   Гадамера   про   шляхи   пізньої   творчости  

Гайдеґґера   надибуємо   на   прихильне   цитування   цілої   вервички   роздумів  

Гайдеґґера.  Це  і  про  суще,  що  позбавлене  втаємничености  і  пізнається  як  «не-‐

сховане»…Це   і   про   суще   у   своєму   власному   бутті   (у   самостоянні)…  Це   і   про  

суще,  котре  «ви-‐ставляючи  себе  у  відкриту  присутність  саме  себе  «стримує»…  

Йдеться   зрештою  про   гадане   «протиборство»  між   втаємничуванням   та   роз-‐

таємничуванням,  яке  ніколи  не  припиняється…  У  цьому  способі  мислення  (а  

це   період,   коли   Гайдеґґер   написав   був   також   цілу   низку   чудових   есеїв   про  

поетичну   думку   –   думку   наскрізь   метонімічно-‐метафоричну)   теж   бачимо  

значний    вплив  антропоморфізації  складних  сущостей  та  сутностей,  як  і  вплив  

також   (на  жаль)   соціоморфного   та   топосоморфного   («в-‐тисненого   в   лещата  

людського   макроскопічного   –   засадничо   –   трьохмірного,   засадничо  

«плаского»)   досвіду…4  Адже  що  може,   скажімо,   означати  думка   про   те,  що  

гайдеґґерівське   «ось-‐буття»   (а   я   називав   і   називатиму   це   буттюванням)   є  

“місцем   зрозумілости   буття”…   А   що   є   «зрозумілість»?   Чи   Оце   людське  

умісцевлювання   (топосність)   та   темпоралізованість   (яка   теж   на-‐

діляється  певною  локативністю,  бо  є  «в-‐кинутістю»  у  дуже  конкретні  та  

просякнені   ось-‐смислами   «відрізки»   часувань)   не   є   власне   спробою  

                                                                                                                         4  Гадамер  Х.-‐Г.  Пути  Гайдеггера:  Исследования  позднего  творчества,  -‐-‐  Минск,  2007.  –  С.С.  121,  124,  133  та  ин.  

9  

 

граничного   спрощування   нашим   –   моїм,   твоїм…   -‐-‐   куцим   тримірно-‐

макроскопічним  досвідом,  як  неуникненного   інструменту  мого,  твого,   її    

розумінь   (вбачань,   розумових   споглядань…,   чи   хай   навіть   і   карколомних  

мертвопетлювань…)?  Не  існує  «місця  зрозумілости»…  Насправді  існує  лише  

взаємопідсвічування     смислів   (вторинне,   третинне   їх   «переморгування—

мерехкотіння»,   яко   їх   «взаємоокреслювання»   та   «в-‐ходження»   у  

співпричетність…   Є   здається   також   очевидною  та   реальною   їх   (смислів  

та  смислових  аґломератів)    співпричетність  і  спів-‐роз-‐мірність  через  саме  

їх   «в-‐ходженнях»   у   відлуння   усіх   попередніх   (відомих   із   досвіду)   серій  

смислових   кореференцій   та   пере-‐пере-‐гукувань   ,   -‐-‐   близьких   і   далеких   …  

Якщо   таке   моє     спів-‐по-‐діляння   смислів   зі   самим   собою,   що   спирається  

лише   на   самоочевидність   усіх   оцих   (та   багатьох   инших)   смислових   ігор  

назвати   розумінням,   то   це   ще   аж   ніяк   не   є   «зрозумілістю   ось-‐

буттювання»;   бо   істинне   розуміння   цього   чи   того   ось-‐буттювання  

мало   би  мати   більш-‐менш   «опрозорені»   відповіді   принаймні   на   чотири  

питання:   1).   Чому   це   є   Можливим?   (яка     causa   sui   онтичної  

уможливлености   співбуттювання   усіх   буттювань   саме   таких   –   ось-‐

людських   -‐-‐   сущих   (сущих,   що   здатні   розуміти,   здатні   по-‐діляти   чи   не  

подідляти  смисли  у  їх  розумінні-‐нерозумінні—у  їх  бажанні  збагнути—у  їх  

небажанні  глибшого  зрозуміння;  у  їх  прагненні  ставити  під  кардинальний  

сумнів   навіть   і   давно   «вочевиднене»;   у   нездоланному   (часто  

катастрофічному)   прагненні   людей   яко   сущих   о-‐панувати   світ;  

