Політична коректність як мова та практика ідеології Автор: Дарія Бадьйор Вступ На звернення до цієї теми авторку свого часу надихнуло нагородження аме-риканского Президента Барака Обами Нобелівською премією миру. Тоді це рішення Нобелівського комітету всіляко критикувалось, натомість у простих громадян США наявність цієї премії у новообраного президента викликала, в основному, почуття гордості, адже Обама – перший чорношкірий Президент Сполучених Штатів, представник соціальної групи, яка ще 50 років тому ві-докремлювалась за кольором шкіри і не мала права не лише на балатування на такий високий пост, але й на достойну роботу.

Тоді в дискусіях знову зринули закиди до політкоректності – феноме-ну, до якого, як з’ясувалось протягом підготовки до написання диплому, не-однозначно ставились навіть члени лівих рухів 70-х, тобто ті, завдяки діяль-ності яких політкоректність взагалі стала на часі. З недавніх прикладів можна згадати суд над Джоном Гальяно, відомим дизайнером, який необережно ви-словлювався на тему приналежності до певних національностей, а також ска-ндал на 64-ому Каннському кінофестивалі, причиною якого став невдалий жарт Ларса фон Трієра на тему нацизму, Гітлера та ролі держави Ізраїль в світовому контексті.

Критика політкоректності лунає з багатьох приводів: комусь несправе-дливо дали “Оскар” за виконання ролі гея-активіста, або понівеченої долею жінки, десь змінюють шкільні програми з літератури, словник повсякденної мови постійно зазнає змін і так далі. Так чи інакше, політична коректність стала постійним приводом для дискусій в сфері соціальної критики, культу-ри, політики, а з певного моменту (конкретніше, з 90-х років минулого сто-ліття) – філософської антрології, лінгвістики та соціальної теорії. Крім того, політична коректність почала розглядатись як ідеологічний інструмент.

Метою цієї роботи було з’ясувати, на яких засадах можна проаналізу-вати політичну коректність як мову та практику ідеології, як ідеологічний продукт. Тут необхідно наголосити на тому, що предметом розгляду була са-ме ПК в тому розумінні, в якому вона постала в дискурсі, який стосується, переважно, англійської мови (хоча зміни, про які йтиметься в тексті, стосу-ються також німецької, французької та італійської мов). В якій формі існує ПК в українському публічному полі, та чи існує взагалі, – питання окремого дослідження.

Продовжуючи прояснення термінів, слід додати, що термін “політична коректність” вживається в даній роботі в розумінні, яке встановилось у 80-ті роки ХХ століття – коли, зокрема, в англомовних країнах, політична корект-ність стала повсякчасною практикою зі зміни мови та норм поведінки. Мож-на сказати, що саме в 80-х роках досліджуваний нами феномен набув рис іде-ологічності, а отже, дав підстави для його дослідження в саме такому ключі. Ідеологія в цьому контексті розуміється як набір ідеологем щодо мовної

2 практики або норм поведінки, і в цьому розумінні політична коректність, яка нав’язала суспільству нові правила гри, є ідеологічним продуктом.

Розпізнати симптоми ідеологічності в політичній коректності, на нашу думку, можна завдяки, по-перше, вибірковості “пострілів” прихильників ПК по тим, хто начебто порушує вже визнані норми поведінки та норми. Напри-клад, відомий французький режисер, один із засновників “нової хвилі”, Жан-Люк Годар неодноразово висловлював свої антисемітські погляди, втім, ні-хто його за це нізвідки не виганяв і персоно нон-ґрата не оголошував. На це є “об’єктивна” причина – Годар виступає в якості активного поборника лівих ідей, як в 1968 році, так і зараз, тому, оскільки політична коректність також є продуктом існування ліберальної ідеології, її всевидяще око просто не бачить порушення практики тими, хто знаходиться по той самий бік барикад. Нато-мість Ларс фон Трієр ідеологічним активістом ніколи не був, тому його ви-словлення, навіть жартівливі, слід сприймати як обурливе порушення загаль-ноприйнятих норм.

Таким чином, політична коректність здатна звужувати нашу оптику, через яку ми бачимо та можемо оцінювати ті, чи інші події. Протистояння всебічному розгляду актуальних подій або феноменів сучасної культури го-ворить про те, що політична коректність ідеологічно впливає на сприйняття цих подій та феноменів, а також на артикуляцію власної думки аґента щодо них. Крім того, ПК впливає на механізм соціальної легітимації аґента та бо-ротьби за символічний капітал через мову, якою аґент має висловлюватись, якщо хоче бути активним членом подібних процесів.

3

Передумови та поява політичної коректності Політична коректність стала частиною сучасного лексикону та образу мис-лення внаслідок дебатів, які розпочались в університетських містечках США в пізніх 80-х. Оскільки приблизно 50% американців навчались в коледжах, цей термін швидко розповсюдився і осів в мові вже в якості прикметника «політкоректний». Феномен політичної коректності має свою складну істо-рію та піддався неабияким змінам впродовж останніх двадцяти років. На мо-мент виникнення цього терміну в США, «політична коректність» сприйма-лась як рух та соціальний феномен, сконцентрований в університетських ка-мпусах та політичних або культурних інституціях, дотичних до феміністич-них та лівоспрямованих рухів. Джефрі Г’юз в роботі «Політична коректність: історія семантики та ку-льтури» пише: «з точки зору лінгвістики проект політичної коректності по-чався з переважно ідеалістичного та й навіть пуританського прагнення почи-стити мову за допомогою позбавлення деяких його властивостей, які мали упереджений характер» [27; 3]. Якщо вірити Г’юзові, на меті у прихильників політично коректної мови було знівелювати попередню несправедливість, яка була закладена подібними словами, та покращити соціальні стосунки.

Згідно з Г’юзом, зміни в англійській мові, які були спричинені полі-тичними обставинами, почали відбуватись вже у ХVІ столітті в Англії. Саме тоді почалась боротьба за мовний пуризм – англійці прагнули позбутись впливу французької та латини та закріпити позиції національної мови. Поча-лась кампанія із заміни високопарних «книжних слів» («inkhorn terms»), які мали, переважно, латинське або давньогрецьке походження, на нові слова. В свою чергу, створення нового лексикону відбувалось або внаслідок звернен-ня до староанглійської мови, або шляхом вигадування нових слів з герман-ськими коренями.

Пізніше, в XIX та XX столітті також знаходились прихильники мовно-го пуризму в його первинній, англо-саксонській формі. В період Англійского Романтизму на користь пуризму висловлювались Чарльз Дікенс, Томас Харді та Вільям Барнс, який був відомий своїми спробами ввести в обіг слова birdlore замість орнітології та speechcraft замість граматики. В ХХ столітті прихильником пуризму та спрощення мови виступив Джордж Орвелл в сво-єму знаменитому есе «Політика та англійська мова».

Зокрема, Орвелл виступав за спрощення англійської лексики та позбав-лення її від слів іншомовного походження, які, на його думку, обтяжують мову. Він вважав, що обтяження мови зайвими риторичними фігурами та фо-рмами відбувається внаслідок політизації мови.

Окрім того, що це есе Орвелла є палким висловленням бажання зміни-ти як її, так і політичну ситуацію в країні на краще, воно містить важливу в контексті даного дослідження думку, якою можна підбити невеликий підсу-мок. Зміна мови з необхідністю пов’язана з політикою, не було змін, які б не мали під собою політичного змісту – в Англії XVI століття змінювали мову

4 не тому, що англійцям було незручно спілкуватись старим варіантом, а тому, що очищення англійського лексикону від слів, які походили лише з деяких іноземних мов (французької та застарілої латини), мало призвести до націо-нальної консолідації, яка була метою політичних сил. Зміни у мові (зокрема, у словнику) відбуваються і сьогодні, хоча усвідомлення того, що один набір слів може бути «коректнішим» за інший прийшло відносно нещодавно – в 70-х роках ХХ століття.

На появу терміну «політична коректність» в публічних дебатах впли-нув феміністичний рух, який особливо активізувався в 60-70-ті роки минуло-го століття. Сам термін, в тому значенні, в якому ми його нині використову-ємо було запозичено з марксистсько-ленінського словника, згідно з яким він позначав дії, які не йдуть врозріз з лінією партії. У словнику цей термін було запозичено, в свою чергу, з «Червоної книги» Мао Дзе-дуна.

Цікаво, що до 60-х років, поняття «політична коректність» вживалось в саркастичному контексті, коли прихильники лівої ідеології критикували са-мих себе за те, що доводили радикальні доктрини до абсурду. Роджер Гайгер, професор Пенсильванського університету та дослідник історії американської вищої освіти, пише, що політична коректність була «саркастичною оцінкою вірності лінії партії, яку проявляли американські комуністи в 1930-х роках». Літературознавець Рут Перрі відносить політичну коректність до феноменів, що виникли в пізніх 60-х в контексті руху «Чорна влада» (Black Power). По-ширення цього терміну пов’язане з визначенням «коректних» ідей, яке дав Мао Дзе-дун. Перрі наголошує: «фраза “політично коректний” завжди була палкою о двух кінцях» і «довгий час була нашим терміном для самокритики» [цитується за 48; 4].

В пізні 80-ті, термін «політична коректність» змінив своє значення за-вдяки тому, що був підхоплений в мас-медіа. На початку дебатів на тему по-літкоректності в США в 1987 році цей термін вживався виключно у зв’язку з окремими роботами, дотичними до університетських планів, мовних кодів та компенсаційної дискримінації (американський термін «affirmative action» – політична програма, спрямована на ліквідацію расової дискримінації; в рам-ках цієї програми тим групам, які зазвичай зазнавали дискримінації, були на-дані привілеї в працевлаштуванні) [37; 4]. Менше з тим, в мас-медіа цей тер-мін був відділений від його тодішнього контексту і тому суспільство мало дуже приблизне уявлення про те, що означає термін «політична коректність». І якщо окремі політичні групи, діяльність яких призвела до популяризації політичної коректності, були залучені до дебатів з приводу пов’язаних з нею ідей, то більша частина суспільства не брала активної участі в цих дебатах.

Не дивлячись на те, що за допомогою терміну «політична коректність» здійснювалась критика діяльності «нових лівих» не лише ззовні, але й зсере-дини, до початку повноцінної дискусії з приводу політичної коректності, во-на вважалась практикою, зумовленою благими намірами – покращити соціа-льні стосунки та усунути прояви, а потім і сам феномен дискримінації в ака-демічних колах, а згодом – в усьому суспільстві.

5 Поява «політично коректного» словника

Cлід нагадати, що політична коректність займала неабияке місце в універси-тетських кампусах 70-х років, звідки перекинулась в поле більш-менш публі-чної дискусії. Учасники «лівого» руху звернули увагу на університетське оточення, на програму освіти, яка, на їхню думку була центристською по ві-дношенню до представників інших культур, які прагнули легітимації як вла-сної, так і соціальної групи та культури, до яких належали.

Тривалий час «ліві» активісти боролися за реформування кількісного складу робітників університетів – вони були не задоволені тим, яка маленька кількість жінок працює в університетських адміністраціях, у викладацькому складі, а також, малою кількістю жінок-студенток. Вони також опікувались атмосферою, яка існувала в кампусах, і яка не відрізнялась дружнім ставлен-ням до людей не-білої раси, жінок та тих, хто не є гетеросексуалом. Тому спроби змінити ситуацію мали на меті покращити такий клімат соціальних стосунків і вимагати покарання за упереджене ставлення до таких студентів або працівників університетів.

