Сумський державний університет (Україна)Російський економічний університет ім. Г.В. Плеханова (Росія)

Московський державний технічний університет ім. Н.Е. Баумана (Росія)Технічний університет Габрово (Болгарія)

Університет МакМастер (Канада)Установа освіти «Гродненський державний університет ім. Я.Купали» (Білорусь)

Економіка та менеджмент:перспективи розвитку

Матеріали доповідейМіжнародної науково-практичної конференції

(Суми, 18-20 травня 2011 року)

Том 2

Суми Сумський державний університет

2011

2

УДК [33+005](063)ББК 65.9(4Укр-4Сум) Е 45

Рецензенти:O.Ф. Балацький – професор кафедри управління Сумського державного університету, доктор економічних наук, професор;С.М. Козьменко – проректор ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ», доктор економічних наук, професор

Рекомендовано вченою радою Сумського державного університету (протокол № 11 від 11.04.2011 р.)

Е 45 Економіка та менеджмент: перспективи розвитку: матеріали доповідей Міжнародної науково-практичної конференції, м. Суми, 18-20 травня 2011 р. : в 2 т. / За. заг. ред.: О.В. Прокопенко, М.Ю. Троян – Суми: СумДУ, 2011. – Т. 2. – 186 с.

ISBN 978–966–657–368–4 ISBN 978–966–657–370–7

У збірнику викладено матеріали доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції «Економіка та менеджмент: перспективи розвитку» (18-20 травня 2011 року, м. Суми, Сумський державний університет), в яких розглядаються проблеми економічної теорії і історії, фінансів, грошового обігу і кредиту, світового господарства і міжнародних економічних відносин, економіки підприємства та управління виробництвом, розміщення продуктивних сил, регіональної економіки та регіонального розвитку, менеджменту та маркетингу, інноваційної та інвестиційної політики, економіки природокористування й охорони навколишнього середовища та інші питання.

УДК [33+005](063)ББК 65.9(4Укр-4Сум)

ISBN 978–966–657–368–4ISBN 978–966–657–370–7(Том2) © Видавництво Сумський державний університет, 2011

3

4

Організатори конференції:Сумський державний університет (Україна)Російський економічний університет ім. Г.В. Плеханова (Росія)Московський державний технічний університет ім. Н.Е. Баумана (Росія)Технічний університет Габрово (Болгарія)Університет МакМастер (Канада)Установа освіти «Гродненський державний університет ім. Я.Купали» (Білорусь)

Офіційні партнери та спонсори:

Публічне акціонерне товариство «БМБанк»

ЗАТ «Крафт Фудс Україна»Компанія «САНДОРА»

Науковий журнал «Маркетинг і менеджмент інновацій»

Науковий журнал«Вісник СумДУ. Серія «Економіка»

5

Зміст Стор.ПЕРЕДМОВА

Розділ 5 Менеджмент та маркетинг

Беловодская А.А. Теоретико-методический подход к стратегическому управлению крупными предприятиями

Белуха О.М., Лучкевич І.М. Дослідження ринку металопластикових вікон Львівського регіону

Бець М.Т., Кучер Л.І. Управління маркетинговими ризиками продавця

Бица В.Й. Концепція формування маркетингової стратегії розвитку вузькоспеціалізованих машинобудівних підприємств

Боднар А.В. Коммуникация в управлении предприятием

Божкова В.В. Організаційно-економічний механізм стратегічного планування маркетингових комунікацій інноваційної продукції промислових підприємств

Грищенко О.Ф. Перешкоди під час прийняття інноваційних рішень у системі стратегічного менеджменту підприємства

Dineva V.М. Strategic management of organizations in the focus of internal audit

Дмитрів А.Я. Функціональний підхід до застосування маркетингу для розвитку діяльності закладів вищої освіти

Домашенко М.Д., Прокопенко О.В. Показники інтегральної оцінки рівня економічної безпеки зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства

Доронин А.В.,Доронина М.С. Актуальные проблемы научных исследований в менеджменте

Ілляшенко Н.С. Генерація ідей модифікації існуючих товарів

Ильяшенко С.Н. Восприятие абитуриентами специальности «маркетинг»

Караєва Н.В. Ризик-менеджмент в задачах стратегічного планування розвитком паливно-енергетичного комплексу

11

14

14

15

17

19

21

22

24

26

27

29

31

33

34

36

4

Криковцев А.А. Принципы формирования системы холистического маркетинга предприятия

Лебедев П.В. Алгоритм определения видов деятельности, создающих ценность для клиентов, как элемент стратегического контроллинга

Лебідь І.О. Оцінка ефективності корпоративного управління

Махнуша С.М., Косолап Н.Є. Дослідження проблеми бренд-колористики у контексті ефективності бренду

Neykova. R.N. The audit in the management of human resources – main strategy for economic development

Окландер Т.О. Напрямки підвищення проникаючої здатності реклами

Оксененко В.В., Олефіренко О.М. Аналіз факторів вибору та основних стратегій ціноутворення на ринку В2В

Peicheva M. M. Present and future of the social audit in Bulgaria

Пересадько Г.О. Маркетингові аспекти застосування інноваційних технологій альтернативної енергетики в Україні

Сагер Л.Ю. Аналіз моделей комунікативного процесу

Cадовникова О.В. Практика повышения эффективности деятельности рекламного агентства наружной рекламы

Суміна О.М. Особливості маркетингової діяльності підприємства на міжнародному ринку

Троян М.Ю. Модель управління просуванням на ринку промислового продукту на основі визначення рівня залучення

Фролов С.М., Прокопенко М.О. Оцінка конкурентоспроможності товару на сегментах ринку

Цар Г.В., Комарницький І.М. Модель формування маркетингового менеджменту на молокопереробному підприємстві

Якуга А.Г. Стратегічне маркетингове планування міжнародних підприємств

Якущенко Л. М., Могильна Н.О. Застосування коучингу в управлінні

38

39

41

42

44

46

47

49

50

52

54

55

57

59

60

62

64

5

Розділ 6 Інноваційна та інвестиційна політика

Герасимчук В.Г. Ідеї насамперед вітчизняних новаторів мають соціалізуватися в стратегії інноваційного розвитку

Даниліна Н.В. Екологічні інновації як базис інноваційної політики машинобудівного підприємства

Денисенко М.П., Бреус С.В. Інноваційна політика України як інструмент державного регулювання економіки

Іванова К.В. Оцінка раціональності використання інформаційного ресурсу інноваційних потенціалів підприємств

Калініченко З.Д. Перспективи інноваційного розвитку національної економіки

Карпіщенко О.О., Ілляшенко Т.О. Особливості реалізації інноваційних проектів у сфері інформаційних технологій із залученням зовнішніх інвестицій

Князь С.В., Георгіаді Н.Г., Богів Я.С. Стратегія диференціювання пріоритетів щодо реалізації трансферного потенціалу інноваційного розвитку підприємства

Кобушко І.М. Роль та місце інвестиційного ринку в структурі фінансового ринку

Криковцева Н.А. Ефективне управління портфелем інноваційної продукції

Лозюк В.Н., Должанский И.З. Модели управления оптимизацией ассортиментного портфеля торгового предприятия