опанувати  природу,  о-‐панувати  Инших,  «опанувавши»  врешті-‐решт  все  

це   у   нововибудуваних   смислових   порядках,   у   «впорядкованостях»   та   в  

реґулярностях   конструйованих   –   реконструйованих   -‐-‐   смислів?).   2).Чи  ж  

сама   умісцевленість   та   темпоралізованість   (бодай   відносна  

просторово-‐часова   ось-‐о-‐кресленість)   того,   що   «піддається»   актам  

розуміння-‐схоплювання-‐протлумачености   є   вже   достатньою   та  

10  

 

необхідною  підставою  для  розуміння  самого  розуміння  та  для  розуміння  

самих   Основ   співрозуміння?   3).Істинне   розуміння   мало   б   теж   не  

втрачати   із   поля   свого   рефлективного   (рефлективно-‐духовного  

споглядання)   те,   що   дуже   відчутний   вплив   на   сам   спосіб   мого   роз-‐

таємничування  втаємниченого  має  також  і  те  ЯК  (В  ЯКИЙ  СПОСІБ)  я  за-‐

питую  про  ту  «область»,  яку  намагаюсь  збагнути  і  в  який  спосіб  у  самім  

цім   за-‐питуванні     (чи   то   цілком   явно   чи   то   імпліцитно)   «в-‐кладено»  

особистісний  досвід  того,  що  я   і  досі   і  ось-‐зараз  повсякчас  перебуваю  «в  

дорозі»   (status   viae)   своїх   пізнавально-‐дослідницьких  та   сенсожиттєвих  

унапрямлень.   Ця   моя   дорога   пізнавання   є   Моєю   ідіоособистісною  

історією  наче  «всередині»  макрокультурної  та  макроподієвої  історичної  

діахронії.   І   мій   ідіоіндивідуальний   путівець   і   сам   історичний   (суспільно-‐

історичний)   набір  можливостей  та   дійсних   обставин   КУДИ  ЙТИ?   Та   ЯК  

РУХАТИСЯ?   ЯК   РАХУВАТИСЯ   (І   ЧИ   РАХУВАТИСЯ   ВЗАГАЛІ)   із   «уже-‐

виставленими»   дороговказами   на   різних   можливих   шляхах   безперечно  

РЕЛЯТИВІЗУЮТЬ  щоразу  (у  кожному  ось-‐буттюванні-‐співбуттюванні  та  

у   кожному   ось-‐воно-‐переді-‐мною)   і   моє   переживання-‐розуміння  

життєсвіту  та  Иншого   і   саму  мою  готовність  до  розуміння  чогось,  до  

певної   глибини   саморозуміння,   до   певної   вибірковости-‐націлености-‐

трансформованости   і   кожного   акту  мого   розуміння  та   самобутности  

притаманного     мені   світообразу   та   притаманних   мені   способів   та  

взірців   конструювання   світу(життєсвіту)     загалом?…   І   вже   не   лише   Я  

стаю   таким   (у   самостановленні,   у   саморухові   свого   життя),   як   і   мій  

шлях  чи  путівець,  що  ним  я  весь  час  рухаюся…  Але  вже  сам  оцей  путівець  

«уподібнюється-‐приподобляється»   до   мене…Адже   щоразу   він   постає-‐

передо-‐мною,   яко   смислова   і   водночас   сенсопороджувальна  

«екстраполяція»  та   ситуативна     зараз-‐протенція   самого  мого  Єства…  

Мого   єства   в   його   Першій   свободі   самостоянння   у   Самісності   та   в  

11  

 

Гіпостазісності;  у  Хтойності  мого  єства;  у  привласнювальній  (та  в  уже  

досі   «при-‐власненій»)     Силі   Мойности   цього   мого   єства;   у   неповторній  

його   (завжди  асиметричній   у   смислових  планах)   інтерперсональності;   у  

способах   його   «зчіплювань»   та   його   проти-‐дії   щодо   соціального  

(психокультурного)   Super   Ego...5   У   погляді   на   путівці   мого   життя   (на  

пізнавальний  мій  путівець)     годі  також  не  брати  до  уваги   і  те,              що  