Одним з найважливіших питань, які піднімались в контексті політкоре-ктних змін, був словник, яким користуються студенти, а згодом, і лексика, якою користуються всі. Запропоновані так звані «мовні коди» мали прийти на заміну так званій «мові ненависті» (hate speech), вживання якої дискримі-нувало меншини в студентських групах. Ці коди були створені задля унебез-печення певних груп від дискримінації або так званого «verbal harassment», та впроваджувались спочатку в Стенфордському універсистеті, та університе-тах Мічігану та Вісконсіну. Мовні коди почали розповсюджуватись в амери-канських коледжах та університетах в 90-ті роки. Не дивлячись на те, що ба-гато з них були потім змінені, сама ідея необхідності створити документ, який регулює мову, є індикатором значних культурних змін, змін на користь «культури толерантності та різноманіття».

Не дивлячись на благородні цілі впроваджених «кодів», їхнє введення в обіг зустрічало неабиякий опір з посиланням на Першу поправку до Консти-туції США, яка звучить наступним чином: «Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, дру-ку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усуну-ти якусь кривду». Автор роботи «Політична коректність та вища школа», Джон Лі, в розділі, присвяченому зв’язку свободи висловлення з Першою поправкою, зазначає, що існують всі засновки для того, щоб сумніватись в тому, що Перша поправка має використовуватись як фундаментальний прин-цип [33; 78], на що спираються прихильники так званих мовних кодів.

Захисник впровадження мовних кодів, М. Дж. Матсуда пише: «Чис-ленні випадки довели, що «мова ненависті» (hate speech) може призвести до появи інстинктивного страху, ускладнень з диханням, нічних кошмарів, не-гараздів, пов’язаних з пост-травматичним стресом, підвищеного тиску, та на-віть до психозу та самогубства. В цьому контексті «мова ненависті» не може

6 бути сприйнята як зазвичай – в якості набору простих слів, її слід розуміти як форму залякування, яка може поранити; тому ми маємо чітко відрізняти таку форму образи та фізичне насильство» [цитується за 44; 2]. Можна зробити висновок, що використання «hate speech» на адресу когось, хто належить до меншини, прирівнюється до фізичного насильства, оскільки передбачається, що завдану мовну шкоду можна компенсувати в судовому порядку, так само, як це передбачено законодаством у випадку фізичних нападів.

Пізніше, в 80-х роках, задля усунення ознак дискримінації, була запро-понована низка змін до англійського словника, згідно з якими слова та вира-зи, які були визначені як образливі, замінювались синонімами або евфеміз-мами. Для прикладу, наочний список таких змін та пов’язаних з ними склад-нощів:

1. «Афро-американський» (African American) замість «чорний» (black). Це призводило до низки незручних ситуацій, які потім брали на озброєння критики політкоректності: наприклад, досить відомим є випадок, коли одіоз-ний голова Ради Великого Лондону Кен Лівінгстон, відомий своїми «лівими» поглядами, заборонив називати чорну каву в місцевому кафетерії чорною, оскільки це слово містить расистькі конотації.

Оскільки заміна у випадку з «афро-американським» прижилась і є полі-тично коректним варіантом, виникли проблеми в означенні тих людей або феноменів, які належать до групи, яка раніше позначалась неполіткоректною назвою «чорний», але які не є ані африканського, ані американського похо-дження.

2. «Humankind» замість «mankind». Українською мовою обидва слова перекладаються як «людство», втім, в англійській мові заміна очевидна: пе-рша складова слова «man» замінена на слово, яке начебто є гендерно нейтра-льним «human» (хоча відомо, що слово «human» походить від латинського «homo», що також означає і «чоловік»).

3. Те ж саме сталось з усіма назвами професій, які містять слово «man», але тут його замінили на дійсно гендерно нейтральне слово «person»: «Con-gressperson», «chairperson» або й навіть «fireperson» замість «Congressman» (конгресмен), «chairman» (голова, завідувач) та «fireman» (пожежник).

4. Відбулась заміна всіх слів, які позначають відсутність або обмеже-ність фізичних або ментальних здатностей, наприклад, глухоту або інвалід-ність. Їх заміняють на словосполучення «mentally/developmentally challenged» або «physically challenged», які можна перекласти приблизно так: «людина, яка переживає складності через особливості свого ментального або фізичного розвитку».

5. Людей, яких раніше називали «бідними» (poor), тепер прийнято на-зивати «позбавленими економічних привілеїв» (economically disadvantaged), що дещо йде зрозріз з протестантським уявленням про те, що економічний статус людини залежить від її праці, а не від положення в суспільстві.

6. Приблизно ті ж самі зміни спіткали слово «безробітний» (unemployed), яке замінили на «людина, що не отримує заробітньої платні» (unwaged), що також не є абсолютним синонімом, оскільки термін «заробітня

7 плата» передбачає сталість та регулярність, а серед сучасних робітників до-сить поширеним є фріланс, який може не мати регулярного характеру, і за який розрахування відбувається на гонорарній основі.

7. З’явилась пара слів «pro-choice» та «pro-life», які дослівно перекла-даються як «за вибір» та «за життя». Перше поняття позначає людей, які ви-ступають на користь абортів (основний аргумент на їхню користь полягає в свободі вибору вагітної жінки, звідси й назва), друге, відповідно, – їхніх опо-нентів.

8. Ще одна важлива заміна – словосполучення «birth name» (прізвище, дане при народженні), яке прийшло в різномантні анкети замість «maiden name» (дівоче прізвище).

9. В анкетах також було замінено пункти «батько» та «матір» на «бать-ко №1» та «батько №2», які в англійській мові звучать не так по-сексистському, як в українській: «parent №1» та «parent №2».

10. Політкоректність стосується також і релігії, а отже, в англійській мові на офіційному, публічному, рівні перестали казати «Merry Christmas», замінивши його більш толерантним до інших віросповідань «Happy Holidays».

Багато суміжних за сенсом змін відбулось в інших європейських мовах, зокрема, в німецькій, французькій та італійській.

Втім, можна казати й про абсурдність деяких змін, необхідність яких обґрунтовується на засадах політичної коректності. На початку січня 2011 року пролунала новина: з романів Марка Твена «Пригоди Гекльбері Фінна» та «Пригоди Тома Соєра» хочуть вирізати слово «негр», замінивши його на слово «раб». Видавці підрахували: слово на літеру «н» в «Пригодах Гекльбе-рі Фінна» зустрічається 219 раз, в «Томі Соєрі» – чотири; і це, на їхню думку, заважає молодому поколінню американців, які проходять твори Твена в шко-лі, сприймати його належним чином. Можливо, скоро політкоректні видавці та редактори доберуться до творів Френсіса Скотта Фітцджеральда та Джона Стейнбека, які також не хибували цим забороненим наразі словом. Літерату-рознавець Алан Гріббен, який працює з видавництвом, що ініціювало редак-цію, вважає, що зустріч читачів зі словом «негр» на сторінках роману викли-кає у них почуття дискомфорту, якого не має бути під час знайомства з кла-сикою світової літератури. З ним не погоджується Стівен Рейлтон, професор з університету Вірджінії, дослідник творчості Марка Твена. За його словами, мова Твена змальовує Америку такою, якою вона була в минулому, якщо її змінити, то виправлені романи не будуть відповідати тій дійсності, про яку йдеться.

Гуманітарна сфера як тло для соціальних трансформацій

Ще одним пунктом боротьби «лівих» за права меншин була зміна предмету традиційних досліджень та педагогіки. Внаслідок цього з’явились славетні «Women Studies» або «African American Studies» – жіночі або афро-американські штудії, які полягали в тому, щоб піддати дослідженню предме-

8 ти, які до цього був усунуті з кола досліджуваних проблем через упереджене до них ставлення. Подальшою політкоректною зміною в освітній програмі стала зміна традиційного Західного канону літератури та гуманітарних наук, яка полягала у включенні до цього канону нових дослідницьких парадигм, що включають до розгляду расу, гендер, етнічну приналежність та сексуаль-ну орієнтацію в якості категорій аналізу. Особливі нарікання виникають з приводу зміни літературного канону, оскільки в програмі вивчення літерату-ри в університетах тепер менше уваги приділяють, наприклад, Шекспіру, і більше – новим, африканським або латиноамериканським авторам, які потра-пили до програми виключно в контексті вищезгаданої боротьби проти упере-дженості.

Загалом, Західний Канон – це поняття, яке позначає список книг, або музичних творів, або взагалі, витворів мистецтва, існування яких вважається важливим та впливовим з огляду на історію Західної культури. Існування та-кого Канону важливе для побудови освітніх програм, оскільки передбачаєть-ся, що по їхньому завершенні студент має бути знайомий з найвпливовішими напрямками та творами мистецтва в контексті західної культури. Саме задля цього складаються безкінечні списки найкращих книжок всіх часів та народів за версією впливових університетів або коледжів.

З настанням ери політичної коректності та мультикультуралізму Канон перестає бути виключно Західним, оскільки він змінюється. Ці зміни поча-лись в 60-х роках, коли літературний Канон було прологошено нічим іншим, як списком книг, написаних «мертвими білими чоловіками». Крім того, пос-тало питання, хто має право укладати такий список, хто має владу впливати на його склад. Поборниками політичної коректності критикувався підхід, за яким складався канон, а отже, і університетська програма з літератури та іс-торії мистецтва. Вважаючи, що укладачі спирались лише на свою політичну владу як на владу білих чоловіків, «ліві» активісти прагнули змінити Канон (не розширити, а саме змінити) з огляду на письменників (тут і далі буде йти мова переважно про літературний канон, але це насправді стосується будь-якого мистецтва), які творили поза означеною групою, яка домінувала протя-гом століть: жінок та представників інших рас та культур.

Невелике дослідження дискусії щодо Західного Канону (як літературного, так і загальнокультурного) провів філософ Джон Серль в своїй статті «Буря над університетом». Якщо спробувати визначити приблизні часові рамки Західної інтелектуальної традиції, то вони, пише Серль, будут такими: від Сократа до Вітгенштайна у філософії, від Гомера до Джеймса Джойса в літературі. Також є окремі автори, роботи яких можуть вважатись найвпливовішим надбанням західної культури – це, наприклад, Платон та Шекспір. З цим протягом певного часу погоджувались усі. Втім, з недавнього часу, з’явились афро-американці та латино-американці, яких об-ражає той факт, що вони не є включеними в Канон, і які прагнуть туди пот-рапити, а вірніше сказати, прагнуть легітимувати представників своєї соціа-льної групи в такому середовищі символічної влади (висловлюючись в тер-мінах П’єра Бурдьє) як мистецький канон.

9 Іншими словами, основною метою, яку декларували «ліві» реформато-

ри мистецьких та освітних канонів, було надати право голосу тим, хто його не мав за часи сексизму та расизму, ввести їх до кола учасників символічної боротьби, оскільки раніше, на думку борців за політичну коректність, вони були не лише позбавлені можливості виграти у такій боротьбі, вони навіть не брали в ній участі, як в давньогрецьких полісах не мали право голосу жінки та раби.

Менше з тим, навіть в контексті таких палких аргументів та звинува-чень своїх опонентів, навіть учасники «лівого» руху зізнаються, що боротьба за місце в каноні має скоріше політичний характер, ніж естетичний, та може слугувати в якості інструменту для соціальної трансформації.

