КОМУ КОЛЕТЬСЯПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОДОМОР?

або «Розум, честь і совість» у реверсному режимі

«Уся ця брехня про страхітливий „голодомор“ спрямована виключно на розпалювання ненависті до Росії, яку обікрали, створивши на її землях фальшиву державу з нісенітною назвою „україна“».

Владимир, Харків, Росія(з листа на інтернет-сторінку «Голодомор 1932–1933 рр. Харківська область»).

«Відмова світової громадськості змусила Ющенка їздити країнами світу і упрохувати керівництва окремих країн визнати голод в Україні голодомором-геноцидом українського народу, що його нібито влаштувала сталінська Москва. Навмисного голодомору не було й не могло бути. [...]

Вшановувати жертви голоду — необхідно. Влаштовувати політичні спекуляції та ігрища на трагедії — недопустимо. Така думка комуністів Харківщини».

Олександр Добрицький,член бюро Харківського обкому компартії України,

доцент кафедри філософії та історіїХарківської державної зооветеринарної академії

(з передачі «Позиція комуністів»,що виходить на Харківському обласному державному радіо

«на правах політичної реклами»).

«Трагедія, що розігралася в 1932–33 роках, хоч як це видасться дивним, стала темою для політичних спекуляцій на Україні. […]

Ідеться про спробу використати трагічні події 75-річної давності для того, щоб посіяти міжнаціональний розбрат на самій Україні і водночас розсварити два братні народи — російський та український».

Євгеній Кришкін(з передачі Російської державної радіомовної компанії «Голос Росії»).

«В выводы мы говорим что мы не согласен с Робертом Конквестом кто писал что Сталин хотел стройть голода».

Стівен Віткрофт,професор Мельбурнського університету, Австралія

(з показаної на екрані письмової частини доповіді на конференції в Харкові).

Насамперед — одне принципове для мене положення, яке давно осмислив, прийняв до дії та принагідно висловлюю тут. Цитати — перекладені. Подавати подібне в українських творах тільки «мовою оригіналу», як це іноді практикується, взагалі вважаю недоречним. Перекладачі України засвідчили багатство засобів української мови, довели свою майстерність у відтворенні вершин світового письменства з різних мов. Тож і російська мова не становить винятку. А для перекладу такої вбогої прози, як вищенаведені зразки, — цілком досить ремісничих навичок грамотних словесників. Залишити без перекладу довелося хіба що останню цитату, в якій розквітла махровим цвітом справді «неперекладна гра слів».

Поставивши цитати поряд, не можна не помітити їхньої стилістичної схожості: ніби гральні карти витягнуті з однієї заяложеної пропагандистської колоди. По-сучасному кажучи — словесні набори з тієї самої «бази даних» чи з одного «темника».

Облишмо поки що осторонь неосвіченого Владимира, який не знає, в якій державі розташоване місто Харків. Зрозуміло, що дописувач без прізвища дозволяє собі у відкритому тексті дещо таке, чого не допускають конкретний харківський доцент і державна радіокомпанія сусідньої країни. Тим корисніше проаналізувати саме їхні, так би мовити, «більш відповідальні» тексти. А до Владимира та йому подібних повернемося трохи згодом.

Ще 1990 року Видавництво політичної літератури України в Києві випустило під егідою Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС цікавий збірник: «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Книжка відкривається постановою ЦК Компартії України від 26 січня того ж 1990 року, яка тут теж заслуговує на цитування:

«Дальша деградація сільськогосподарського виробництва протягом 1932 року зумовила істотне скорочення обсягу державних заготівель. Але сталінське керівництво посилює тиск на республіканські партійні та державні органи з метою збільшення поставок хліба.

Документально простежується, що керівництво республіки не могло протистояти диктату, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв».

У заключній частині —«ЦК Компартії України постановляє:Визнати, що голод 1932–1933 років став справжньою трагедією народу,

наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.

2

Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хілбозаготівель».

І ще навіть таке:«Рекомендувати редакціям газет, журналів, телебачення і радіо

забезпечувати правдиве, об’єктивне, на основі документальних матеріалів, висвітлення подій, пов’язаних з голодомором 1932–1933 років».