самі   ці   унапрямлення   (та   «під-‐ступання»)   до   різних   аспектів  

роздумувань   проблематизують   саму  мою   думку  та   проблематизують  

врешті-‐решт  саме  життєво-‐пізнавальне  дійсне  ситуювання  мого  єства  

(моїх  недо-‐вершених  сподівань  та  недо-‐здійснених  чи  переглянутих  цілей,  

моїх  духовно-‐етичних  напружень    тощо).   Саме   таким   чином   ці   способи  

«під-‐ступання»,   ці   крок   за   кроком   «на-‐ближення»   «в-‐водять»   мене   у  

коридори   та   «анфілади»   все   нових   і   нових   запитувань   (та   нової  

проблематизації   осягнених   відповідань),   котрі   «в-‐казуть»   не  тільки   на  

сам   ареал   втаємниченого   та   недовідомого,   але   й   «несуть-‐у-‐собі»  

численні   моменти   попереднього   мого   сенсожиттєвого   досвіду  та   моїх  

досьогочасних   пізнавальних   «мандрівок»   (чи   то   навіть   і   блукань)   на  

манівцях   віднаходження-‐невіднаходження   смислу   та   істини,   чи   то  

зрозумілих-‐мені-‐предметностей…   4).   І   нарешті   вже,   -‐-‐   ще   й   така   остання  

(але  не  другорядна!)  проблема:  чи  достатнім  є  для  зрозумілости  світу  (для  

зрозумілости  моїх  буттювальних    самовідношень  зі  світом,  -‐-‐  у  тому  числі  

світом,  як  життєсвітом,  що  продукується    та  репродукується  людиною  –  

«на-‐кидування»   на   цей   світ   поняттєвої   сітки?   Чи   спроможний  

досьогочасний   поняттєвізм   та   раціо-‐праґматизм   ви-‐явити   гадану  

«зрозумілість»   ось-‐буттювання   (чи   то,   радше,   на-‐давши   цьому   ось-‐

                                                                                                                         5  Про  роль  і  про  структуральну  взаємопов’язаність  різних  структуроформ  та  «проекцій»  мого  Я  (Самісність,  Гіпостасісність,  Хтойність,  Мойність,  Своякість,  Інтерперсональність,  Я  і    соціокультурне  Super  Ego)  та   –   відповідно   –   про   сім   модусів   життєдіяльнісного   роз-‐гортання   та   актуалізації   Я   див.   схему  наприкінці  книги  та  там-‐таки  докладне  тлумачення  до  неї.  

12  

 

буттюванню  певної   «зрозумілости»)  тільки   зусиллями  розуму,   знаннями,  

злиттям   праксісу   із   технологізованою   надраціоналізованістю?   Якщо  

дійсно   можна   досконало   контролювати   світ   (у   тому   числі   психокультурні   –  

засадничо   смислові   –   світи   людей)   та   вбачати   у   ви-‐явленості   виразно  

десиґніфікованого   та   катеґоризованого   ось-‐буттювання   самозрозумілість-‐

для-‐мене   цього   останнього,   то   чи   можлива   така   (цілком   ясна)   зрозумілість  

без   виразної     Я-‐ідентичности,   без   впевненого   в   собі   (і   замозапевненого  

своєю   саморефлексійно-‐критичною   -‐-‐   але   аж   ніяк   неамбівпалентною—

самоконтрольованістю)   окремішнього   (самототожнього)   людського   Я?  

Тут  я  мушу  цілковито  погодитися  із  Теодором  Адорно  (хоч  і  він  вірив  в  утопію  

поняттєвізму   та   діалектичний   саморозвиток   понять)   у   тому,   що   неможливе  

справдешнє   опанування   істин   світу   та   контроль   світу   людиною,   без  

самоопанування   людини,   без   самоопанування   внутрішнього   нашого   (мого-‐

твого-‐її)   єства;   що   –   в   свою   чергу   –   абсолютно   неможливе   без   цілком  

виразної  (утвердженої  в  самій  собі),  а  також  –  додав  би  я  ще  –  в-‐коріненої  у  

смислові     субстрати   людської   Я-‐ідентичности.   Сьогодні   ці   смислові  

виміри   окремішнього   людського   Я   (виміри,   що   зазнають   інтенсивних  

«розхитувальних»   та   ерозійних   дій   внаслідок   зокрема   «вимивання»  

попередніх  ресурсів  наших   граничних   смислів  –  наших  цілей  та  цінностей)  