Основний аргумент їхніх опонентів, прихильників традиційного захід-ного канону, як ми вже зазначали вище, полягає в тому, що подібні дебати взагалі не мають нічого спільного з літературою. На їхню думку, Канон ство-рювався виключно за естетичними критеріями, основною характеристикою канону є його елітарність, яка якраз і зазнає критики. Повернемось до одного з найбільш впливових прибічників Канону – Гаролда Блума: «Первісно кано-ном називали перелік текстів у навчальних закладах, і до сих пір, незважаю-чи на поширену останнім часом політику мультикультуралізму, головним критерієм формування Канону залишається питання: що повинна прочитати особа (яка все-таки вирішує читати) з тієї літератури, котра накопичилася упроводж літературної історії?» [1; 20]

Джон Серль в «Бурі над університетом» ставить цікаве питання: а чо-му, власне, сумніви щодо «коректності» з’являються лише по відношенню до літератури та мистецтва? Ніхто не піддає сумнівам надбання фізичної науки, адже всім відомо, що майже все, чим займаються зараз фізики всього світу, винайшли білі європейські чоловіки.

Відповідь на це питання можна знайти, зазначає Серль, згадавши ще одну особливіть цих дебатів: на додачу до політичних претензій на адресу Сполучених Штатів або Європи, «ліві» активісти переконані в тому, що го-ловна функція гуманітарної освіти є політичною; вони не вірять в те, що гу-манітарні науки є самоцінними, вони мають значення лише у зв’язку з соціа-льними трансформаціями, на тлі яких начебто розгортаються. Вочевидь, вони готові прийняти той факт, що предмети фізичних або математичних дослі-джень мають об’єктивний критерій оцінювання, який не залежить від соціа-льних умов, але критерій в гуманітарних науках завжди пов’язаний з політи-кою (тут треба наголосити на тому, що й навіть під «гуманітарними наука-ми» вони мають на увазі лише літературознавство та історію культури).

На жаль, гуманітарна сфера завжди мала боротись проти тих, хто вва-жав її найзручнішою сферою для спекуляцій в найвульгарнішому їх розумін-ні, в тому числі з боку радикальних реформаторів. Втім, чіткої відповіді на складне питання, чому все-таки об’єктом нападок радикальних захисників мультикультуралістських штудій стали виключно гуманітарні дисципліни, немає.

10

Політична коректність як ідеологія Феномен мовної ідеології та її зв’язок з політичною коректністю Існує декілька визначень поняття «мовна ідеологія». Згідно з першим, мовна ідеологія – це «набір упереджень щодо мови, артикульованих носіями мови як результат раціоналізації та обґрунтування сприйнятих мовних структур та правил» [45; 193]. Іншими словами, мовна ідеологія є нічим іншим, як набо-ром пресуппозицій, завдяки яким ми розпізнаємо правильність застосування тієї чи іншої мовної конструкції в соціальному контексті.

Друге та третє визначення роблять більший наголос функціонування мовних ідеологій в соціальній сфері: «самоочевидні ідеї та завдання, які ста-вить собі соціальна група, що опікується роллю мови в соціальному досвіді членів цієї групи, поки вони сприяють репрезентації групи» [26; 53] та «ку-льтурна система ідей щодо соціальних та лінгвістичних відносин, в тому чи-слі щодо їхнього зв’язку з моральними або політичними інтересами» [28; 255]. Тобто, по-перше, засобами мовної ідеології соціальна група визначає обсяг і особливості словника, яким користуються члени цієї групи, і який є найбільш релевантним стосовно репрезентації цієї групи в суспільстві та по-сідання нею вигідних соціальних позицій, а по-друге, мовна ідеологія є лан-кою між соціальною діяльністю та політикою, завдяки якій здіснюється легі-тимація тих чи інших норм поведінки.

Четверте визначення є найбільш загальним: «мовні ідеології – це су-дження здорового ґлузду щодо походження мови у світі, які поділяються бі-льшістю членів суспільства» [42; 346].

Дискусії з приводу мовної ідеології розвиваються в трьох площинах. Представники першої відштовхуються від існування зв’язку між мовами або мовним розмаїттям (наприклад, у випадках, коли в країні дві державні мови, мовні ідеології формуються по-іншому). Друга розгортається на тлі історіог-рафії лінгвістики та (історіографії) публічного дискурсу про мову: її прихи-льники фокусуються на мовних ідеологіях, до яких долучаються, насамперед, ідеології мови науки. Наприклад, в збірнику статей «Мовні ідеології» за ре-дакцією лінгвістів Джона Ерла Джозефа та Телбота Тейлора подаються істо-ріографічні дослідження лінгвістики та наукових надбань, що їй передували, з ХV по ХІХ століття у Франції або Італії, для того, щоб поглянути, як ідео-логії того часу впливали на дослідження мови, і чи призводило це, в даному контексті, до появи мовних ідеологій. Треті (наприклад, американський дос-лідник Майкл Сильверстайн) вважають, що мовні ідеології слід досліджувати у їхньому зв’язку з вживанням мови, зі структурами мови, вживання яких ак-туальне на той чи інший момент та пов’язане з соціальною структурою.

Ще одним важливим пунктом у сучасних дослідженнях мовних ідеоло-гій є два критерії, за якими вивчення ідеологій поділяється на певні течії.

Перший поділ відбувається на основі того, яким чином оцінюється мовна ідеологія – нейтрально або критично. Дослідники, які оцінюють її ней-трально, зазвичай охоплюють всі культурні системи репрезентації. Ті ж, чиє

11 визначення мовних ідеологій є критичним (американський антрополог Майкл Сильверстайн), концентруються лише на деяких аспектах репрезентації та соціального пізнання, які мають специфічне соціальне походження або фун-кціональні та формальні характеристики.

Сильверстайн наголошує на важливості феномена раціоналізації в дос-лідженні мови та мовних ідеологій, тому його дослідження стосується мета-лінгвістики та лінгвістичної ідеології, як ідеології наукової. Саме раціоналі-зація характеризує лінгвістичну ідеологію як частину більш загальної катего-рії металінгвістики, вказуючи на те, що ідеологія має вторинне походження, а також вказує на її соціально-когнітивну функцію та на можливість викрив-лення змісту внаслідок звичайного нерозуміння людиною семіотичних тон-кощів понять, які вона використовує.

Другий критерій, за яким дослідники мовних ідеологій розходяться в поглядах на свій предмет, є, власне, місце ідеології в контексті мови. Одні вважають, що лінвістична ідеологія напряму пов’язана із вживанням мови, інші наполягають на повному відокремленні цих двох феноменів один від одного. Вже згадуваний нами Сильверстайн пропонує поняття металінгвіс-тичного дискурсу як достатню умову для визначення ідеології. Водночас по-няття про «уявлення здорового ґлузду» (commonsense notions) Алана Рамсі, наприклад, дотичні до неочевидних припущеннь щодо культурної всезагаль-ності, яку важко вивести напряму.

Не дивлячись на те, що зазвичай ідеологію розуміють як дискурсивне явище, деякі теоретики вважають її дорефлективною, або структурною, тобто ідеологія для них є набором знакових практик, які відбуваються не в свідо-мості, але в реальних соціальних взаємодіях.

Принцип лінгвістичної відносності та ідеологія

Майкл Сильверстайн є прихильником гіпотези Сепіра-Уорфа і для нього оче-видний прямий зв’язок між ідеологією та мовою як частиною соціальної структури. Він пише: «З розвитку цілих галузей, які називаються соціолінгві-стика та етнометодологія, стало цілком зрозуміло, що самою лише практи-кою вживання мови люди не лише розмовляють про “зовнішній” світ, вони також відрефлексовують та створюють велику частину соціальної реальнос-ті» [45; 194].

Сильверстайн посилається на «принцип лінгвістичної відносності» (principle of linguistic relativity), поняття якого увели до обігу Едвард Сепір та Бенджамен Уорф, за прямою аналогією з принципом відносності, сформу-льованим Альбертом Ейнштейном у фізиці. Гіпотеза лінгвістичної відносно-сті в найзагальнішому плані стверджує, що системи понять, які існують в свідомості людини, визначені тією конкретною мовою, носієм якої є ця лю-дина. Іншими словами, за словником, яким користується людина, можна ви-значити, в якій соціальній та культурній реальності вона живе, а використо-вуючи цей словник, вона зайвий раз підтверджує та легітимує цю реальність.

12 Принцип лінгвістичної відносності як наукове поняття веде свій поча-

ток від робіт засновників етнолінгвістики – американського антрополога Франца Боаса, його учня Едварда Сепіра та учня Сепіра – Бенджамена Уор-фа.

Боас обстоював наявність у мові функції, яка класифікує та системати-зує реальність навколо нас. Він вважав, що мова використовується для поз-начення класів явищ, а не кожного явища окремо. Цю класифікацію кожна мова здійснює по-своєму – в процесі класифікації мова звужує універсальний простір реальності, вибираючи звідти лише те, що визнається найбільш сут-тєвим в рамках конкретної культури. Цим можна пояснити наявність назв для багатьох відтінків білого або жовтого кольорів в певних мовах, які вжи-ваються там, де розрізнення цих відтінків є невід’ємною частиною соціальної реальності.

Але функцію класифікації має не лише лексика, але й граматика. Саме в нормах граматики закріплюються ті значення, які мають бути обов’язково виражені. Наприклад, в українській, англійській або німецькій мовах не мо-жна назвати предмет, не висловивши інформацію про його число – одна кни-га, чи декілька книг. На рівні граматики можна визначити, які особливості описуваних предметів реальності є релевантними в тій чи іншій культурі. Ще один знаковий приклад відмінності таких систем релевантності – дієслова мови квакіютль, якою говорили північноамериканські індіанці (її досліджу-вав Боас), – вони містять в собі суфікс, який виражає категорію евіденційнос-ті та показує, чи той, хто говорить, є свідком описуваних ним подій, чи пере-казує їх з чужих слів.

Учень Боаса, Едвард Сепір розумів мову як строго організовану систе-му, всі компоненти якої – фонетика, граматика, лексика – знаходяться в сис-темі жорсткої ієрархії. Він розумів лінгвістичну відносність як неспівмірність мов, яка проявляється в неможливості передати зміст відношення між ком-понентами ієрархії. В своїй роботі 1928 року «Статус лінгвістики як науки» Сепір писав: «Мова – це путівник в “соціальну дійсність”. Хоча мова зазви-чай не є предметом особливого інтересу для суспільних наук, вона суттєво впливає на наше уявлення про соціальні процеси і проблеми. Люди живуть не лише в матеріальному світі і не лише в світі соціальному, як прийнято вважати; більшою мірою вони всі знаходяться також у владі тієї конкретної мови, який став засобом вираження в даному суспільстві. Уявлення про те, що людина орієнтується в зовнішньому світі, по суті, без допомоги мови, і що мова є всього-навсього випадковим засобом для вирішення специфічних задач мислення та коммунікації – це ілюзія. Насправді, “реальний світ” пе-реважно будується на основі мовних звичок тієї чи іншої соціальної групи. Дві різні мови ніколи не бувають настільки схожими між собою, щоб їх мож-на було вважати засобом вираження однієї і тієї ж соціальної дійсності. Сві-ти, в яких живуть різноманітні суспільства – це різні світи, а не один світ з різноманітними ярликами» [6; 130-131].