Макаренко М.В. Проблеми інвестиційної політики України

Маргіта Н.О. Основні критерії підвищеної ефективності прямих іноземних інвестицій в економіці, що розвивається

Мехович С.А., Ткаченко М.О. Стратегічне управління інноваційним розвитком промислового підприємства

Могильна Н.О., Омельяненко В.А., Хворост О.О. Прямі іноземні інвестиції як інструмент транс націоналізації економіки

66

66

67

69

71

73

77

78

80

82

83

85

87

88

90

6

Мудра-Рудик Я.А. Стратегії інвестиційної діяльності глобальних пенсійних фондів в посткризовий період

Нагорний Є.І., Нагорна Г.І. Підходи до величини невдачі промислової інноваційної продукції на ринку

Романюк Т.Ф. Епоха інновацій

Сухіна О.М. Теоретичні аспекти удосконалення інноваційної політики у добувній промисловості України

Шаблиста Л.М. Підвищення ролі інтеграційних процесів у фінансуванні інвестиційних проектів в реальному секторі економіки

Шалигіна І.В. Сучасні аспекти інноваційної діяльності в Україні

Школа В.Ю., Щербаченко В.О. Визначення ролі інтелектуального капіталу у формуванні інноваційної економічної системи

Юхименко В.В., Шульгіна Л.М. Взаємозв’язок концепцій стратегічного управління інноваційним розвитком

Янковець Т.М. Ризики прийняття інноваційних рішень

Розділ 7 Економіка природокористування й охорони навколишнього середовища

Александров И.А., Половян А.В. Теория Гая в управлении охраной окружающей среды

Андрєєва Н.М., Мартинюк О.М. Екологічне маркування як механізм підвищення конкурентоспроможності екологічної продукції в Україні

Балджи М.Д. Синергетичні підходи в регулюванні комплексного природокористування

Вега А.Ю. Развитие системы экологического управления и повышение энергоэффективности в строительстве

Веклич О.О., Маслюківська О.П. Як активізувати стимулюючу функцію податку на двоокис вуглецю?

Волк О.М., Завдов’єва Ю.М. Еколого-економічні наслідки розвитку інформаційної економіки

92

93

95

96

98

100

103

105

107

109

109

111

113

114

118

121

7

Ільків Л.А. До питання виробництва біопалива: еколого-економічний аспект

Jiri Morawetz Current trends in the environmentally-friendly modes of transportation in the Czech Republic

Караїм О.А. Роль та значення ландшафтного управління в системі забезпечення екологічної безпеки

Кліменко О.В. Івестиційні умови екологізації економіки

Кислий В.М., Бондар Т.В. Еколого-безпечні основи досягення конкурентоспроможності промислових підприємств у процесі їх структуризації

Костюченко Н.М. Пріоритетні заходи на шляху до сталого розвитку

Кравець О.О. Обґрунтування складових механізму управління якістю навколишнього середовища

Лопачук О.Н., Босая В.В. Взаимосвязь экономической и экологической стратегий предприятия

Маценко А.М., Хижняк М. Экологические критерии экономичсекой безопасности водопользования

Мащак Н.М. Екологічний сталий ланцюг поставок як інструмент сталого розвитку

Мельник Л.Г., Мельник О.І., Бурлакова І.М. Екологізація економіки як передумова досягнення сталого розвитку

Мішенін Є.В., Ярова І.Є. Соціально-екологічна відповідальність підприємств лісового комплексу України

Мішеніна Г.А. Реорганізація власнісного статусу лісових ресурсів як передумова розвитку лісогосподарського підприємництва екологічного спрямування

Мішеніна Н.В. Інтегроване управління сталим розвитком підприємства

Мотосова Е.А. К вопросу о совершенствовании механизма обеспечения экологически устойчивого развития: экономические и правовые аспекты

Петровська С.А. Підходи до моделювання сталого розвитку

123

125

126

127

129

131

132

134

136

138

139

141

143

144

146

149

8

Пімоненко Т.В. Економічний ефект впровадження системи екологічного менеджменту та аудиту на промислових підприємствах

Потравный И.М., Гассий В.В. Методические подходы к обоснованию экологичеки значимых решений при анализе инвестиционного проекта

Прийменко С.А. Електроенергетика України з позиції соціо-еколого-економічного розвитку

Рожкова Є.Ю., Прокопенко О.В. Екологічна свідомість як інструмент впливу на поведінку споживачів

Савон Д.Ю., Карибжанова Е.Л. Эколого-экономическая политика хозяйственной деятельности предприятия в области охраны окружающей среды водных ресурсов Ростовской агломерации

Садченко Е.В., Филиппков Ю.С. Роль и место проблематики экологического маркетинга в формировании концепции административно-территориальной реформы в Украине

Сатторов А.Х. О возможности создания в республике Таджикистан компенсационного фонда для целей экологического страхования

Сосюра С.Г. Підходи щодо оцінки матеріальних збитків від надзвичайних екологічних ситуацій

Сотник И.Н., Коробец Е.М. Системный подход к управлению экологическими рисками на предприятии

Степанюк Н.А. Основні проблеми стійкого розвитку зрошувального землеробства та шляхи їх вирішення

Тихонова Ж.С. Платежи за негативное воздействие на окружающую среду в Ростовской области

Хлобистов Є.В., Жарова Л.В, Коваленко А.О. Стратегічний розвиток та потенціал реалізації політики екологічної безпеки

Ховавко И.Ю. Внешние экологические эффекты автотранспорта и способы их интернализации в мегаполисе

Чижов В.В. О принципах реализации долгосрочной экологической политики российской федерации и обеспечении экологически ориентированного роста экономики

151

153

156

157

159

163

164

168

169

171

173

174

176

177

9

Чухрай Н.І. Природнича термінологія у теорії менеджменту: причини та перспективи використання

Шапочка М.К., Рибіна О.І. Шляхи зниження викидів в атмосферу залізничним транспортом

Шлапак М.Ю. Чинні методичні підходи до екологічного коригування валового внутрішнього продукту

Щербакова І.В. Екологічний туризм в контексті охорони навколишнього середовища

181

182

183

185

10

ПЕРЕДМОВА

У збірнику викладено матеріали доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції «Економіка та менеджмент: перспективи розвитку» (18-20 травня 2011 року, м. Суми, Сумський державний університет), в яких розглядаються проблеми економічної теорії і історії, фінансів, грошового обігу і кредиту, світового господарства і міжнародних економічних відносин, економіки підприємства та управління виробництвом, розміщення продуктивних сил, регіональної економіки та регіонального розвитку, менеджменту та маркетингу, інноваційної та інвестиційної політики, економіки природокористування й охорони навколишнього середовища та інші питання.

Конференція присвячена 20-ти річчю факультету економіки та менеджменту Сумського державного університету.