самим   життям,   самим   життєсвітом,   самими   життєдіями   людей,   -‐-‐  

життєдіями,   що   ще   більше   загострюють   самовтрату   людського   Я,  

загастрюють   і   так   уже   болісну   кризу   Ego-‐   ідентичности)   ПОСТАВЛЕНІ  

ПІД-‐ЗАПИТУВАННЯ…   Під-‐запитування   також   і   мого   власного   Я.   Без   за-‐

питування   годі   стати   на   путівець   до   правди…Але   й   саме   за-‐питування  

неможливе  без  проблематизації   (бодай  у  межах  певного  фраґмента  мого  

життєдосвіду   та  життєдій)   у   смислових   «пасмах»,   що   «про-‐висають»   і  

«зав’язуються»   у   вузли   у   життєсфері-‐логосфері   моїх   усвідомлювань,  

сподівань,  помилок  і  борінь…Адже  сам  спосіб  мого  попередньо-‐приблизного  

13  

 

по-‐кладання  цієї  области  пізнавання   (щодо  «сусідніх»   -‐-‐  як  я   гадаю  –   із  нею  

областей)  залежить  не  лише  від  «суми»  мого    досвіду  пізнавання  та  досвіду  

«в-‐тілювання»  задумів  і  думок,  але  й  від  екзистенціалів  мого  життєтворення…    

І,  нарешті   ,  ціла  вервичка  инших  питань…  Чи  ми  розуміємо  власне  лише  те,  

що   вже   проінтерпретоване   та   розгорнене   у   системі   певних   способів  

тлумачення   (інтерпретативних   моделей);   у   системах   лінґвоконструктів   та  

співвідносних   із   ними   концептів?   Чи   то,   можливо,   зрозумілість   виникає  

радше     у   цілісності   ситуативно-‐життєвого   (ось-‐буттювального)   схоплювання  

сущого   в   процесах   його   о-‐сущування-‐для-‐мене   у   певних   моїх   діях   та   в  

співприсутності  із  тим,  що  відкривається  мені  в  актах  співбуттювання,  а  також  

у   динамічній   співвіднесеності   всіх   оцих   актів   (життєдій   і   дискурсивних  

практих,   котрі   теж   засадничо   є   життєдіями),   а   також   моїх   мислительних  

процесів   (котрі   теж   здійснюються)   із   горизонтами   граничних   смислів,   а  

також  із  Тим,  що  далі  я  називатиму  Верховним  Смислом?  І  все  це,  -‐-‐  у  його  

пере-‐житості-‐мною…  Чи  дійсно  ви-‐ставляє  себе    (як  це  гадав  був  Гайдеґґер)  

ось-‐суще   у   співприсутність   зі   мною?   Чи   то   –   можливо   –   я   осушую   суще,  

витягуючи-‐виволікаючи   його   із   «затінених»   периферій   рефлексії   та   із  

«затуманеної»  невиразности  протосмислів  та  смислових  «слідів»  досвіду  (та  

у  самовисліджуваннях  інтертекстуальних  та  інтерсмислових  слідів  цих  слідів),  

що   натякають   на   суще,   -‐-‐   дають   протосмислові   «підказки»   до   його   більш  

увиразнених   феноменологізацій   та   седиментацій   феноменологізованого?…    

Це   все   питання   для   такої   цілком     нової,   як   я   гадаю,   (значно   ширшої   аніж,  

скажімо,   епістемологія   та   всіляка   коґнітивістика)   царини   новітнього  

філософування    (зокрема  новітньої  філософської  антропології,  новітньої  

метатеорії  культури  та  новітньої  філософії  мови),  як  фундаментальна  

сенсологія.   Сенсологія   у   її   взаємопов’язаності   із   епістемологією     мала   би  

взяти  до  уваги  не  лише  зумовлювані  самими  життєформами  співбуттювання  

та   дискурсодій   відносно   усталені   річища   сенсокінесісу,   але   й   спонтанні  

14  

 

форми   саморуху   смислів   у   їх   множинній   коваріативності   та   в   їх  

аґломеруваннях   у   надрах   множинних   соціо-‐психокультурних   та   інтра-‐

інтерперсональних   контекстів   та   в   непередбачуваних   подієвостях.  