13 Втім, власне поняття «лінгвістична відносність» ввів Бенджамін Уорф.

Він порівнював мовну картину світу північноамериканських індіанців з кар-тиною світу носіїв європейських мов.

Інструментом концептуалізації, яка постійно відбувається в процесі описання нами навколишніх предметів, за Уорфом, є не лише окремі слова або граматичні показники, але й вибірковість мовних правил, на основі чого він виокремив відкриті та приховані граматичні категорії. Наприклад, в анг-лійській мові категорія визначеності/невизначеності є відкритою та регуляр-но виражається за допомогою вибору визначеного або невизначеного артик-лю. Це означає, що в картині світу носіїв англійської мови є релевантним уя-влення про визначеність описуваного предмету (ця конкретна книга, або кни-га взагалі).

В методологічному плані принцип лінгвістичної відносності (або неви-значеності – uncertainty в контексті саме методології підходить краще за relativity – вважає Сильверстайн) описує таке положення справ, коли сам до-слідник, який ставить своєю метою дослідження «об’єктивної реальності» на базі мовних структур, які описують цю реальність, сам насправді втручається в сутність цих структур, створюючи так зване «викривлення» (distortion). «Ті, хто вважає, що лінгвісти можуть напряму досліджувати мовні коди, що поз-начають “зовнішню реальність”, вивчаючи пропозиційні системи – неважли-во, наскільки глибоко вони занурюються – або перевіряючи пропозиційний зміст в чиїхось приблизних перекладах, в процесі дослідження власноруч і несвідомо викривлюють свій об’єкт» [45; 194].

Отже, описуючи реальність в термінах мови, ми втручаємось в цю реа-льність та змінюємо її. Описуючи процесс нашого опису реальності в термі-нах мови ми також втручаємось в цей процесс. Очевидно, методологічні змі-ни, спричинені розвитком некласичної фізики, які пов’язані з квантовою ме-ханікою та принципом невизначеності Гайзенберга (ми не можемо одночасно знати координати положення та імпульс електрону в один момент часу – ли-ше одну величину з двох), вплинули і на лінгвістичну теорію. Досліджуючи мову (або у випадку фізики – всесвіт) ми обов’язково маємо включати і дос-лідника.

Відштовхуючись від гіпотези Сепіра-Уорфа, Майкл Сильверстайн ста-вить два запитання, дотичних до проблеми мовної ідеології. По-перше, яким чином ми можемо визначити, звідки походять ідеологічні репрезентації реа-льності у мові? По-друге, як, впроваджуючи об’єктивовчу метафізику «при-роди», соціальна практика якої (включно з мовою) може бути інтерпретова-ною учасниками практики, ідеології референцій взагалі мають справу з істо-рично визначеними традиціями соціальних уявлень та практик, які ми нази-ваємо культурами? Іншими словами, як в нашій культурі можуть одночасно уживатись уявлення про те, що мова є відображенням реальності, з тим, що ми називаємо багатоманітністю мови та значень?

Аналізуючи поділ Уорфа граматичних структур на відкриті та прихо-вані, Сильверстайн зазначає, що уявлення про те, що існує зовнішня реаль-ність, також є пресуппозицією, якою ми оволодіваємо разом з мовою. Вміння

14 категоризувати пресуппозиції приходить, коли мовець відокремлює прихова-ні категорії від мовних одиниць, що лежать на поверхні, та формує метамову концептуальних ярликів, які й описують «зовнішній світ». Усвідомлення так званої «реальності» є соціальною дією для носіїв мови, оскільки всі вони, так чи інакше, відтворюють процедуру концептуалізації реального світу в мовній практиці.

Це, пише Сильверстайн, приводить до другого кола питань, які зачіпа-ють саме ситуацію, коли використання мови стає контекстуалізованою соціа-льною дією (contextualized social action) [45; 204]. Чи можемо ми відрізнити те, що ми маємо називати ідеологією вживання мови в певному суспільстві, від того, що ми називаємо соціальною системою вживання мови та можемо «науково» описати? Якщо ми вважаємо, зазначає Сильверстайн, що мовна поведінка (linguistic behavior) полягає в здобутті сенсу та важливості тими, хто залучений до цієї поведінки, ми можемо так переформулювати першу ча-стину цього розмежування. Чи існує такий комплекс переконань, в рамках якого люди піддають раціональному осмисленню вживання особливих мов-них форм, які необхідні для досягнення певних соціальних цілей та викорис-товуються в певних соціальних контекстах, оскільки існують фактори впли-ву, що притаманні мові, феномен доречності окремих мовних форм в окре-мих контекстах і так далі?

Друга частина розмежування еквівалентна питанню, чи можливе сис-тематичне культурне дослідження мовлення виключно як соціальна (або ан-тропологічна) лінгвістика. Іншими словами, чи є шлях аналізу вживання мо-ви у його зв’язку з системою ролей та статусів, інституціональних структур тощо, простіше кажучи, чи можна проаналізувати соціальну організацію мо-влення? Питання полягає в тому, чи існує культурно-детермінована дистри-буція мовних форм в соціально-конституйовані контексти вживання, та яким чином норми подібного вживання можуть бути зрозумілими для носіїв мови.

В цьому контексті Сильверстайн розрізняє два види «функціоналізму» по відношенню до мови, які, за його словами, до цього, в літературі не розрі-знялись [45; 204]. Лінгвістика, в основному, бере до уваги ідеологію, яка об’єктивує «силу», яка притаманна мові, та описує цю силу в термінах про-позиційних структур. Соціальна антропологія, натомість, аналізує ідеологію, немовби існує коректна «наукова» картина, яка відображає відношення мов-них форм та соціального контексту.

Крім того, необхідно взяти до уваги ще одне розрізнення: між грамати-кою як описом мовної структури, дослідження якої посилається на існування сталих мовних структур, які не залежать від будь-якого контексту; та рито-рикою як описом стратегічного вживання мови, який посилається на існу-вання соціального контексту, в залежності від якого вживання тих чи інших мовних виразів стає релевантним.

Не занурюючись надто глибоко у логічну теорію знаків та референцій, зазначимо, що риторичне дослідження мови базується на теорії знаків-індексів Пірса, тобто таких знаків, значення яких повністю визначене кон-текстом, в якому вони вживаються. Наприклад, пише Сильверстайн, займен-

15 ники «я» чи «мій» є знаками-індексами, оскільки вони завжди вказують на мовця як на сукупність цілого набору властивостей: фізіологічні дані, особ-ливості мовлення і, що найголовніше в контексті нашого дослідження, соціа-льний статус. Іншими словами, все, що буде сказано мовцем з огляду на його «я», та все, що він з ним пов’язує, буде сприйматись в контексті його особис-тості в усіх її вимірах.

Отже, соціальний вимір риторики пов’язаний зі знаками-індексами, оскільки саме через них мова сигналізує про соціальне походження ситуацій, в які занурені ті чи інші мовці протягом свого мовлення. Це, на думку Силь-верстайна, дає нам можливість зрозуміти, яким чином мовлення (або інші види вживання мови) є ефективною соціальною дією, яка може завершува-тись різноманітними соціальними фіналами (social ends): образою, попере-дженням, осудом, лікуванням ран, віднайденням світла в кінці туннелю то-що. Тобто, яким чином ми систематизуємо опис нашого досвіду співіснуван-ня та його відношення до елементів нашого мовлення та контексту, в якому ми їх вживаємо.

Мовні ідеології та політична коректність

Зазначені вище сфери дослідження мовних ідеологій (або лінгвістичних ідео-логій) є лише невеликою частиною досліджень, які ведуться в цьому напрям-ку. Втім, вдавшись до короткого екскурсу в теорію Майкла Сильверстайна можна знайти орієнтири для пов’язання мовних ідеологій з соціальною реа-льністю та політичною коректністю, як феноменом, що належить до цієї реа-льності.

Політична коректність також може бути об’єктом дослідження студій, що вивчають мовні ідеології. Практика зміни словника, вочевидь, пов’язана з прагненням певних соціальних груп, по-перше, легітимувати своє існування в соціальному просторі, по-друге, переосмислити цю реальність в нових, «політично коректних» термінах, які пропонуються до внесення в лексику. Гіпотеза мовної відносності допоможе нам зрозуміти, що існує прямий зв’язок між тим, що ми говоримо, і тим, що і як ми бачимо. Змінюючи термі-ни, за допомогою яких ми описуємо реальність довкола нас (в першу чергу, це стосується сфери конкуренції компетенцій – наприклад, боротьбу кіно-стрічок за нагороди), політична коректність змінює наш погляд на ці речі, звужує оптику, що саме по собі є ідеологічною практикою.

Інструментарій лінгвістичної антропології, до якого входять інструме-нти з різних дисциплін, надає можливість розглядати політичну коректність як одну з мовних ідеологій. Політична коректність є набором прессупозицій, які підтримуються та відтворюються членами соціальних груп, з усвідомлен-ням того, що дотримання правил та норм, які містяться в цих пресуппозиціях, стимулює соціальну діяльність та легітимацію її учасників в соціальному по-лі. Вона продукує таку риторику, яка щільно пов’язана з соціальним виміром, оскільки якщо займенник «я» є знаком-індексом, то у випадках, де політична коректність функціонує як ідеологія, до набору смислів, які розгортаються,

16 як шлейф, поза мовником та його особистістю, додаються ті, на яких заува-жує доктрина ПК: расова приналежніть, гендер тощо. Іншими словами, полі-тична коректність як мова ідеології вводить в коло нашого бачення ті атри-бути соціальних аґентів, які раніше не були введеними. Наприклад, заміною в офіційних анкетах пунктів «mother» та «father» на «parent №1» та «parent №2» прихильники політкоректності не виводять стать та гендер батьків поза увагу, навпаки, загострюючи ще більше увагу на тому, що гендерна прина-лежність батьків у новонародженої (наприклад) дитини може мати декілька варіантів. Політична коректність як елемент символічного капіталу Для початку вдамося до невеликого екскурсу до понять «символічний капі-тал» та «символічна влада», щоб зрозуміти їхній зв’язок з політичною корек-тністю.

Капітал, за Бурдьє, в залежності від області, в якій він функціонує, мо-же виступати в трьох формах: економічний капітал (конвертований в гроші), культурний капітал (за певних умов конвертується в економічний капітал і може бути інституціалізованим в формі освітніх кваліфікацій) та соціальний капітал (утворений соціальними зобов’язаннями).

Втім, в іншій роботі, а зокрема, в статті «Соціальний простір і символі-чна влада» Бурдьє по-іншому класифікує види капіталу, залишаючи економі-чний та культурний на своїх місцях, проте в якості третього виду називаючи символічний капітал. Згідно з цією роботою, символічний капітал – це фор-ма, яку приймають різні види капіталу, які сприймаються та визнаються як легітимні.

Символічний капітал відіграє неабияку роль у легітимації соціального порядку – шляхом здійснення символічної влади. Бурдьє наголошує на тому, що легітимація соціального порядку – це не продукт свідомої дії пропаганди, або символічного навіювання; це результат того, що агенти застосовують до об’єктивних структур соціального світу структури сприйняття та оцінюван-ня, які походять від цих об’єктивних структур, тому існує тенденція сприй-мати соціальний світ як належне [4].