Факультет економіки та менеджменту бере свій початок від першого набору на економічні спеціальності, що координував у 1991 році к.е.н. Карпіщенко Олексій Іванович, нині почесний професор СумДУ. В організації створення факультету він відіграв одну з найголовніших ролей. У цьому йому допомагали Балацький Олег Федорович, Мельник Леонід Григорович та інші. Факультет економіки та менеджменту був створений 4 травня 1992 року у складі кафедр економіки, управління, фінансів, економічної теорії та економіко-математичних методів. Факультет очолив Карпіщенко Олексій Іванович. У 2002 році було створено кафедру маркетингу шляхом відокремлення від кафедри економіки.

Одним із засновників економічної науки в Сумській області та вітчизняної школи економіки природокористування є заслужений професор СумДУ, д.е.н., професор Балацький Олег Федорович, під керівництвом якого захищено 6 докторських та більше 30 кандидатських дисертацій. За його ініціативою була створена та вже 15 років діє спеціалізована рада по захисту дисертацій. У здобутку вченого близько 350 опублікованих праць, у тому числі більше ніж 30 книг, включаючи монографії, підручники та навчальні посібники. Олег Федорович нагороджений почесними знаками, медалями, дипломами та грамотами, удостоєний почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

На сьогодні факультет складається з чотирьох випускових кафедр: економіки (завідувач – д.е.н., професор Мельник Леонід Григорович), маркетингу (завідувач – д.е.н., професор Ілляшенко Сергій Миколайович), управління (завідувач – д.е.н., професор Теліженко Олександр Михайлович), фінансів (завідувач – к.е.н., професор Боронос Володимир Миколайович), а також загальнотеоретичної кафедри – кафедри економічної

11

теорії (завідувач – д.е.н., професор Прокопенко Ольга Володимирівна).Професорсько-викладацький склад факультету налічує понад

100 викладачів, серед яких 90 мають науковий ступінь та вчене звання. За роки існування факультету його викладачі неодноразово отримували стипендії Кабінету Міністрів України, Гранти Президента України та численні міжнародні гранти. Викладачі факультету також навчають більше ніж 2600 студентів за заочною, екстернатною та дистанційною формами навчання, а також майже 900 особам надають другу вищу освіту.

Сьогодні на факультеті економіки та менеджменту навчається близько 1100 студентів за денною формою навчання. Серед них – студенти з 15 країн світу: України, Росії, Китаю, Нігерії, Танзанії та ін. Навчання ведеться трьома мовами: українською, російською та англійською

Випускники факультету продовжують навчання в Україні і за кордоном, є керівниками та начальниками відділів престижних підприємств, організацій та фінансових установ, працюють в органах державної влади та місцевого самоврядування, мають успішний власний бізнес.

Серед випускників факультету – більше 50 кандидатів і докторів наук. Деякі з них – професори університетів США, Нідерландів, Канади та інших країн.

Факультет економіки та менеджменту Сумського державного університету проводить навчання за спеціальностями:

- економіка підприємства,- маркетинг,- менеджмент організацій,- фінанси,- адміністративний менеджмент,- бізнес-адміністрування,- економіка довкілля та природних ресурсів,- управління інноваційною діяльністю,- управління проектами.Всі спеціальності (окрім «Управління проектами») акредитовані за

найвищим рівнем – магістр.Факультет надає освіту, що відповідає освітнім стандартам США, та

видає випускникам сертифікати IES (визнання в Європі).Студенти факультету є переможцями всеукраїнських і міжнародних

предметних та фахових олімпіад, конкурсів наукових робіт (15 переможців всеукраїнського конкурсу в 2011 році), маркетингових і бізнес-планів, авторами наукових публікацій.

При факультеті працює аспірантура і докторантура за трьома спеціальностями, а також спеціалізована вчена рада по захисту докторських і

12

кандидатських дисертацій за спеціальностями 08.00.04 – економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності) та 08.00.06 – економіка природокористування та охорони навколишнього середовища, в який захистилося більше ніж 220 осіб.

Факультет видає 3 наукових журнали, які внесені до переліку фахових видань ВАК України: «Вісник СумДУ. Серія Економіка», «Маркетинг і менеджмент інновацій», «Механізм регулювання економіки».

Викладачі та студенти факультету щороку проводять ряд всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференцій, серед яких «Економіка для екології», «Екологiчний менеджмент в загальнiй системi управлiння», «Економічні проблеми сталого розвитку», «Маркетинг інновацій і інновації в маркетингу», «Міжнародна стратегія економічного розвитку регіону».

Очолює факультет економіки та менеджменту Сумського державного університету Прокопенко Ольга Володимирівна – випускниця цього факультету, доктор економічних наук, завідувач кафедри економічної теорії, автор більше ніж 270 наукових і навчально-методичних праць, лауреат гранта Президента України, двічі лауреат стипендії Кабінету Міністрів України.

З повагою,

Перший проректорСумського державного університету В.Д. Карпуша

13

Секція 5 Менеджмент та маркетинг

Беловодская А.А.Сумской государственный университет

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧЕСКИЙ ПОДХОД К СТРАТЕГИЧЕСКОМУ УПРАВЛЕНИЮ КРУПНЫМИ ПРЕДПРИЯТИЯМИ

Стратегическое планирование и анализ являются важными факторами успешной деятельности компании на рынке. При этом следует помнить, что стратегии для больших предприятий следует выбирать после выполнения анализа ключевых факторов, которые характеризуют их состояние с учетом результатов анализа портфеля разных видов бизнеса, а также характера и сущности используемых стратегий.

Балабанова Л.В. в своей работе [1] рассмотрела матрицу для классификации крупных предприятий в зависимости от степени диверсификации и темпов роста рынка, усовершенствование которой было выполнено нами в данной статье. Так, определены типы крупных предприятий по всем возможным комбинациям критериев, а также предложены возможные стратегии роста в зависимости от типа предприятия, определенного с помощью данной матрицы.

Предлагаемая матрица изображена на рис. 1 (затемненными поданы ячейки присутствующие в исходной матрице). В табл. 2 приведены рекомендуемые стратегии роста для выделенных типов крупных предприятий.

Рис. 1 Матрица стратегий крупных предприятий

Разделительная линия между высоким и низким темпом роста рынка обычно устанавливается на значении 10%. Темп роста рынка определяется как средневзвешенное значение темпов роста различных сегментов рынка, в которых действует предприятие, или принимается равным темпу роста валового национального продукта. В данной матрице темпы роста отрасли более 10% рассматриваются как высокие, соответственно средние 5-10%, а низкие – менее 5%.

Для определения численных показателей степени диверсификации необходимо провести исследование рынка (рынков), в котором функционирует предприятие, и определить максимальное и минимальное значение диверсификации действующих на нем предприятий (основных конкурентов). На основе полученных результатов,

14

определить минимальное (min) и максимальное (max) значение степени диверсификации для матричного анализа. Промежуточные значения (k1, k2) определяют по формуле (1):

(1) Основные характеристики крупных предприятий согласно предложенной

матрице представлены в табл. 1.