Наскільки   онтично   зумовленим   і   наскільки   реальними   є   поля  

інтерперсональних   співдій?   Наскільки   (і   в   чому)   «про-‐ступає»   у   цих   полях  

реальність   особистісних   (окремішніх)   самостоянь?   Наскільки   акт   мого  

самоусвідомлювання   (як  один   із  посутніх   актів  реалізації  моєї   свідомости,   в  

чому   погоджуюся   з   Кантом)   є   очевидним   і   самозрозумілим   (для-‐мене)   в  

своїй  самоопрозореності?  І  водночас  як  (в  який  спосіб)  та  наскільки  за-‐лучене  

таке  моє  самоусвідомлювання  (рефлексія  щодо  власної  самости  та  своякости  

та  водночас  як  акт  вольовий)  у  мінливі  структури  мого  існування  (присутности  

у   життєсвіті,   спів-‐присутности-‐з-‐Иншими);   яко   вже   (і   водночас)   акт  

усвідомлювання  своєї  співприсутности  у  своїй  готовності  до  дії  та  до  співдії  в  

певних   дійсних   ситуаціях   тут-‐буттювання   (як   інтеґральної   складової  

життєтворення  та  водночас  мого  само-‐творення  вкупі  зі  самостановленням  

Я-‐дентичности)  у  безпосередності   самого  життя   (як  життєвого  середовища  

ось-‐співдії)?   Але   ж   оскільки   (спробую   коротко   дати   тут   лише   попередню  

відповідь)   тут-‐буттювання   є   роз-‐гортанням   розмаїтих  модусів   та  життєформ  

смислоруху  (сенсокінесісу),  -‐-‐  у  тому  числі  у  смислодіях  та  через  смислодії,  -‐-‐  

то   й   акти   свідомости   осягають  дійсну   свою  причетність     до   дійсного   потоку  

мого  ось-‐буттювання,  яко  проекція  смислової  конструкції  мого  ego  cogito   (в  

дійсній  динаміці  цього  мого  cogito6)  у  сферу  дійсної  співприсутности  та  співдії  

зі   середовищем.   А   саме   –   у   динамічних   структурах   реальної  

інтерперсональности   та   обставинности   самих   обставин.7   Наскільки   і   в   чому  

                                                                                                                         6  Ще  Декарт  пов’язував  мислення  не  лише  із  актами  чистого  ratio    та  чистої   інтелєкції,  але  також  зі  сферою  виображувань,   сферою   пам’яти,   зі   сумнівами   та   почуваннями,   зі   захопливими   блуканнями   манівцями  роздумувань…Мої  погляди  на  пізнання  та  розуміння  –  близькі  до  цього  (докладніше  –  в  самій  книзі).    

7   Так   званий  тягар  обставин  конче  потрібен  для  мого   самоусвідомлюваного  Я.  Тягар  обставин   завжди  є  функційною  потребою  мого  Я  (і  в  його  Мойності  і  в  його  Хтойності,  і  у  його  Своякості).  Адже  самі  способи  і  сам  перебіг  переборювання  мною  обставин  (у  тім  числі  –  через  їх  о-‐мислювання  та  через  їх  на-‐діляння  саме  

15  

 

відкривається   (від-‐кривається   щодо   життєсвіту;   відкривається   щодо  

Иншого)     фундаментально   «монадна»   та   завжди   ідіосмислова   моя  

суб’єктивна  реальність?  Як   і   у   чому  все  ж  можливою  є   інтерференція  та  

конверґенція   ідіоіндивідуальних   смислових   світів?   Чому   кожне   розуміння  

одне  одного,   яке  водночас   і   засадничо  є   також  завсіди  нерозумінням  може  

«постачати»  смислові  енергії  для,  сказати  б,  «третіх  смислів»?  Чому  онтичною  

основою  співбуттювання  та  тієї  культури,  що  по-‐діляється  носіями  культури,  

є   сенсокінесіс?…   Чому   саме   людське   життя   фундаментально   роз-‐

гортається  як  сенсокінесіс  та  яко  в-‐тілювання  життєформ  смислоруху  (а  

також   яко   більш-‐менш   напружений   пошук   граничних   смислів   та   пошук  

Верховного   Смислу)?   Чому   це   моє  Моє   життєтворення   –   всупереч   соїй  фраґментаризованості   та   безлічі   непослідовностям   є   активно-‐

неперервним   бодай   в   одному   дійсно   інваріантному   світовідношенні,   -‐-‐     у  