Щоб змінити світ, треба змінити способи, за яким він формується, пи-ше Бурдьє, тобто змінити бачення світу та практичні операції, завдяки яким конструюються та відтворюються соціальні групи. Символічна влада, в кон-тексті утворення груп, базується на двох умовах. По-перше, вона має бути заснована на володінні символічним капіталом. Влада впроваджувати старе або нове бачення соціального порядку залежить від соціального авторитету, який було завойовано в попередній символічній боротьбі. Символічний капі-тал – це довіра, це влада, яка надана тим, хто отримав достатнє визнання для того, щоб бути здатним насаджувати нове визнання. Цей процес нерозривно пов’язаний з процесом інституціалізації, в результаті якої стверджується но-вий суб’єкт (умовно назвемо це так) символічної влади.

По-друге, символічна ефективність залежить від реальності тих нових координат соціального орієнтування, яке впроваджується новим носієм соці-

17 альної влади. Іншими словами, конструювання нового способу бачення соці-альної реальності має спиратись на цю реальність, на реальні зв’язки між людьми.

Теорія символічного капіталу була створена Бурдьє як спроба краще зрозуміти сутність боротьби за існування або неіснування класів. Тобто, пи-тання вже полягає не в класовій боротьбі, оскільки, за Бурдьє, суспільство не є чітко поділеним на класи, воно є динамічним; фундаментальним виміром класової боротьби стає боротьба класифікацій. Влада створювати групи та маніпулювати об’єктивною структурою суспільства зводиться до влади нав’язувати певне бачення поділу цього суспільства на класи, влада робити щось видимим, а щось – невидимим. Це звужування (про розширення тут не йдеться) оптики нагадує функціонування ідеології, втім, не слід забувати про те, що Бурдьє створював теорію символічної влади на противагу теоріям іде-ології, тому тут радше йдеться про спільність рис в різних теоріях, механізм роботи – практично той самий.

В роботі «Мова та символічна влада» Бурдьє пише: «Знаходячись в си-туації, коли владу видно повсюду (а в минулому люди відмовлялись її бачи-ти, навіть коли стикались з нею обличчям до обличчя), є важливим пам’ятати про те, що ми маємо бути готовими до того, щоб відкривати її в тих місцях, де вона найменше себе проявляє, де її не можна впізнати, і маємо не визнача-ти владу як коло, центр якого лежить усюди і водночас ніде. Бо символічна влада і є цією невидимою владою, яка відтворюється лише за співучасті тих, хто не хоче знати про те, що вони є її суб’єктами та відтворюють її власно-руч» [11; 163-164]. Це змушує нас подивитись на другу складову системи втілення символічної влади: на аґентів, які, власне, несвідомо відтворюють стратегії бачення, які нав’язують ті, хто має владу їх створювати.

Яким чином здійснюється символічна влада? За Бурдьє, є три типи си-мволічних систем: символічні системи як структури, що структурують (ін-струменти пізнання та конструювання об’єктивного світу), символічні систе-ми як структуровані структури (засоби комунікації «мова або культура vs. дискурс та поведінка») та символічні системи як інструменти домінування (влада та ідеологія).

Перший тип коротко можна описати наступною тезою: «об’єктивність значення або смисл світу є визначеними завдяки згоді між суб’єктивностями, які структурують» [11; 164]. Другий тип визначає символічну владу як владу конструювання реальності та встановлення гносеологічного порядку: «зна-чення світу (особливо, соціального світу) в кожен момент часу залежить від того, що Дюркгайм називає “логічним конформізмом”», тобто від «гомоген-ного поняття часу, простору, числа та причини, яке робить можливим пого-дження між різними розумними індивідами» [11; 166]. Таким чином, симво-ли є інструментами par excellence соціальної інтеграції: в якості інструментів знання та комунікації вони уможливлюють консенсус для визначення сенсу соціального світу, консенсус, який напряму пов’язаний з відтворенням соціа-льного порядку.

18 Розглядаючи третій тип символічних систем, Бурдьє протиставляє іде-

ологію та міф: «Навідміну від міфу, який є колективно створеним та засвоє-ним продуктом, ідеології служать окремим інтересам, які мають бути пред-ставлені як загальні інтереси, що поділяє група в цілому» [11;167]. В цьому контексті точиться боротьба за соціальне домінування між соціальними гру-пами. Різні групи та їхні частини залучені до символічної боротьби, метою якої є нав’язати своє розуміння соціальної реальності, яке більше пасує їхнім власним інтересам. Вони залучаються до боротьби декількома шляхами: без-посередньо, в символичних конфліктах повсякденного життя, або опосеред-ковано, через боротьбу між різними спеціалістами на тлі символічної проду-кції.

Коли певний клас займає домінуючу позицію, його головною владою є його економічний капітал, проте, щоб втриматись на цій позиції та легітиму-ватись в ній, він має забезпечити створення специфічного капіталу, який не лише буде тримати його на вершині ієрархії, але втримає принцип, за яким цей клас почав домінувати, на вершині принципів побудови ієрархії взагалі.

Ідеологічні системи Бурдьє визначає як засоби домінування, які струк-турують в силу того, що самі є структурованими – вони виробляються спеці-алістами в процесі і з метою боротьби за монополію легітимного ідеологіч-ного виробництва. Наприклад, перетворення міфа на релігію (релігію Бурдьє розглядає як ідеологію) супроводжується становленням цілої низки спеціалі-зованих виробників релігійного дискурсу та релігійної праці, а також позбав-ленням представників світської громади їхніх символічних владних повно-важень.

Як політична коректність може бути вписаною в цей контекст? Очеви-дно, що ПК в тому вигляді, в якому вона існує останні 40 років, представляє собою стратегію звуження бачення соціальних процесів та соціальної класи-фікації. Словник, впроваджуваний політичною коректністю, пропонує легі-тимувати інше бачення соціальної стратифікації – наприклад, замінювати слова «матір» або «батько» на «батько №1» і «батько №2». Як бачимо, в українській мові довелось би вигадувати нове слово, тому що тут замість окремого, нейтрального слова, навідміну від російського «родитель», або ан-глійського «parent», чи німецького «Eltern», вживається «батько», аналогічне «батькові» – іменнику, який позначає чоловіка як носія батьківства.

Мова та символічна влада

За Бурдьє, мова є частиною нашого габітусу. Вживання мови, таким чином, обумовлене двома факторами: по-перше, соціально сконструйованими дис-позиціями мовного габітусу, які передбачають певну схильність казати ті, чи інші речі та певну здатність говорити в межах граматично коректного диску-рсу та використовувати цю компетенцію в залежності від ситуації; по-друге, структурами мовного ринку, які позиціонують себе як система специфічних санкцій та цензури [11; 37].

19 Є ціла низка слів, які можуть мати протилежні значення, які можуть

використовуватись на користь різних соціальних груп, які беруть участь в символічній боротьбі за домінування. Більше того, Бурдьє впевнений, що слів з нейтральними значеннями взагалі не існує – кожен словник, ба більше, кожна граматична структура може бути змінена на користь домінуючої соці-альної групи. «Універсальне слово, яке ми знаходимо в словнику, як продукт нейтралізації практичних відносин, в рамках яких воно функціонує, позбав-лено соціального існування: на практиці, воно завжди занурене в ситуації, в такий простір, в якому його основне значення буде змінюватись в залежності від ринку та залишиться непоміченим» [11; 39].

Бурдьє описує ідеологічну роботу, яку здійснює мова релігії: вона уні-фікує протилежні слова, або заперечує критерій, за яким вони розрізняються. Таким чином, члени різних соціальних груп, які займають різне положення в соціальному просторі, будуть тлумачити слова в залежності від власних інте-нцій та соціального положення. Так, релігія позиціонує себе як інституція, яка промовляє до всіх, а її мовою також можуть розмовляти всі – навідміну від, наприклад, математичної мови, значення термінів якої контролюється гомогенністю групи математиків, які цією мовою володіють.

Отже, «універсальна» мова віднаходиться лише в тому випадку, коли до її вживання мають бути залучені різні аґенти або соціальні групи, які ма-ють різні практичні інтереси – між їхніми мовами необхідно знайти консен-сус. Таким чином, виробляється офіційна мова, з «універсальною» грамати-кою та лексикою, яка проходить легітимацію в компетентних соціальних групах (лінгвісти) та в системі освіти, через яку долучається до соціальної практики аґентів та згодом відтворюється в якості габітусу. «Нормалізована» мова здатна функціонувати незалежно від примусу та усвідомлення її аґен-тами, вона підходить для обміну інформацією та дешифрування цієї інфор-мації між тими, хто може нічого не знати один про одного. В цьому контексті Бурдьє наголошує на важливості системи освіти в легітимації такої офіційної мови – саме освітні інституції залучаються до позбавлення мови від сленгу або неграмотних слів, або від того, що ними видається.

Таким чином, мова є зручним інструментом для здійснення символіч-ної влади та легітимації того культурного капіталу, носієм якого є соціальна група, яка домінує в соціальному просторі. Мовний капітал є частиною куль-турного капіталу, оскільки передається шляхом освіти та культурного вихо-вання.

Якщо розглядати політичну коректність як частину символічного капі-талу, стає можливим проаналізувати, яким чином здійснюється боротьба за символічну владу за допомогою мови. Тут необхідно знову звернутись до зміни словника, якою супроводжується практика політичної коректності. За Бурдьє, зміна словника не є суто технічною політичною дією, вона є складо-вою боротьби за домінування в соціальній групі, або соціальному просторі в цілому (якщо за домінування боряться цілі групи, а не окремі аґенти). Впро-ваджуючи словник, результатом використання якого є зміни у формуванні бачення соціальної реальності та соціальних ієрархій тими, хто відтворює

20 нововведення у своїй мові, аґенти, що прагнуть домінування, леґітимують як свій власний погляд як релевантний щодо того простору, в якому відбуваєть-ся боротьба.

21

Сучасні дискусії про політичну коректність

Мова та гендер

Одним з ключових пунктів дискусії про політично коректну мову як про мо-ву, яка має забезпечувати та супроводжувати соціальні зміни, є питання вза-ємозв’язку мови та сексуальності (останню треба розуміти насамперед в кон-тексті гендерних штудій, дотичних до соціальних теорій). Оскільки фемініс-тичний рух зробив дуже багато для того, щоб політична коректність стала на часі як в 70-х роках, так і в сучасну пору, не можна оминути увагою фемініс-тичні інтенції щодо мови.

В 1975 році вийшла робота Торна та Хенлі «Мова та стать» (Language and Sex), яка була свого роду новаторською, та з якої прийнято починати від-лік феміністичних досліджень мови. Нині ця назва є дещо застарілою, оскі-льки започатковані цієї роботою дослідження називаються «мова та гендерні штудії». Ця заміна, пишуть автори книги «Мова та сексуальність», лінгвісти Дебора Кемерон та Дон Кулік, є симптоматичною та відображає загальну те-нденцію, яка триває в колах соціальних дослідників та представників гумані-тарних дисциплін. З деяких пір дуже важливим є розрізняти поняття «ген-дер» (соціальний вимір) та «стать» (біологічний), а також надавати перевагу поняттю «гендер» у випадках, коли предметом дискусії є соціальна поведінка та відношення між чоловіками та жінками [13; 1].