Таблица 1 – Основные характеристики крупных предприятий

Тип предприятия Стратегии роста

Гордые львы– укрепление позиций на рынке (сегменте);– расширение номенклатуры, выход на новые перспективные сегменты

Сторожевые псы– ориентация на более перспективный сегмент;– расширение номенклатуры, выход на новые перспективные сегменты

Непривередливые гиены

– переориентация деятельности на новые перспективные рынки;– модернизация номенклатуры

Властные медведи – укрепление позиций на рынке (сегменте);– концентрация внимания на наиболее сильные СЗХ

Могучие слоны – укрепление позиций на рынке (сегменте);– переориентация деятельности на новые перспективные рынки;

Покорные коровы – переориентация деятельности на новые перспективные рынки;– модернизация номенклатуры, отказ от неэффективных СЗХ

Хищные акулы – контроль номенклатуры, отсеивание неэффективных СЗХ;– концентрация внимания на наиболее сильные СЗХ

Агрессивные крокодилы

– концентрация внимания на наиболее сильных СЗХ;– переориентация деятельности на новые перспективные рынки;

Неповоротливые бегемоты

– переориентация деятельности на новые перспективные рынки;– сокращение номенклатуры, отказ от неэффективных СЗХ

Таким образом, усовершенствованный подход по определению типов крупных предприятий в зависимости от степени диверсификации и темпов роста рынка позволяет оценить предприятие по данным критериям и выбрать наиболее эффективную стратегию роста для дальнейшего успешного функционирования на рынке.

1. Маркетинговий менеджмент : навч. посіб. / за ред. Л.В. Балабанової. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2004. – 354 с.

Бєлуха О.М., Лучкевич І.М.Львівський державний інститут

новітніх технологій та управління імені В. Чорновола

ДОСЛІДЖЕННЯ РИНКУ МЕТАЛОПЛАСТИКОВИХ ВІКОН ЛЬВІВЩИНИ

15

Вікно - це один з найважливіших атрибутів будь-якого приміщення, це прикраса будинку. Але крім естетичних вимог до нього пред'являється і ще цілий ряд вимог: вікно повинно бути теплим і пропускати багато світла, легко відкриватися, надійно захищати приміщення від несприятливих метеоумов і несанкціонованого втручання.

Минув час, коли однією віконною системою можна було задовольнити всі потреби вітчизняних споживачів. На сьогодні в Україні сформувався ринок металопластикових вікон, зараз в державі нараховують кілька тисяч дрібних та середніх фірм, які випускають такі вікна. Система сертифікації продукції в Україні створює певні бар'єри на шляху недобросовісної продукції, але поки що ще не здатна надійно захистити ринок від неякісної продукції [2].

Актуальним на даний момент є ретельне дослідження цього ринку та з’ясування перспектив його подальшого розвитку.

Теоретико-методичнi питання дослiдження галузевих ринкiв присвячено багато праць зарубiжних та вiтчизняних вчених (М. Портера, І. Ансоффа, Ф. Котлера, А. Федорченко, О. Зозульова та iн.). Спираючись на теоретико-методологiчнi засади маркетингу i логiстики, викладенi у наукових працях провiдних вчених у цiй галузi, багато вiтчизняних дослiдникiв роблять спроби дослiдити окремi ринковi сегменти, виявити закономiрностi їх розвитку та прогнозувати їх подальший розвиток. В роботі зроблена спроба дослідити ринок металопластикових вікон Львівської області.

Металопластикові вікна - сучасна система, що може задовільнити дуже широкі споживчі запити від енергозбереження та звукоізоляції, до необмежених дизайнерських рішень.

Основні складові металопластикового вікна - профіль з ПВХ (полівінілхлориду), армуючий підсилювач з оцинкованої сталі, фурнітура і склопакет. В Україні налагоджено власне виробництво профілів на підприємствах «Надія» (м. Харків) та «Пластик» (м. Рівне). Виробничі потужності цих підприємств не в змозі задовольнити попит, тож більшість вітчизняних виробників металопластикових вікон працюють з імпортними профілями [3].

Всього в Україні сьогодні представлено більше 30 марок ПВХ-профілів. Найбільш потужну ринкову нішу (біля 60%) утворюють профілі західноєвропейського виробництва завдяки значному досвіду роботи, високій якості товару, та високому рівню логістичного сервісу. Значно меншою за обсягами продажу є ринкова ніша, яку утворюють торгові марки турецьких та китайських виробників ПВХ-профілів (до 27%). Ціни на продукцію більшості товарних марок у цій ринковій ніші є на 15% нижчими від цін на продукцію німецьких виробників. При цьому лише декілька турецьких виробників мають в Україні свої представництва [4].

Зараз у будівельному комплексі України після економічного спаду спостерігається стійка тенденція до зростання обсягів будівельно-монтажних робіт і капітальних вкладень, тому ринок вікон щорічно зростає в середньому на 35-40% (по деяких позиціях і на 50%).

В процесі проведення дослідження ринку металопластикових вікон Львівського регіону було опитано більше 20 фірм, якi займаються виготовленням, та встановленням металопластикових вiкон. Для опитування випадковим способом було

16

обрано фiрми, якi подають рекламнi оголошення у газетах або розповсюджують їх безкоштовно; у програмах мiсцевих телебачення i радiо; у листiвках.

Аналiз отриманих даних, показав, що виробники вiкон диференцiюють себе не тiльки за маркою профiлiв але й за цiною. Матерiальна складова у собiвартостi продукції становить – 65–70%, з яких 40-47% припадає на профiль. Тому рiвень цiн на готовi вироби залежить вiд марки профiлю. Найбiльш дорогими профiльними системами є: THYSSEN, Kömmerling, VEKA. Тому i готовi вироби iз профiлiв цих марок мають найвищi цiни. У середньому цiновому дiапазонi знаходяться профiлi марок: REHAU, Salamander, Pimapen, KBE та багато iнших. Цi марки профiлiв давно вiдомi на українському ринку i добре зарекомендували себе за спiввiдношенням показникiв “цiна-якiсть”. Найдешевшим залишається профiль вiтчизняного виробництва GPS, WDS, що i зумовлює низькi цiни на готовi вироби з цього профiлю та вiдносно великi обсяги продажу вiкон з нього[2].

Отже, лідером на ринку виробництва вікон виступає Німеччина, і не тільки стосовно профілю, а й фурнітури.

На дослiджуваному ринковому сегментi формується конкурентне середовище, що сприяє активiзації маркетингової дiяльностi всiх його учасникiв.

Говорячи про перспективу українського віконного ринку, багато виробників та імпортери цих виробів налаштовані дуже оптимістично і бачать майбутнє віконного ринку в подальшому його розвитку і розширенні. Жорстка конкуренція на ринку віконних виробів, на думку ряду фахівців, призведе до значного зниження їх вартості.

1. Войчак А.В., Федорченко А.В., Маркетингове дослідження: Підручник / За наук. ред. А.В. Войчака.- К.: КНЕУ, 2007. – 408с.

2. Режим доступу: http://www.consumerinfo.org.ua/must_know/quality/detail.php?ID=55073. Режим доступу: http://bztik.com/news/stock/224/lan/uk/4. Режим доступу: http://www.ukrlogist.com/article/logistika-i-marketing/451

Бець М.Т., Кучер Л.І.Львівський державний інститут

новітніх технологій та управління ім. В. Чорновола

УПРАВЛІННЯ МАРКЕТИНГОВИМИ РИЗИКАМИ ПРОДАВЦЯ

В Україні з розвитком ринкових відносин посилилась конкуренція та невизначеність, яка змушує суб’єктів підприємницької діяльності вдаватись до сміливих, кардинальних, нетрадиційних дій пов’язаних з ризиком.