своєму   можливому   повсякчас   впливові   на   життєсвіт   (на   життєве  

середовище,  на  Иншого,  на  Инших,  на  їх  стосунки,  на  мої  взаємини  з  Ними,  з  

Иншим,   із  Иншими…).  Йдеться  власне  про  те,  що  найбільша  моя  цінність  

(те,   що   може   стати/бути   значущим-‐для-‐Иншого,   а   отже   і   впливати   на  

Иншого)  є  абсолютно  унікальна  самісність  мене  як  окремішнього  індивіда,  

як   особи.   Лише   самобутньо-‐особистісне   спроможне     надсилати   якісь  

смислові   імпульси,   що   на-‐лаштовують   Иншого   на   готовність-‐бути-‐

прихильним-‐до-‐мене   та   ладним   прий-‐мати   мене   у   моїй   самобутній  

Другості.   Я   –   у   своїй   неповторності     -‐-‐   є   Тим,   який   вже   самою   своєю  

присутністю  (співприсутністю)  нагадую  Иншому  про  те,  що  є  той  Другий,  

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       Моїми   смислами)   скріпляє   моє   Я   всередині   моїх   життєдій,   у   самій   гущі   цих   життєдій.   Але   ж   і   самі  обставини  починаються  тільки  там,  де  я  вступаю  у  дійсне  контактування  з  Иншими,  де  з’являються  ці  Инші.  Стосунки  з  Иншими  уконституйовують  обставинність  обставин,  яко  Моїх  обставин  (обставин  Мого  життя).  Я  мислю  себе,  яко  цілком  окремішнього  та  суверенного   індивіда  –  яко  особу,  котра  не  тільки  витримує  та  переборює  тиск   обставин,   або  ж   і   послуговується   співвідповідними   обставинами,   а  також     здатна  під-‐живлювати  та  скріпляти  своє  Я  у  його  Своякості    у  таких  проти-‐діях,  у  такій  боротьбі,  чи  то  у  таких   приподобляннях  щодо   обставин,   -‐-‐   у   більш   чи  то   менш   ефективному-‐для-‐мене   їх   (обставин)  використанні  у  Моїх  життєдіях  та  в  Моїх  ситуаціях  життя.  

16  

 

який  не  лише  не  бажає  нічого  лихого,  але  й  ладен  порадити  і  підтримати,  

ладен   діяти   вкупі   та   співпрацювати,   ладен   прагнути   розуміння   та  

співрозуміння   у   спілкуванні,   ладен   поціновувати   цілком   безкорисливу  

радість   від   живого   діалогізму,   ладен   зрештою   від-‐давати   себе   у   само-‐

відданій  любові  заради  того  кого  любить,  а  не  тільки  задля  самого  себе…  Є  

той   Другий,   який   ладен   збагатити   моє   Я   тією   мірою   «роз-‐

просторювання»  Мойности  мого  Я,  що  є  повнотою  моєї  Нової  Свободи…  

Свободи,   що   несе   звільнення   мого   Я   від   самозакапсульованости    

суб’єктивного   мого   досвіду   та   від   самосебезалежности…Тієї   свободи   у  

Мойності,  що  на-‐рощує  «додаткову  вартість»  нових  смислів   і  «Третіх»  

смислів   у   смислових   полях   інтерперсональних   співдій   та   спів-‐на-‐

лежностей,   та   нових   смислових   взаємо-‐діткнень   нового   спільного  

досвіду   смислових   успівпричетнювань.   Є   той   Другий,   який   нагадує   про  

Великого   Свідка   нашої   співприсутности…Нагадує   про   саме   Джерело  

Верховного   Смислу   і   Джерело   Свободи…  Нагадує   про   стосунок   Я   –   Ти,   яко  

одну   із   посутніх   Можливостей   Абсолютного     відношення   до  

Абсолютного…Яко   можливість   (згідно   з   Мартінем   Бубером)   дійсно  

Діалогічного   (у    поміжпросторі   віри)   успівпричетнювання   із   Верховними  

Смислами  …    

 

  Людина   не   тільки   є   носієм   (а   також   реципієнтом   і   транслятором)  

певного   типу   культури;   чи   то   націоетнофором;   чи   то   в-‐будованою   у   якусь  

субкультуру,  у  локальну  спільноту  тощо…  Людина  не  є  лише  істотою,  що  на-‐