Починаючи з поняття, яким має називатись дослідження співвідношен-ня мови та гендеру, ця сфера дискусій опікується тим, які мовні вирази є ре-левантними з огляду на гендерну реальність, як мова співвідноситься з пози-ціонуванням в суспільстві тих, хто має, наприклад, гомосексуальну орієнта-цію. Важливим є той факт, що саме практика політичної коректності надала можливість цим соціальним групам легітимуватись за допомогою мови. В цій дискусії існує багато різних пунктів та спірних питань, втім, в контексті да-ного дослідження цікаве питання щодо зв’язку мови гендеру та політики.

Протягом деякого часу політичний вимір мови гендеру полягав в так званій «політиці прозорості», коли словник, створений в рамках цієї мови, залучався до участі в публічних дебатах. Іншими словами, для гей/лесбійських штудій створювали простір в сфері гуманітарних дослі-джень. Менше з тим, час політики прозорості минув, і під сучасну пору дос-лідники опікуються іншим питанням про те, що штудіям, які займаються до-слідженням меншин, надаються певні привілеї, в результаті чого вони вису-ваються на перший план. Дослідник Уільям Ліп, наприклад, вважає, що «за-гальна соціальна теорія не може включати одночасно гетеросексуальні та го-мосексуальні перспективи в одну аналітичну парадигму. Якщо це відбуваєть-ся, тоді досвід гомосексуальних груп неминуче посідає чинне місце, залиша-ючи гетеросексуальність поза межею досліження» [34; 46].

Кемерон та Кулік припускають, що в цьому висловленні Ліп зосереди-вся не на стільки «загальній соціальній теорії», скільки на квір теорії, яка до-

22 сліджує неправомірність більш ранньої теоретичної позиції щодо того, що слід вважати нормою, а що – ні в сексуальній (або гендерній) перспективі. Для них критика гетеронормативності (heteronormativity) є політично важли-вою; в результаті її розгортання в науковому полі розглядаються не лише па-ра понять «маскулінність» та «фемінність», але й «гетеросексуальність» на рівні з «гомосексуальністю» в якості гендерних перспектив людської соціа-льної практики.

З огляду на це важливо зауважити, що всі аргументи, які наводились та наводяться представниками феміністичної теорії, гендерних та мультикуль-туралістських штудій на користь політичної коректності в публічних дебатах, обертаються проти них критиками політичної коректності. Гіпотеза мовної відносності Сепіра-Уорфа, на яку ми посилались в другому розділі, була од-ним з наріжних каменей обґрунтування потреби в політично коректній мові. Втім, наразі ми можемо констатувати, що ця гіпотеза є основою також і для аналізу мовних ідеологій, однією з яких є політична коректність, а отже, і її критики.

Створений в 60-70-х роках дискурс політичної коректності був оберне-ний проти маскулінності та домінування білої раси, які також вважались іде-ологією, проти якої слід боротись. В роботі «Фемінізм та лінгвістична тео-рія» Дебора Кемерон пише, що сексистська мова спотворює реальність, оскі-льки вона наповнена стереотипами та забобонами у ставленні до жінок [11; 103]. Отже, керуючись подібними засновками, феміністки були налаштовані на виправлення спотвореної реальності, створюючи нон-сексистський полі-тично коректний словник, який згодом вийшов за рамки гендерного виміру та охоплював більш широкі соціальні сфери.

Бажаючи позбутись від ідеології сексизму (расизму і т.д.) прихильники ПК створили свою власну ідеологію, оскільки врешті-решт як мова наукових штудій, так і повсякденна мова звузили бачення соціальної перспективи, за-мість того, щоб її розришити.

Повертаючись до зв’язку мови та політики, а разом з тим, ідеології. Ро-зуміння мови як інструменту ідеології базується на прийнятті пресуппозиції, згідно з якою мова не лише репрезентує дещо, що ми описуємо її засобами, мова дає можливіть контролювати спосіб, в який інша людина мислить. Важ-ко знайти роботу, де б розглядалось співвідношення мови та ідеології, в якій не згадувався б роман Джорджа Орвелла «1984». Як ми знаємо, один з най-головніших моментів цієї знаменитої антиутопії полягає в створеній Орвел-лом так званій «новомові», принцип якої, між іншим, також базується на гі-потезі Сепіра-Уорфа.

Не дивлячись на те, що метою політичної коректності не було контро-лювати думки людей, так як це робив Орвеллівський ангсоц за допомогою новомови, вона все ж є прикладом намагань змінити людське сприйняття пе-вних концептів шляхом заміни старих понять новими. Крім того, заперечую-чи релевантність новоствореного словника та відмовляючись називати, афро-американців афро-американцями мовець розписується у власній неспромож-ності виконувати правила соціальної взаємодії, а отже, втрачає можливість

23 брати участь в конкуренції в соціальному просторі, або ж його позиції стрім-ко втрачають свою цінність.

Поняття вербальної гігієни

Одним з питань, яке підіймається в контексті сучасних дискусій про політич-ну коректність, є питання «вербальної гігієни», спрямованої на очищення мо-ви від термінів, які могли б образити або дискримінувати меншини.

Авторка книги «Вербальна гігієна», Дебора Кемерон, пише, що «верба-льна гігієна з’являється тоді, коли люди починають критично мислити про мову. Потенційно ця подія закладена в кожному акті комунікації, а поштовх, який вона надає, впливає на те, як ми звикли мислити або діяти» [14; 9]. Вона вважає, що немає жодної людини, яка б не замислювалась над поняттями «добро» чи «зло», «правильне» чи «хибне». Не дивлячись на те, що критерії розрізнення цих понять можуть бути різними, всі, так чи інакше, сходяться на тому, що мова має певну владу легітимації.

Крім того, дискусії про вербальну гігієну, на думку Кемерон, мають два важливі аспекти: по-перше, в їхньому контексті можна глибше зазирнути в середину соціальних конфліктів та виявити, чому одним мовним формам на-дається перевага в певних ситуаціях, а іншим – ні; по-друге, вербальна гігієна дає можливість поглянути, чому саме мова, більше за все інше, стає ареною, де різноманітні соціальні конфлікти знаходять символічне відображення.

Також важливо усвідомлювати, що соціальна функція мови – це не ли-ше встановлення правил, за якими відбувається легітимація мови кожного в системі соціальних відносин. Як інші традиції або конвенції (наприклад, дрес-код), правила мови часто сприяють виключенню або відлякуванню чле-нів соціальної групи, які не дотримуються встановлених правил.

З сімдесятих років ті, хто розмовляє англійською мовою, були втягнуті в «лінгвістичну партизанську війну» за словник. Одна зі сторін, феміністич-ний рух 70-х років, боролась за позбавлення деяких слів ознак гендерної дис-кримінації, що виявлялось, в основному, в уникненні ознак статі в іменниках, які позначають професії, або в іменниках, які мають важливе риторичне зна-чення для політичного та соціального дискурсу – широко відомі приклади заміни слова «chairman» на «chairperson» (ця заміна прижилась), або «history» на «herstory» (ця пропозиція стала об’єктом для критики та насміхань з боку опонентів феміністок).

В той час до коментування запропонованих змін залучались деякі лінг-вісти, які оцінювали цей процес по-різному. Так, Девід Крістал зауважив, що феміністична кампанія проти сексистського словника була одним з найуспі-шніших випадків прескриптивізму на його пам’яті; Дженні Чешир, навпаки, оцінювала успіхи нон-сексистської мови не дуже високо, оскільки вважала, що перед обличчям соціальних змін мова має змінюватись природним чином [цитується за 14; 119]. Втім, на жодну зі сторін в цій боротьбі за мову, оцінки професіоналів так і не вплинули.

24 Варто ще раз зазначити, що одним з аргументів на користь політкорек-

тної мови була гіпотеза Сепіра-Уорфа. Критичній спосіб її тлумачення ми надавали в другому розділі нашого дослідження, наразі – про його позитивне значення в контексті вербальної гігієни мови в 70-х. Досить довго зміни в мові на користь феміністок або расових меншин сприймались як природня зміна мови, про що й казала Дженні Чешир. Так, анти-сексистська та анти-расистська практики вербальної гігієни сприймались як дещо, що має справу з не-мовними (non-linguistic) причинами політичної віри або лояльності, втім ніхто не зважав на те, що тут йдеться про характер мови як такої, про те, як люди концептуалізують мову. Впевненість в тому, «мова відображує суспі-льство» залишила на той час цей аспект поза публічними дискусіями.

Тому протягом певного часу рухи за зміни в мові сприймались як пара-зитичні рухи на тілі прагнень до соціальних змін; вони навіть обтяжували ак-тивістів, оскільки ті вважали, що коли відбудуться бажані соціальні зміни, мова зміниться сама. Тому можна сказати, що зміна норм вживання тих чи інших слів більше стосується власне мови, а не соціальних питань, типу рів-ності між жінками та чоловіками.

Дуже багато людей виступає проти кампаній з позбавлення мови сек-систських або расистських слів або виразів, і не тому, що вони палкі фанати, які хочуть чесно висловлювати соціальні упередження в мові. Їм не подоба-ється, пише Дебора Кемерон, що їхня мова стає політизованою без їхньої во-лі. Ставлячи питання про закономірність вживання того чи іншого мовного виразу, реформатори змушують мовців «зізнаватись» в тому, яка є їхня пози-ція щодо гендерних або расових питань. Сказати «Ms. A. is a chairperson» означає визнати себе лояльним до феміністок, а сказавши «Miss A. is the chairman», ви неодмінно станете записаним у сексисти. Таким чином, слово «chairperson», введене для того, щоб нейтралізувати упереджене ставлення до людини за її гендерною приналежністю, не є насправді нейтральним, воно містить в собі повідомлення про ваші політичні погляди, хочете ви того, чи ні.

Один з варіантів пояснення необхідності створення «політично корект-ної» мови, пише Кемерон, і полягає в тому, щоб спробувати створити цю універсальну та нейтральну мову. Активісти, які виступали за «вербальну гі-гієну» в 70-ті роки прагнули створити певний пласт загальноприйнятих уяв-лень щодо соціальної реальності, які можна було б висловити в універсаль-них та позбавлених негативних конотацій виразах. Менше з тим, боротьба за нейтральну мову дуже скоро перетворюється на розмову Аліси у Задзеркаллі з Шалам-Баламом, коли той питає: «То хто ж головний, люди чи слова? Ми контролюємо мову, чи мова контролює нас? Хто головний, ти чи я?». Питан-ня про те, хто кого контролює, постає і в дискусії про політичну коректність: чия версія мови більш коректна, твоя чи моя? Іншими словами, проблема по-лягає в тому, чия система цінностей (мультикультуралістська або консерва-тивна) буде символічно легітимована в мові публічного дискурсу. Прихиль-ники нон-сексистського або нон-расистського словника наполягають на то-му, що їхня система цінностей, яка начебто не зачіпає нічиіх прав, має прева-

25 лювати в мові, їхні консервативні опоненти, натомість, сприймають це як на-пад на свободу самовираження або мислення.

Отже, в контексті практик вербальної гігієни мова розуміється не як посередник, який передає ідеї, а як те, що їх оформлює, а отже як те, що зав-жди матиме політичний характер. Тому для агента важливим є дотримува-тись цієї практики, якщо для нього є важливою соціальна легітимація. Можна зробити висновок, що практика політично коректного мовлення перетвори-лась з набору пресуппозицій, яка допомагала легітимуватись групам, які на-лежали до меншин, на практику, якої слід дотримуватись тим, хто раніше на-лежав до домінуючої групи більшості. Політика мультикультуралізму: за та проти Важливим контекстом для дискусій про політичну коректність є дебати щодо політики мультикультуралізму, яка почала запроваджуватись одночасно з політичною коректністю, оскільки мета обох політичних практик – легітима-ція в суспільній сфері тих соціальних груп, які раніше не мали права брати участь в цій легітимації.