Одним із способів мінімізації реалізаційних ризиків є процес оптимізації затрат на виготовлення і витрат на просування продукції, як елемент маркетингової товарної політики, що дозволить обґрунтувати доцільність управлінського рішення [1].

Можна виділити декілька основних передумов появи ризиків, які виникатимуть у діяльності вітчизняних виробників:

17

1. Випадковість впливу глобалізації економічних процесів. За ринкових умов господарювання посилюється глобалізація економіки та складнішають зв’язки (через їх різноманітність) між основними бізнес-партнерами, що сприяє появі певних випадкових обставин, які важко передбачити в період планування роботи підприємства та адаптації до ринку.

2. Відсутність достовірної інформації. На сучасному етапі розвитку економіки інформація стає основним чинником успішного функціонування підприємства. Наявність достовірної, повної та своєчасної інформації дозволяє керівництву підприємства оперативно приймати рішення, спрямовані на покращення роботи підрозділів підприємства. Проте на сьогоднішній день підприємства не можуть отримувати повний масив інформації, необхідної для швидкого прийняття управлінських рішень. Тобто, спостерігаються інформаційні розриви: наявність недосконалої та асиметричної інформації, що ускладнює ефективну роботу підприємств і вимагає значних фінансових витрат на отримання інформації.

3. Кадрове та технічне забезпечення. Досить часто вітчизняні підприємства страждають внаслідок відсутності або недосконалості необхідного кадрового потенціалу, що зменшує їх конкурентоспроможність порівняно з іноземними компаніями. Важливим фактором є також наявність сучасного матеріального та науково-технічного забезпечення підприємств, своєчасна заміна застарілої техніки, постійний моніторинг новинок у власній галузі та в суміжних сферах науки та техніки. Не варто відкидати значення суб’єктивного чинника – персоналу підприємства. Недостатня його компетентність або відсутність мотивів призводить до прорахунків у прийнятті управлінських рішень.

4. Зіткнення інтересів виробників на товарному ринку. За умов конкурентного середовища, характерного для ринкового господарства, у процесі власної фінансово-господарської діяльності підприємство зіштовхується із протидією з боку конкуруючих сторін внаслідок зіткнення інтересів. Крім того, може виникнути неспівпадіння інтересів між бізнес-партнерами (невиконання умов договорів постачальниками та покупцями) та працівниками власного підприємства (трудові конфлікти).

Після становлення ринкової економіки та побудови конкурентних відносин частково буде зменшуватись вплив третьої та четвертої передумови, оскільки в разі посилення уваги підприємств питань систематичної підготовки висококваліфікованого персоналу зменшиться дія цих передумов виникнення ризиків. Складніше питання із технічним забезпеченням, оскільки розвиток нових технологій потребує постійного оновлення технічного потенціалу підприємства для утримання власних ринкових позицій. В умовах побудови конкурентного середовища підвищиться етика у співвідносинах із основними контрагентами підприємства. Це дозволить знизити ризики невиконання ними договірних зобов’язань. Однак зниження впливу цих передумов нівелюється підвищенням ролі перших двох чинників. Внаслідок посилення глобалізації та інтернаціоналізації економіки посилюється значення випадковості через значну економічну, соціальну та політичну нестабільність у різних країнах та регіонах. Процеси інтернаціоналізації збільшують потоки інформації, що ускладнює пошук та обробку необхідної для підприємства інформації, посилюючи інформаційні розриви, тому рух від масового маркетингу до

18

маркетингу відносин з підприємцем вимагає приймати рішення для кожного окремого учасника, на основі традиційних маркетингових інструментів. Маркетингові знання як товар «продаж рішень уникнення ризиків», таких, як акції стимулювання продажу товару, каналів розподілу, реклама на ЗМІ тощо. Зокрема, збільшення витрат на маркетинг і створення ефективних рішень в галузі технологічного прогресу дозволяє створювати більш складні рішення, які поєднують у собі елементи маркетингу і продажів у багатьох формах і по різних каналах зв'язку.

Таким чином, з’ясовано, що ризик у сфері маркетингової діяльності необхідно трактувати, як окрему функцію управління маркетингом, обумовлену невизначеністю чинників внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства при прийнятті рішень в галузі маркетингу, яка передбачає особливу процедуру виявлення, оцінки, вибору та використання методів впливу на ризики, обміну інформацією про ризики, і контролю результатів [2].

1. Маркетинговые стратегии, план и программа [Електронний ресурс]. – режим доступу http://www.thebookdeal.com/book_54_glava_47_7.1._Marketingovye_strategii,_.html

2. Старостина А.О., Кравченко В.А., Риск-менеджмент в маркетинге [Електронний ресурс]. – режим доступу http://www.4p.com.ua/content/ riskmenedzhment-v-marketinge Опубліковано в "Стратегія економічного розвитку України", 2002.

Бица В.Й.Тернопільський національний технічний університет ім. І. Пулюя

КОНЦЕПЦІЯ ФОРМУВАННЯ МАРКЕТИНГОВОЇ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ВУЗЬКОСПЕЦІАЛІЗОВАНИХ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Кризові явища у машинобудівній галузі України, обмежений внутрішній попит на вітчизняну продукцію, низький рівень інноваційної активності вітчизняних підприємств вимагає перегляду стратегічних підходів до організації управління. Тенденція посилення невизначеності і розвиток маркетингової орієнтації зумовили домінуюче значення стратегічного підходу в діяльності господарюючих суб’єктів, що породжує потребу розгляду проблематики основних завдань стратегічного маркетингу в організації системи управління підприємствами машинобудівної галузі.

Призначення маркетингової стратегії полягає в тому, щоб взаємоузгодити маркетингові цілі підприємства з його можливостями, вимогами споживачів, використати слабкі позиції конкурентів та свої конкурентні переваги. Процес формування маркетингової стратегії можна визначити як узгодження цілей маркетингу із потребами споживачів, рівнем конкуренції та можливостями підприємства. При цьому важливим є аналіз сильних і слабких сторін підприємства, маркетингових можливостей та ризиків. В результаті таких дій формується маркетингова стратегія товару, ціни, дистрибуції та просування. Стратегічні рішення стосуються таких питань: довгострокові цілі організації як протилежність щоденним управлінським задачам; визначення меж діяльності організації; адаптація діяльності

19

організації до зовнішнього середовища з метою оптимізації використання можливостей і мінімізації загроз; приведення діяльності організації у відповідність до її ресурсів – фінансових, людських, технологічних або професійних [1, с.164-174].

Промислові підприємства будують свої ділові стратегії по-різному. Однак, виділяють шість визнаних моделей формування стратегії: модель планування; модель інтерпретації; політична модель; модель логічного нарощування; екологічна модель; модель проникливого керівництва [2, с.182].