Отже, що виходить?Коли в 1990 році перелякана комуністична номенклатура, щоб домогтися

собі і в майбутньому хоч якогось існування (бажано — безбідного), змушена була під тиском українського громадянського суспільства таки визнати голодомор, ба навіть рекомендувала редакціям забезпечити правдиве, об’єктивне висвітлення пов’язаних із ним подій, — те, мабуть, не вважалося «політичною спекуляцією» та «ігрищем на трагедії».

Коли ж дослідники та журналісти саме об’єктивним висвітленням якраз і зайнялися, — але самостійно, без нікому не потрібного благословення комуністичних бонз, — тоді це, по-їхньому, «спекуляції». І особлива лють вихлюпується на нинішнього Президента України, який перейнявся вшануванням пам’яті жертв голодомору серйозніше від своїх попередників.

То як же це називається, панове комуністи?..Простежуються ще декілька історичних кульбітів.Спочатку партія своєю постановою визнає голод наслідком проведення

політики, яка коштувала українському народові численних жертв, — а тепер харківський представник цієї ж партії Олександр Добрицький запевняє, буцімто «навмисного голодомору не було й не могло бути».

Скептично він ставиться й до твердження, що голод «нібито влаштувала сталінська Москва», — а 18 років тому його ж таки партія назвала і злочинний курс Сталіна, і безпринципну політику керівництва в тодішній Україні, і хоч деякі конкретні прізвища винуватців.

Постає питання: що заважає теперішнім комуністам бути послідовними й домагатися перейменування проспекту Косіора та вулиці Чубаря в Харкові?

Ми розуміємо: у зворотному напрямку при бажанні можна запустити не тільки нафтопровід. У «реверсний режим» за командою можна перевести також розум, честь і совість. Тільки не цілої епохи — то було надто гучно сказано, — а окремих індивідів. Їм цілеспрямовано вкорочували історичну пам’ять: від з’їзду до з’їзду, від пленуму до пленуму. Вийшла чергова партійна постанова — забудьте все, про що говорилося в попередній, і навіть те, що було з вами особисто, з вашими рідними та близькими всього півроку тому. На жаль, це діяло і на позапартійних, які піддавалися впливові панівного оточення.

Для чого все це робилося й робиться? Додаткову поживу для роздумів дає проведена в Харкові 21 листопада міжнародна конференція навколо теми голодомору, при відкритті якої був присутній та виступив Надзвичайний і Повноважний посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін.

3

Втім, учасники конференції, освяченої участю російського державного діяча, уникали слова «голодомор», а віддавали перевагу термінам «масовий голод» або «голод в СРСР». Гості з Росії, Білорусі, Казахстану, Австралії, промовці з України намагалися довести головним чином те, що не лише Україна потерпіла від терору, але й численні інші регіони.

Звернімося знову до передачі Російської державної радіокомпанії «Голос Росії» або почитаймо в інтернеті, як українську трагедію тлумачить Євгеній Кришкін:

«„Голодомором“ українські політики націоналістичного штибу називають голод на початку 30-х років минулого століття. Його ареною стали основні зернові райони колишнього Радянського Союзу — Нижнє й Середнє Поволжя, Центрально-Чорноземні області, Західний Сибір, Південний Урал, Північний Кавказ, Казахстан, а також східні та центральні області України. Причиною голоду стала масова колективізація селянських господарств, що у примусовому порядку здійснювалася радянською владою».

На конференції наводилися дійсно жахливі факти з історії Росії та Казахстану, згадувався голод і в інших державах. З цієї ділової частини сказаного на конференції випливають прості логічні висновки. Люди добрі, якщо тепер це стало відомо і вам — то Росія та Казахстан з їхніми просторами достойні багатьох меморіалів, подібних до харківського! І чому б жителям потерпілих регіонів не приєднатися до українців в акції запалювання пам’ятних свічок? Та й міжнародні конференції можна було би провести і у Краснодарі, і в Воронежі, і в найближчому до нас Бєлгороді, і ще в різних місцях Росії із запрошенням дослідників з України, тамтешніх українських громадських організацій, з широким висвітленням засобами масової інформації. Росіяни узнали б чимало нового для себе, що вже більшою чи меншою мірою знайоме всім українцям.