Ті, хто підтримує цю політику, спираються на принцип рівності та гро-мадянських прав та намагаються створити толерантне суспільство, яке буде існувати на засадах соціальної гармонії. Є також напрямок дискусій, який пі-дтримується так званими «критичними прихильниками» мультикультураліз-му, які розрізняють «мультикультуралізм відмінності» (difference multicultu-ralism) та «критичний мультикультуралізм» (critical multiculturalism) [41; 2]. Американський антрополог Теренс Тернер вважає, що коли ми вважаємо ку-льтуру джерелом колективних прав, ми ризикуємо впасти в есенціалізм, втім, мультикультуралізм має неабиякий потенціал в урівнянні прав у стосунках всередині культурних груп. Тому важливе розрізнення цих двох типів муль-тикультуралізму.

«Мультикультуралізм відмінності ризикує ессенціалізувати ідею того, що культура є власністю етнічної групи або раси, та перебільшувати роль внутрішньої гомогеності культури в контексті можливості використати її за-для легітимації агресивних потреб більшості» [цитується за 41; 2]. Навідміну від цього виду, «критичний» або «поліцентричний» мультикультуралізм на-дає культурі нового визначення. Вона перестає бути фіксованою власністю окремих етнічних груп. В критичному мультикультуралізмі, внутрішня при-рода культурних спільнот розуміється як така, що надає простір для форму-вання нових груп. Він є більш гнучким, та позбавляє обмежень соціальні групи, мережі, або відносини, які можуть гарантувати собі культурну іденти-чність.

Важливою ланкою в дискусіях на тему мультикультуралізму є так зва-на «політика визнання», питання про яку порушив Чарльз Тейлор в своєму есе, яке так і називається, – «Політика визнання». В ньому він, зокрема, за-ступається за тих, хто прагне розшити літературні програми університетів (цей процес описано в пункті 1.2.2. цієї роботи): «Причина запропонованих змін полягає не в тому або переважно не в тому припущенні, ніби всі студен-

26 ти можуть пропустити щось важливе через те, що твори представників пев-ного гендеру або певних рас чи культур не будуть включені до навчальної програми, а, швидше, в тому, що жінкам і студентам, які належать до маргі-нальних груп, нав’язується, або безпосередньо, або через відсутність згадки про ці групи, їх принизливе зображення – так, ніби здатність до творчості та гідність належать лише чоловікам європейського походження. Тож розши-рення та зміна навчальних програм має суттєве значення не тільки тому, що це робиться заради того, щоби кожен міг мати доступ до ширшої культури, скільки тому, що за допомогою цього робиться спроба забезпечити належне визнання тим, кого досі до жодних навчальних програм не включали» [7; 64].

Тут важливим є зв’язок між визнанням здобутків певної соціальної групи в рамках навчальної програми (наприклад) та ідентичністю, яка вихо-вується засобами визнання. Домінантні групи, на думку Тейлора, мають тен-денцію закріпити свою гегемонію шляхом занурення у підкорених образу нижчості. Тому, якщо вже йдеться про боротьбу за свободу та рівність прав, ці образи мають бути змінені, зокрема, й шляхом зміни мови, навчальної програми тощо. Для цього необхідно прийняти презумпцію рівності усіх ку-льтур, яка полягає в заяві про те, що всі людські культури, котрі розвивались впродовж життя людської цивілізації, мають, що сказати важливого усім лю-дям. Втім, немає причин вважати, що, наприклад, література Льва Толстого та література зулусів (згадаємо гострий вислів Сола Белоу) є рівноцінними.

Для мультикультуралізму, отже, найсуттєвішим є саме піднесення цієї презумпції, згідно з якою, ми, вивчаючи досвід іншого, спираємось на пози-цію рівного достоїнства (equal worth), яка дозволить нам оцінити досвід ін-ших соціальних груп як такий, що має право на існування та повноцінне ви-вчення в освітних закладах.

Лоуренс Блам в розділі книги «Теоретизуючи про мультикультура-лізм», який присвячений критиці ставлення Чарльза Тейлора до цього фено-мену, пише, що Тейлор розрізняє два типи визнання [47; 75]. Перший є демо-кратичною формою, спрямованою до інших по відношенню до їхньої само-тотожності – наприклад, інші як рівні громадяни однієї держави, рівні люд-ські істоти, або рівні Божі створіння. «Рівна гідність» (equal dignity) є найза-гальнішою формою, в якій Тейлор визначає цей тип визнання.

Другий тип визнання, який цікавить Тейлора більше – це визнання, спрямоване на особистість з огляду на її відмінність, це погляд на неї, як на відмінну ідентичність, яка, при цьому, є індивідуальною (на противагу рівній гідності, де все мають однакову міру гідності). Тейлор вважає саме цей вид визнання важливим в сучасній дискусії про мультикультуралізм. В цьому контексті, культурні групи також мають бути визнаними, як і індивіди. Блам додає, що Тейлор не розрізняє визнання груп та індивідів, хоча на його дум-ку, варто було б це робити. Оскільки мультикультуралізмові йдеться, насам-перед, про етнічне визнання, потрібно розрізняти три рівні розрізнення, на яких суб’єкти можуть вимагати визнання: індивід, група і, власне, культура.

У випадку з визнанням соціальних груп, індивідуальне знання не відіг-рає такої важливої ролі, і власне визнання тут відбувається на іншому рівні,

27 де група визначається за певними культурними маркерами та включається в більш широке коло визнання – тут вступають у гру освітні програми та боро-тьба за включення цих культурних маркерів (літературних творів, наприклад) в програми.

Визнання індивіда або культурної групи є способом підтвердження фа-кту їхньої культурної відмінності. Втім, це не означає, що ця відмінність буде визнана як рівноцінна тим культурним феноменам, які знаходяться поза цією групою, вона, зрештою, буде сприйнята лише за фактом свого існування. Дуже дивним з боку Тейлора, зазначає Блам, вважати нормальною ідею, що агенти визнання мають бути постійно залучені до оцінювання кожного куль-турного маркеру, яким, на їхню думку, необхідно надати визнання. Факт то-го, що хтось вивчає певну культурну групу, означає лише визнання її як та-кої, що існує. Втім, це не є актом декларування того, що ця культурна група є цінною (в розумінні Тейлора).

Історичний досвід культурної групи, який може бути включений в на-вчальні плани задля того, щоб легітимувати прагнення до визнання, не є то-тожним культурі, яка існує в цій групі. Тому ми маємо пам’ятати про те, що визнання соціальної (культурної) групи і визнання, власне, культури є різни-ми типами визнання і вони мають здійснюватись окремо.

Якщо підсумувати аргументи Тейлора та Блама щодо мультикультура-лізму та його зв’язку з політикою визнання, можна сказати наступне. По-перше, кожен індивід прагне визнання та легітимації в суспільному просторі – причому визнання як свого існування, так і відмінності від інших. В даному контексті можна згадати Нікласа Лумана і парадокс, на який він звернув ува-гу: в соціальному просторі ми одночасно прагнемо визнання інших і вира-ження своєї індивідуальності, яке не має залежати від інших, але яке має ни-ми визнаватись. По-друге, люди також бажають бути визнані іншими як рівні їм. Це визнання може бути як в індивідуальній формі, так і на рівні групи. По-третє, вірним є вважати, що ми можемо тримати наявність певних куль-тур в якості пресуппозицій і зважати на їх існування. Проте безпідставним є називати усі культури рівними та порівнювати їх за одними критеріями – ці критерії також диктуються певною культурною групою.

Проблема мультикультуралізму полягає, насамперед, в цій невизначе-ності – чи хочуть певні культурні групи бути визнаними як рівні, чи їхні осо-бливі культурні характеристики необхідно брати до уваги як невід’ємну їх частину, яка їх виділяє. Практика розширення літературних програм в уні-верситеті доводить, що друге є більш важливим, хоча проголошеною метою є рівність та громадянські права. Сучасне обличчя політичної коректності Політична коректність вплинула не лише на мову та навчальні програми в університетах, значний вплик як ідей ПК, так і політики мультукультураліз-му, спостерігається в популярній культурі, зокрема, в кінематографі. Оскіль-ки кінематограф завжди був найрепрезентативнішим з мистецтв, його розви-

28 ток під сучасну пору відображає всі соціальні тенденції, а зміни в його сфері стають одразу помітними.

Не можна було не помітити популяризацію так званих «політично ко-ректних» складів персонажів, особливо в фільмах, які належать до голівудсь-кого мейнстріму: бойовиках, мелодрамах та фільмах-катастрофах. Цей факт нерідко висміюється критиками та деякими глядачами, проте факт того, що політкоректний кастинг продаватиметься краще за неполіткоректний був очевидним аж до недавнього часу, коли в кінематографі далася взнаки втома від політичної коректності.

В середині 80-х та 90-х роках популярне голівудське кіно не могло іс-нувати без персонажів, які репрезентували певні соціальні групи (переважно, афро-американців). Великою подією стало нагородження Холлі Беррі «Оска-ром» за виконання найкращої головної жіночої ролі в 2001 – вона стала пер-шою афро-американкою, яка взяла цю нагороду. Нині практика висування афро-американців на здобуття нагород Американської Кіноакадемії є не ли-ше поважною подією в світі кіно, але й набором симптомів, які переживає суспільство на той чи інший момент. Минулорічна істерика в ЗМІ з приводу першої жінки-режисера, яка отримала за свою стрічку «Оскар» – Кетрін Біге-лоу за фільм «Повелитель бурі» – теж була своєрідним сигналом до легіти-мації жінок-режисерів в професіональному середовищі. Як не дивно, в цьо-горічному конкурсі Каннського кінофестивалю, який часто критикували за шовінізм у складанні програми, бере участь 4 режисери-жінки, що є своєрід-ним рекордом для цього консервативного кінофоруму, і також стало предме-том для обговорення в пресі.

Втім, наразі можна казати про те, що режисери, принаймні, в Голівуді та на американському телебаченні, стомились від політкоректності. Успіх “неполіткоректних” деталей або й цілих стрічок у глядачів, можливо, можна пояснити втомою останніх від гегемонії мультикультуралізму. Показовими в цьому контексті є, як не дивно, серіали, розвиток яких сягнув насьогодні ду-же високого рівня. В якості прикладів можна навести найулюбленіший серіал манхетенсь-ких інтелектуалів – «Божевільні» (Mad Men), який йде на одному з американ-ських телеканалів вже 4 роки та є неодноразовим лауреатом премій «Еммі» та «Золотий Глобус». Серіал «Божевільні» (який насправді називається «Люди з Медісон Авеню») є доволі цікавим з точки зору соціальної теорії. Це – доволі переко-нлива енциклопедія початку 60-х років в США. Окрім життя головних героїв, цікавою є саме епоха, яка відображається в «Божевільних». Злам епох, який відбувся в перших роках 60-х минулого століття подається як природна час-тина внутрішніх конфліктів героїв – не всі з Медісон Авеню опинились здат-ними адаптуватись до змін, які прийшли з президентством Джона Кенеді або сексуальною революцією. Ще в перших серіях «Божевільних» афро-американці були «неграми», та могли працювати лише ліфтерами або приби-ральниками, згодом виявляється, що вони претендують на ті ж самі соціальні права, що й білі чоловіки в гарних костюмах. Та ж сама ситуація з жінками,

29 які в свідомості американців зразку післявоєнного періоду поставали благоп-ристойними домогосподарками. Спочатку жінки, які наважувались вести біз-нес або працювати в компаніях, розглядались як несерйозні співробітники та партнери. Згодом – і це було дуже важким переорієнтуванням – жінки стали повноправними працівниками та претендували на легітимацію в професійних соціальних групах.