лаштована   на   спілкування   та   спроможна   спілкуватися   і   співдіяти   в   таких  

комунікуваннях     та   –   відповідно   –   ґенерувати   якісь   смисли,   якісь   нові  

констеляції   смислів   та   відтворювати   ці   останні…   Людина,   яко   засадничо  

метафізична   істота,   котра   ви-‐сунена   в   Ніщо,   здатна   у   смислових  

17  

 

осяяннях   «бачити»   також   і   граничні   смисли   (так   звані   високі   цінності   та  

ідеали),   -‐-‐   бачити   наче   «збоку»…   Цебто   поза   ось-‐своїм-‐буттюванням,   поза  

вузькою  ситуативністю,  поза  «смужечкою»  ось-‐і-‐тепер,  поза  «лещатами»  тут-‐

і-‐зараз   обставин   та   поза   неймовірними   досі   можливостями   життєвих   і  

суспільних  обставин...  Людина  здатна  вбачати  ці  щонайвищі  цілі  та  цінності  і  

в   інтерперсональних   взаєминах   і   в   онтичних   безоднях   свого   єства…Чому  

людина,   котра   ґенерує   смисли   є   абсолютним   протистоянням     Ніщоті   і  

Ніщо?…   А   це   тому,  що   в  людині   (в   кожному   окремішньому   індивідові)   роз-‐

починається   і  триває   (триває  вже  яко  в  родовій  людині,   -‐-‐   у  дискурсивних  

полях,   в   динаміці   інтерперсональних   стосунків,   в   історичній     подієвості,  

яко   в   суспільних   зрушеннях;   у   трансмісії   та   в   реінтерпретативних  

видозмінюваннях   інфокомунікативних   потоків;   навіть   у   бездумному  

конформізмі   та   в   при-‐подобляннях   до   панівного   у   соціумі   посполитого  

гранично   спрощеного   –   мовомислення),   -‐-‐   розпочинається   щоразу  

інтрапсихічно  заново  та  триває  далі   і   далі  процес  до-‐сотворювання   (до-‐

сотворювання   світу   багатьох   світів)   цією   людиною   (і   окремішньо-‐

неповторною   і   родовою)…   Ось   чому   саме   антропологічна   проблематика  

моєї   фундаментальної   сенсології   (яко   дійсно   чільна   для   цієї   нової  

філософської   субдисципліни)       стає   також   ключем   до   нового   розуміння   та  

цілком   нового   висвітлюванняих   також     засадничих   питань   і   онтології,   і  

метафізики…Іманентно   притаманна   складним   смисловим   конфіґураціям  

(складним   лінґвокультурним   конструктам;   а   також   складним   смисловим  

конфіґураціям   у   музиці,   у   малярстві,   у   полікодових     реліґійно-‐ритуально-‐

сакральних   діях   тощо);   а   –   відтак   –   притаманна   також   і   динамічним  

смисловим   мережам   (з   усіма   їх   ресурсами   для   конструювання   та  

реконструювання  світів  людини)  ЗАСАДНИЧО  НЕҐЕНТРОПІЙНА  ТЕНДЕНЦІЯ  

та  ТЕНДЕНЦІЯ  ДО  ГОМЕОСТАЗІСУ)  є  власне  ТИМ,  ЩО  ЗДАТНЕ  ЧИНИТИ  ОПІР  

ТЕНДЕНЦІЇ   НІЩОЖЕННЯ.   У   цьому   власне   «місток»   між   смисловими  

18  

 

аспектами  онтичних  вимірів  життя  і  співбуттювання  людей  та  проблематикою  

онтологічно   узасадничених   Можливостей   о-‐сущування   усіх   сущих   із  

властивими   цим   останнім   за-‐датками   тотального   ладотворення   та  

повсякчасного  скріплювання  «кордонів»  Буття  на  межі  із  не-‐буттям    та  

в  «стримуванні»  і  «локалізації»  Ніщоти  Ніщо.            

 

1.Голістична    (онтико-‐епістемічно-‐екзистенційна)  природа    ґенерування  смислів  та  самостановлення  смислів.    

Все,   що   з’явилося   у   з’яву   (через   виокремлювання   із   потоку  

переживань),   а   також   через   співодночасне   на-‐діляння   окремішньо-‐

феноменологізованого   пев