Та в тім-то й річ, що нам, очевидно, запропоновано «експортний продукт», не рекомендований до вживання в країні виробництва.

Чому? Цей мотив прозвучав в одному з виступів: не можна, мовляв, будувати національне самоусвідомлення українців на подіях 1932–33 років. Отут і криється справжня мета ініціаторів пропагандистської кампанії: «на чому» — то друга справа, а головне — не допустити національного самоусвідомлення українців, коли видно, що воно таки відбувається. І не має особливого значення, на чому воно ґрунтується: чи то на історичній пам’яті, а чи на сучасних прагненнях.

Почитаймо, як Євгеній Кришкін з «Голосу Росії» тлумачить прагнення України обстояти державний кордон в акваторії Керченської протоки:

«Спекулювали на „голодоморі“ у 30-ті роки минулого століття, намагаючись подати Україну єдиною його жертвою, зчиняли галас довкола присутності Чорноморського флоту у Криму, забороняли трансляцію російських телеканалів в українському ефірі. Тепер черга дійшла до спекуляцій у прикордонному питанні».

4

Отже, найбільше муляє державницька консолідація українців. Що їй сприяє — усе те викликає в нинішньої офіційної Москви пропагандистський спротив: не лише пам’ять про голодомор, а й захист Україною своєї території, і законна вимога дотримуватися суспільної моралі. До цього ж переліку можна додати прагнення України вступити в НАТО. Нинішнє політичне керівництво тієї ж таки Росії розуміє переваги від співпраці з альянсом та користується ними. А Україні — знову диктується «експортний варіант», відмінний від «внутрішнього»: не допустити навіть більшого зближення.

Розгадка дворушництва проста: зближення України з євроатлантичними структурами теж сприяє національному самоусвідомленню українців, чіткішому формулюванню та ефективнішому відстоюванню наших державних позицій. А вступ до НАТО означатиме, що не рахуватися з державними інтересами України буде більше неможливо. На заповіданому Сталіним бажанні «утримати Україну», на спробах диктату й авантюрних замірах будь-кого відщипнути від неї якісь землі — жирний хрест буде поставлено назавжди.

…А тепер — усе-таки ще трішки уваги приділимо цитованому на початку Владимирові без прізвища. Чи не був і він зримо або незримо присутнім на отій самій міжнародній конференції? Адже надто живо згадується: Владимир не знає розташування Харкова на географічній карті, а організатори конференції — розташування кольорів на українському прапорі. Не на останніх ролях у залі були й депутати, які хоч на свої значки могли би глянути та порівняти.

Правильно поставлені на столах президії були тільки прапор Росії (у групі з трьох він посередині) та Киргизстану (ліворуч від нього). Усі інші державні прапори (зліва направо) — Австралії, Казахстану, України та крайній праворуч прапор Білорусі — перекинуті низом догори. Та до цього організаторам і активним промовцям, зокрема представникам відповідних держав, як видно, й діла не було. Це також, до речі, штрих у поняттях про їхнє національне самоусвідомлення, державницьке мислення, повагу до святинь та символіки народів, про культуру міжнаціонального спілкування.

У такому разі не завадило би трохи, як кажуть росіяни, — «грамотьошки набратися»: і словесної, і політичної теж.

Євген ХОДУН,журналіст.

Харків.

5

Post scriptum.Хотілося не наголошувати у статті на моральному боці справи, якнайменше

вдаватися до відповідної лексики. Та ось трапився зразок цинізму в оформленні міста поблизу оперного театру 22 листопада — в День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.

На передньому плані — блюзнірська наруга російською мовою: «З днем міста, дорогі харків’яни!»; на задньому плані — афішний стенд, де ліворуч скраю при великому збільшенні можна розпізнати афішу вистави-реквієму «Жнива скорботи».

Оскільки не вдалося в одному ракурсі зняти обидва написи з достатньою чіткістю, нижче афіша повторюється окремо.

Сфотографувати її ледве встиг. Невдовзі по закінченні вистави скромну театральну афішу було замінено наступною — на 23 листопада.

А от яскравий світловий глум у день скорботи припинити було нікому.Є. Х.

6