Аналізуючи теорію та практику промислового маркетингу, слід відзначити, що найчастіше виділяють дві основні фази, пов’язані із здійсненням стратегічної діяльності: розробка стратегії та реалізація стратегії. При цьому підкреслюємо, що ці фази необхідно розглядати як цілісний і взаємообумовлений процес.

Доцільним є також розгляд більш розгорнутої деталізації стратегічного підходу в управлінні діяльністю промислових підприємств. Ця модель виділяє п’ять етапів складання стратегічного плану підприємства: стратегічний аналіз; визначення вектору політики підприємства; формулювання базової стратегії і вибір альтернатив; формулювання функціональних стратегій; формування продуктової програми [3].

Процес формування маркетингових стратегій вимагає розробки та реалізації на трьох рівнях. На першому рівні визначаються перспективні можливості компанії і завдання маркетингу, на другому рівні - за підтримки функціональних стратегій забезпечується постачання продукції на ринки, на третьому - маркетингова стратегія деталізується в план маркетингу і пов’язана з вирішенням оперативних маркетингових завдань.

Відзначаємо, що маркетингова стратегія по своїй суті є корпоративною стратегією, направленою на розвиток маркетингової орієнтації. З іншого боку, такий підхід забезпечує поширення стратегічної орієнтації і мислення по ієрархічних рівнях. У контексті маркетингового стратегічного підходу проблема формування в організації стратегічного маркетингового мислення стає домінуючою.

Різноманіття маркетингових стратегій зумовило і сукупність проблем, що виникають в процесі їх розробки та пов’язані з внутріфірмовою організацією управління, складністю діагностики основних параметрів зовнішнього і внутрішнього середовища, необхідністю визначення стратегічних цілей. При формуванні маркетингових стратегій ключовими проблемами є стратегічні зміни, визначення глобальних та локальних цілей підприємства, можливі шляхи їх досягнення, наступність маркетингових стратегій за рівнями.

Окреслюючи стратегічні цілі промислового машинобудівного підприємства важливо чітко уявляти можливі шляхи їх досягнення та забезпечити наступність маркетингових стратегій як по ієрархічних рівнях, так і в процесі коректування базової стратегії. В результаті необхідно скоординувати і погодити стратегічні маркетингові рішення на усіх рівнях розробки та реалізації маркетингових стратегій, акцентуючи увагу на функціональному рівні, в розрізі якого розробці підлягає власне стратегія маркетингу, яка стає проміжною ламкою у співпраці структурних підрозділів для забезпечення досягнення корпоративних цілей.

1. Мак-Дональд М. Стратегическое планирование маркетинга / М. Мак-Дональд.– СПб.: Издательство «Питер», 2000. – 320 с.

20

2. Bailey A. The Process of Strategy Development / А. Bailey, G. Johnson.- Cranfield School of Management Research Paper, 1994.– 354 p.

3. Стратегия как категория стратегического планирования: сб. «Научные записки кафедры прогнозирования и планирования экономических и социальных систем», вып.1/.- СПб.: Изд-во СПбГУЭФ, 2000.- 137с.

Боднар А.В. Автомобильно-дорожный институт Донецкого

Национального Технического университета

КОММУНИКАЦИЯ В УПРАВЛЕНИИ ПРЕДПРИЯТИЕМ

На сегодняшний день наиболее актуальной задачей для предприятий является оперативность управления, поскольку последствия экономического кризиса в значительной степени ослабили их позиции на отечественных и зарубежных рынках. С целью повышения конкурентоспособности предприятиям необходимо обеспечение своевременной реакции на изменения, происходящие во внешней среде. Для достижения этих целей целесообразно использование всех ресурсов организации, в том числе нематериальных, таких как информация и коммуникации.

Изучением вопроса становления и развития теории коммуникаций и практики управления занимаются такие отечественных и зарубежных авторы: Дж. Лафта, М.Мескон Р. Андерсон, Р. Дафт, А. Казанцев, Э. Смирнов, Р. Бландел, Б. Мильнер, О. Мельник, Г. Бобруль, Э. Гофман, Б. Жуков, Ф. Льюис, Э. Роджерс, А. Зверинцев, Р. Кауфман, К. Робертс, Н. Морозова, Е. Суровцева, В. Спивак.

На сегодняшний день существует множество определений коммуникации. Большинство авторов рассматривают коммуникацию как процесс, содержанием которого является передаваемая информация. По мнению Б. Мильнерна «Коммуникация в организационном контексте включает взаимодействие между людьми. Это процесс обмена информацией и передача сведений между отдельными людьми и их группами», так же он считает что «процессы коммуникации позволяют руководителям эффективно выполнять свою работу и принимать решение о выборе оптимальной стратегии для достижения поставленных целей» [1, с. 143]. В. Спивак говорит что «коммуникации – это и обмен информацией в процессе деятельности, общения, и пути сообщения».[2, с.157] Под коммуникацией будем понимать процессы информационного и неинформационного взаимодействия как внутри организации, так и с внешним окружением, направленные на достижение целей предприятия.

На современных предприятиях информационный процесс охватывает все подразделения и все стороны деятельности, поэтому естественно, что его деятельность в значительной степени зависит от эффективности коммуникационного процесса. Но в процессе коммуникаций информация может быть искажена, неправильно понята или воспринята. Эффективность обмена информацией достигается только в том случае, когда одна сторона передает информацию, а другая - правильно её воспринимает. Рассмотрим схему процесса обмена информацией и его основных участников. (рис. 1).

21

Согласно рисунку 1 обмен информацией начинается с формулирования идеи или отбора информации необходимой для передачи. Прежде чем передать идею, отправитель должен с помощью символов закодировать ее, тем самым превратив в сообщение. Отправитель также должен выбрать канал, совместимый с типом символов, использованных для кодирования. На следующем этапе коммуникации происходит декодирование сообщения, т.е. перевод символов отправителя в мысли получателя. По ряду причин получатель может придать сообщению несколько иной смысл, чем тот, который подразумевал отправитель. Возможные искажения связаны с наличием в процессе коммуникации шума. «Шум – это любое вмешательство в процесс коммуникации на любом из его участков, искажающие смысл послания» [3, с. 310]

Рис. 1. Коммуникационный процесс

Организация на предприятии обратной связи способствует значительному повышению эффективности обмена управленческой информацией, она заметно повышает шансы на эффективный обмен информацией, позволяя обеим сторонам подавлять шум.[4]

Повышая эффективность коммуникаций путем совершенствования обратных связей, регулирования информационных потоков, фильтрации информации и рационализации структуры коммуникационного процесса она становится стратегическим ресурсом предприятия, обладающим высокой значимостью для функционирования предприятий в условиях жесткой внешней среды.

1. Мильнер Б.З. Теория организации: Учебник. / Б.З. Мильнер, перероб и доп. – М.: Инфора-М, 2006. – 720 с.

2. Спивак В.А. Современные бизнесс-коммуникации. / В.А. Спивак – СПб.: Питер, 2002. – 447с.

3. Мескон М. Основы менеджмента / М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури – М.: "Дело", - 1999. – 800 с.