Цей злам, який відбувся на початку 60-х, є дуже важливим для відо-браження в масовому кіно (а серіал, навіть такий непростий для звичайного глядача, як «Божевільні» є продуктом масової культури), оскільки сприяє со-ціальній рефлексії над подіями та феноменами, а реакція на таке відображен-ня може стати в нагоді при аналізі сучасних настроїв в суспільстві. Реакція на серіал може бути порівняною мало не з дитячою радістю від подарованої іг-рашки – втомлені від політично коректних норм американці з прибутком та інтелектуальним рівнем вище за середній із неабияким захватом ставились до кожного неполіткоректного жарту, який промовляли герої “Божевільних” (а таких жартів було немало).

Цей, на перший погляд банальний приклад, дає зрозуміти, що політич-на коректність спричинює певні зміни в сприйнятті соціальними аґентами не лише власної діяльності, але й продуктів культури, зі зміни, в свою чергу, можуть бути проаналізовані та розглянуті як симптоми, які вказують на ідео-логічність предмету даного дослідження – політичної коректності.

30

Замість висновків Політична коректність є неоднозначним соціальним феноменом ХХ століття. Вона виникла в 60-х роках, розвивалась та впроваджувалась в 70-80-х роках, і продовжує це робити сьогодні. Її подальше впровадження та дебати навколо її правомірності та засад функціонування почались відразу з її появою і та-кож досі тривають.

Метою дослідження, викладеного в цій статті, було показати, яким чи-ном політична коректність перетворилась з політики благих намірів та впро-вадження рівності для всіх, хто був цього позбавлений, на мову та практику ідеології. Основним пунктом, за яким ПК може розцінюватись як ідеологічно спрямована практика, є зміна мови, яка відбувається вже протягом 40 років в Західній Європі та США. Змінився набір слів, якими можна послуговуватись в публічній сфері, змінились пресуппозиції, на базі яких людина, діючи в со-ціальному середовищі, визначає релевантність своїх дій та думок.

Все це наштовхує на думку про те, що політично коректна мова, як будь-яка мова ідеології, є нічим іншим, як засобом для зміни соціальної реа-льності та легітимації в цій соціальній реальності певних груп. Оскільки най-більшими прихильниками та активістами руху за політкоректність були фе-міністки та представники інших рас, можна зробити припущення, що саме вони бажають вписатись в соціальну структуру та взяти участь в символічній боротьбі, оскільки ситуація, яка існувала в суспільстві до 60-х років не давала їм можливості цього зробити.

В цій роботі була здійснена спроба накреслити умови дослідження по-літичної коректності як ідеологічного феномену, який виявляється таким в сфері мовної практики. Запроваджені зміни в словниках англійської та де-яких інших мов, зміни поведінкових пресуппозицій, необхідних для якісні-шого процесу легітимації індивіда в соціальній групі, говорять лише на ко-ристь такого розуміння політичної коректності.

Звісно, найцікавишим було б дослідити функціонування політичної ко-ректності в українських реаліях, проте очевидним є той факт, що в Україні про політичну коректність можна говорити у сенсі, відмінному від поданого в даній статті. Втім, це не означає, що про неї взагалі не потрібно говорити, цей феномен потребує подальшого дослідження та обговорення, особливо в прив’язці до вітчизняних реалій.

31

Список літератури 1. Блум Г. Західний Канон: книги на тлі епох. / Пер. з англ. під заг. ред. Р.

Семківа. – К.: Факт, 2007. – 720 с. 2. Бурдьё П. О производстве и воспроизводстве легитимного языка. Пер. С

франц. В. Мильчиной // «Отечественные записки» № 2, 2005 г. 3. Бурдьё П. О символической власти. Пер. с Н.А. Шматко // Бурдьё Пьер.

Социология социального пространства. – М.: Ин-т экспериментальной со-циологии; СПб.: Алетейя, 2007, С. 87-96.

4. Бурдьё Пьер. Социальное пространство и символическая власть. Пер. Н.А. Шматко // Бурдьё П. Начала. – М.: Socio-Logos, 1994. – [Електронне дже-рело]: http://bourdieu.name/content/socialnoe-prostranstvo-i-simvolicheskaja-vlast.

5. Бурдьё П. Формы капитала. Пер. М.С. Добряковой // Экономическая соци-ология. Том 6. №3. Май 2005. С. 60-74.

6. Сепир Э. Статус лингвистики как науки. Пер. с англ. Н.В. Перцова // Язы-ки как образ мира. – М.: ООО «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastica, 2003. – С. 127-139.

7. Тейлор Ч. Політика визнання // Мультикультуралізм та “політика визнан-ня”. Пер. з англ. Р.Й. Димерця. - К.: Альтерпрес, 2004. – С. 29-72.

8. Уорф Б. Л. Отношение норм поведения и мышления к языку. Пер. Л.Н. Натан, Е.С. Сурковой // Языки как образ мира. – М.: ООО «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastica, 2003. – С. 157-202.

9. Эко У. О политкорректности. Пер. Е.Костюкович // Эко У. Полный назад. – М.: Эксмо, 2007. – [Електронне джерело]: http://www.labrys.ru/node/2707

10. Allan K., Burridge K. Forbidden words: taboo and the censoring of language. – Cambridge University Press, 2006. – 303 p.

11. Bourdieu P. Language and Symbolic Power. – Polity Press, 1999. – 320 p. 12. Cameron D. Feminism and linguistic theory. – Palgrave Macmillan, 1992. –

247 p. 13. Cameron D., Kulick D. Language and sexuality. – Cambridge University Press,

2003. – 176 p. 14. Cameron D. Verbal hygiene. – Routledge, 1995. – 264 p. 15. Cheshire J. The relationship of language and sex in English // Applied Soci-

olinguistics, ed. P. Trudgill. – Oxford: Oxford University Press, 1984. 16. Crystal D. Who Cares About English Usage? – Harmondsworth: Penguin,

1984. – 124 p. 17. Cummings M.S Beyond political correctness: social transformation in the

United States. – Lynne Rienner Publishers, 2001. – 339 p. 18. D’Souza D. Illiberal Education: The Politics of Race and Sex on Campus. –

New York: Vintage Books, 1992. – 319 p. 19. Duignan P., Lewis G.H. Political correctness: a critique // Hoover Essays (11).

– Hoover Press, 1995. – 47 p.

32 20. Feldstein R. Political correctness: a response from the cultural Left. –

University of Minnesota Press, 1997 – 230 p. 21. Fish S. There’s No Such Thing as Free Speech and It’s a Good Thing. – New

York: Oxford University Press, 1994. – 352 p. 22. Friedman M., Narveson J. Political correctness: for and against. – Rowman &

Littlefield, 1995. – 153 p. 23. Geiger R. Research and Relevant Knowledge: American Research Universities

since World War II. – New York: Oxford University Press, 1993. – 330 p. 24. Geser H. Political Correctness: mental disorder, childish fad or advance of hu-

man civilization? // Prof. Hans Geser. Online Publikationen. Zuerich, Jan. 2008 .http://geser.net/pc.pdf

25. González R.D., Melis I. Language Ideologies: Critical Perspectives on the Official English Movement, Volume II: History, Theory, and Policy. – Rout-ledge, 2001. – 464 p.

26. Heath S.B. Social history // Bilingual Education: Current Perspectives. Vol. 1: Social Science, 1977. – p. 53-72.

27. Hughes G. Political correctness: a history of semantics and culture. – John Wiley and Sons, 2009. – 320 p.

28. Irvine J.T. When talk isn’t cheap: language and political econony // Am.Ethnol. 16(2), 1989. – p. 248-267.

29. Joseph J.E., Taylor T.J. Ideologies of Language. – Taylor & Francis, 1990. – 245 p.

30. Kohl H. The politically correct bypass: Multiculturalism and the Public Schools // Social Policy 22 (1), 1991. – p. 33-40.

31. Kors A.C., Silverglate H.A. The Shadow University: The Betrayal of Liberty on America's Campuses. – New York: Free Press, 1998. – 415 p.

32. Lakoff R.T. The Language War. – University of California Press, 2001. – 332 p. 33. Lea J. Political correctness and higher education: British and American

perspectives. – Taylor & Francis, 2009. – 279 p. 34. Leap W. Not entirely in support of a queer linguistics // Campbell-Kibler,

2002. – p. 45–64. 35. Matsuda, M. J. Words That Wound: Critical Race Theory, Assaultive Speech

and the First Amendment. – Westview Press, 1993. – 160 p. 36. Modood T., Werbner P. The politics of multiculturalism in the new Europe:

racism, identity, and community. – Palgrave Macmillan, 1997. – 276 p. 37. Nguyen T. Political Correctness in the English Language. – GRIN Verlag,

2008. – 28 p. 38. Orwell G. Politics and the English Language // Horizon, vol. 13, no. 76, April,

1946. – [Електронне джерело]: http://georgeorwellnovels.com/essays/politics-and-the-english-language/

39. Orwell G. Nineteen Eighty-Four. – London: Secker & Warburg, 1949. 40. Perry R. A short history of the term politically correct // Aufderheide P.

Beyond P.C.: Toward a Politics of Understanding. – Saint Paul, Minnesota: Graywolf Press, 1992 – p. 71-79.

41. Prato G.B. Beyond multiculturalism: views from anthropology. – Ashgate Pub-

33 lishing, Ltd., 2009. – 224 p.

42. Rumsey A. Wording, meaning and linguistic ideology // Am. Anthropol. 92(2), 1990. – p. 364-361.

43. Searle J. The Storm Over the University // The New York Review of Books, December 6, 1990. – p. 34-40.

44. Shiell, T. C. Campus Hate Speech on Trial, Kansas. – University Press of Kansas, 1998. – 205 p.

45. Silverstein M. Language Structure and Linguistic Ideology // The Elements: A Parasession on Linguistic Units and Levels, ed. by R. Cline, W. Hanks, and C. Hofbauer. – Chicago Linguistic Society, 1979. – p. 193-247.

46. Thomas L., Singh I., Peccei J.S. Language, society and power: an introduction. – Routledge, 2004. – 239 p.

47. Willett C. Theorizing multiculturalism: a guide to the current debate. – Wiley-Blackwell, 1998. – 466 p.

48. Wilson J.K. The myth of political correctness: the conservative attack on higher education. – Duke University Press, 1995. – 205 p.

49. Woolard K.A. Language ideology: issues and approaches // Pragmatics, Vol 2, No 3, 1992. – p. 235-249.

50. Woolard K.A., Schieffelin B.B. Language Ideology // Annu. Rev. Anthropol. 1994 (23). – p. 55-82.

51. Zizek S., Tolerance as an ideological category // Critical Inquiry. – 2008. – Volume 34, Is. 4. – P. 660–682.

52. Zizek S., Violence: Six Sideways Reflections. – Picador, 2008. – 262 p.