4. Лафта Дж.К. Менеджмент: учеб. Пособие. / Дж.К. Лафта, 2е изд., переоб. и доп. – М.: ТК Велби, 2005. – 592 с.

Божкова В.В.Сумський державний університет

ШУМ

Инф

орма

ция

Возникновение идеи

ОтправительЗакодированная

информация

Сообщение

Декодирование

Получатель

Кодирование

Реакция

Обратная связь

Кодиро-

вание

Канал

передачи

Канал

передачи

22

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ МАРКЕТИНГОВИХ КОМУНІКАЦІЙ ІННОВАЦІЙНОЇ

ПРОДУКЦІЇ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ

Механізм стратегічного планування маркетингових комунікацій інноваційної продукції промислових підприємств є багаторівневою цільовою системою, яка охоплює: систему вхідних елементів, систему процесу стратегічного планування і систему вихідних елементів (рис. 1).

23

Рис. 1. Організаційно-економічний механізм стратегічного планування маркетингових комунікацій інноваційної продукції промислових підприємств

24

Вхідними елементами є інформація про зовнішнє (можливості і загрози) та внутрішнє (сильні й слабкі сторони) середовище підприємства.

Система процесу стратегічного планування має керуючу, керовану, забезпечуючу і регламентуючу підсистеми, які взаємопов’язані і вирішують завдання формування та реалізації стратегічного плану підприємства, що деталізується в планах стратегічних господарських підрозділів (СГП) та інших.

Керуюча підсистема спрямована на вирішення важливих для підприємства завдань стосовно визначення стратегічних пріоритетів його розвитку, місії, цілей, які формалізуються у досягненні певних контрольних показників, а також, визначенні моделі стратегічного планування, виборі методів прогнозування та планування.

Керована підсистема, орієнтуючись на критерії діяльності (економічні та комунікаційні показники, часові горизонти) визначає необхідні інструменти маркетингових комунікацій, засоби досягнення цілей та ресурси (їх розподіл і оптимізацію).

Діяльність зі стратегічного планування здійснюється в правовому полі (регламентуюча підсистема: законодавче регулювання) з використанням внутрішніх та зовнішніх (в разі потреби, наприклад, послуги консалтингових агенцій) ресурсів (забезпечуюча підсистема).

Вихідними елементами в цій системі є стратегічний план розвитку підприємства, деталізований у стратегічному медіа-плані, стратегіях розвитку окремих СГП тощо, реалізація якого дозволяє досягти запланованого певного стану і контрольних показників або виявити відхилення фактичних результатів від планованих і проаналізувати причини цих відхилень.В цілому даний організаційно-економічний механізм демонструє сукупність організаційних, економічних і комунікаційних інструментів, за допомогою яких здійснюється регулювання процесів і відносин, які виникають в рамках стратегічного планування промислових підприємств. Він може бути використаний при вдосконаленні процесів стратегічного планування маркетингових комунікацій інноваційної продукції на підприємствах.

Грищенко О.Ф.Сумський державний університет

ПЕРЕШКОДИ ПІД ЧАС ПРИЙНЯТТЯІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ У СИСТЕМІ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

ПІДПРИЄМСТВА

Аналіз досвіду вітчизняних підприємств показав, що за сучасних умов рівень їх розвитку та ефективність функціонування значно поступаються підприємствам розвинених країн. Керівники різних рівнів управління відзначають, що інновації та маркетинг стали постійними супутниками економічного розвитку суб’єктів господарювання, а також відмічають перспективність і необхідність здійснення інноваційної діяльності.

В свою чергу вибір підприємством інноваційного шляху розвитку передбачає

25

готовність до функціонування в умовах невизначеності та ризику, використання сучасних інструментів та методів управління, постійне навчання та підвищення кваліфікації персоналу, активне використання технологій маркетингу тощо.

З нашої точки зору інноваційне спрямування діяльності сучасного підприємства є важливим стратегічним фактором його розвитку. Однак, слід зазначити, що інновація – не є вирішенням усіх проблем. Інновацію треба розглядати як перспективу, яку необхідно уміти реалізувати.

Здійснення інноваційної діяльності, як і будь-якої управлінської діяльності, пов’язане з прийняттям численних рішень. Питання про необхідність прийняття інноваційних рішень виникає на всіх етапах інноваційної діяльності, а саме інноваційне рішення є стратегічно важливим елементом господарської діяльності підприємства. Таким чином, інноваційне рішення на підприємстві виступає як ключовий елемент інтенсивного зростання, що призводить до зміцнення його ринкової позиції, збільшення валових доходів та чистого прибутку. У свою чергу розвиток підприємства на інноваційній засадах зміцнює його позиції в конкурентній боротьбі. Без інноваційної складової підприємство втрачає ініціативність та гнучкість, а конкуренти отримують переваги у конкурентній боротьбі.

Слід зазначити, що для підприємства інноваційне рішення виступає не тільки внутрішньою рушійною силою, а й інструментом впливу на зовнішнє господарське середовище. Своєчасно розроблене інноваційне рішення дає можливість підприємству вплинути на поточну бізнес ситуацію та навіть задати тенденцію подальшого розвитку галузі в цілому.

Будь-який процес передбачає існування певного переліку послідовних етапів його реалізації. Процес розроблення, прийняття та реалізації інноваційних рішень не є винятком. Слід зазначити, що більшість авторів пропонує схожий набір етапів. Дослідження публікацій за даною тематикою дає змогу сформувати етапи процесу розроблення, прийняття та реалізації рішень.

Так, на нашу думку, можна виділити такі етапи процесу розроблення, прийняття та реалізації інноваційних рішень: 1) діагностування проблеми; 2) дослідження сутності проблеми; 3) постановка мети; 4) визначення вимог (критеріїв) до рішення, яке буде спрямовуватись на вирішення діагностованої проблеми; 5) розроблення альтернатив рішення; 6) визначення інструментів реалізації розроблених альтернатив рішень; 7) порівняння та відбір рішення; 8) реалізація обраної альтернативи рішення із застосуванням відповідних інструментів; 9) аналіз та контроль реалізації рішення; 10) корегування недоліків.

Результати проведеного нами дослідження дозволяють зробити висновки про те, що для вітчизняних підприємств найбільш уразливими та важливими зі стратегічних міркувань етапами процесу розроблення, прийняття та реалізації інноваційних рішень є такі: діагностування проблеми, постановки мети, розроблення альтернатив рішення, порівняння та відбір рішення і реалізація обраної альтернативи рішення.

На нашу думку це обумовлено тим, що у переважній більшості вітчизняні підприємства працюють за традиційними і шаблонними схемами, які не посилюють існуючі та не формують стратегічні напрямки розвитку, а тільки утримують підприємства у незмінному задовільному стані. Очевидно і те, що використання методів та методик підтримки та прийняття інноваційних рішень відкладається на

26

другий план, а стратегічне планування обмежується поверхневими обстеженнями. Для вітчизняних підприємств характерним є і завищення очікувань від

інноваційних рішень та інноваційної діяльності. Так, від інноваційних рішень очікують швидких та масштабних результатів, а коли перші прогнози не здійснюються, формується стійке неприйняття усіх подальших інновацій. Отже, інновації і інноваційна діяльність розглядається як «дорога забаганка», завчасно збитковий та безперспективний напрямок роботи, примха креативщиків і т.п. Але ми зауважимо, що інноваційні рішення мають право на невдачу, яка, в свою чергу, може стати безцінним досвідом, поштовхом для подальших досягнень.

Підсумовуючи все вищезазначене зауважимо, що прийняття та впровадження інноваційних рішень є важливим компонентом стратегічного менеджменту підприємства та ключовим компонентом його розвитку. Подальші дослідження вважаємо за доцільне спрямовувати на розроблення механізму прийняття інноваційних рішень в системі стратегічного менеджменту підприємства.

Dineva ValeriaUniversity of National and World Economy,

Sofia, Department of Financial Control

STRATEGIC MANAGEMENT OF ORGANIZATIONS IN THE FOCUS OF INTERNAL AUDIT

Strategic management has a key role in the sustainable development of organisations. Internal audit, in its capacity of an evaluation activity designed to benefit the organization, is a valuable source of information regarding management performance, degree of strategic objectives achievement, threats to their achievement, risks involved, role of the control environment as well as appropriate control activities required for a successful strategy. Moreover, apart from assessing them with the aim to add value, internal audit provides recommendations, consultations and shares good practices on improving the possibilities for achieving organizational strategic objectives. It is therefore important the objectives of the internal audit to be synchronized with the goals of the organization.

For this purpose internal audit should elaborate an appropriate methodology – strategic and annual planning; planning and development of procedures for executing the various audit engagements.

The strategic priorities of the internal audit should be aligned with the priorities of the organization. In order internal audit to be useful and topical it is necessary the strategic plan of the internal audit activity to reflect this synergy between management and audit. An increasing number of internal audit units in Bulgaria, especially in the public sector, use risk-based approach in developing strategic plans.

The Strategic Plan covers a three-year period. Typical for the risk-based strategic plan, in the public sector organizations, is the identification of risk factors through an index for assessment and the determination of an evaluation scale. Thus, individual units are assessed and then classified into three groups – high-, medium- and low-risk. High-risk units are subject to audit every year, while medium and low-risk units will be audited once during the three-year period.

The strategic plan sets out the need from audit staff and effective work time fund for each auditor in the Internal Audit Unit.

27

The strategic plan is reviewed and updated annually subject to changes in the objectives, priorities and activities of the organization and based on risk assessment. An annual plan that identifies all audit engagements for the respective year is elaborated based on the strategic one. Each audit engagement is planned with risk assessment being used again as a starting point.

Unlike the annual risk assessment which determines risks that may affect the achievement of organization's objectives, the risk assessment of a specific audit engagement is directed towards risks that may affect the achievement of a particular process / activity.

In order to fulfill successfully its mission of supporting the achievement of organizational objectives by evaluating the processes of goal setting, risk management and control, internal audit must recognize and understand very well the activity which it assesses. Furthermore, it is very important to select and apply audit approaches, audit procedures and techniques which to assist optimally the attainment of reliable and useful information for forming a comprehensive assessment and for submitting appropriate recommendations. The ultimate goal is to use the results from the internal audit in managerial decision-making and better overall organizational management.

A useful approach for strategic management is the so-called strategic audit which is especially suitable for business management. The process of conducting a strategic audit can be summarised into the following stages: Resource Audit; Value Chain Analysis including analyses of Primary and Support Activities; Core Competence Analysis; Performance Analysis; Portfolio Analysis; and SWOT Analysis. The strategic audit can be performed as a consulting engagement or as an assurance engagement.

The consulting engagement is appropriate in the preparation and strategy formation phase, while the assurance engagement is suitable for evaluating the strategy implementation and its overall results. The strategic audit requires great competence of internal auditors. Carrying out a strategic audit requires knowledge in the field of management, marketing, finance and the respective business. Very often, this requires the use of interdisciplinary teams with diverse professionals. The usefulness of the strategic audit for the strategic management of the company is unquestionable.

The decision for its application is in any case made by considering the principle inherent for each control activity and audit, namely that expenses related to it should not exceed the benefits stemming out of it.

1. International Professional Practices Framework (IPPF) 2011; The Institute of Internal Auditors2. Standards for internal audit in the public sector, approved by the Minister of Finance3. http://www.unwe.acad.bg/research/br5/t.trifonov.pdf4. http://tutor2u.net

Дмитрів А.Я.Львівська комерційна академія

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ЗАСТОСУВАННЯ МАРКЕТИНГУ ДЛЯ РОЗВИТКУДІЯЛЬНОСТІ ЗАКЛАДІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ

На ринку послуг вищої освіти (далі – ПВО) України ми сьогодні спостерігаємо наступні тенденції: 1) екстраполяція негативних демографічних тенденцій

28

виражається у зниженні кількості випускників шкіл, а отже і кількості вступників до вищих навчальних закладів (далі – ВНЗ) [4]; 2) пропозиція освітніх послуг не просто врівноважує раніше домінуючий платоспроможний попит, а навіть його перевищує; 3) інфраструктура ринку ПВО активно змінюється та розвивається; 4) формується диференційований попит на освітні послуги; 5) держава не в змозі забезпечити ВНЗ необхідну матеріальну підтримку, а отже вони змушені звертатися до маркетингу з метою посилення власних позицій у конкурентній боротьбі. Це свідчить про те, що сьогодні на ринку ПВО настала так звана «точка маркетингу» ‒ час відліку для впровадження у діяльність ВНЗ інструментів маркетингу з метою підвищення якості послуг та посилення власних конкурентних позицій. Функції маркетингу освітніх послуг стали об’єктом теоретичних досліджень у вітчизняній науковій літературі. Дослідженням проблематики застосування маркетингу для розвитку послуг вищої освіти займаються такі вчені, як Т. Оболенська, Н. Чухрай, О. Кратт, В. Матвіїв, Р. Патора та ін.

Вдосконаливши класичну схему функцій маркетингу вищої освіти [2; 3], ми отримали наступний перелік елементів кожної із функцій:

1) Товарна політика: передбачає прийняття рішення про відкриття нових спеціальностей, оптимізацію структури підготовки та роздрібнення або укрупнення спеціальностей; розробка навчально-методичного забезпечення; організація науково-дослідної роботи.

2) Цінова політика включає: визначення вихідних показників для обчислення вартості підготовки фахівців; розробка цінової стратегії; розробка методики розрахунку ціни за навчання; визначення ціни за навчання; прийняття рішень щодо зміни.

3) Комунікаційна політика: розробка програми для промоції послуг ВО; відбір ефективних методів по просуванню ОП; участь у наукових заходах, виставках; здійснення роботи по формуванню зв’язків з громадськістю.

4) Політика розподілу: розвиток матеріально-технічної бази ВНЗ; прийняття рішення про відкриття філій ВНЗ, будівництво додаткових навчальних корпусів тощо; покращення побутових умов у гуртожитках.

5) Маркетингові дослідження: аналіз і прогнозування ринку ПВО на основі статистичних даних; аналіз ринку ПВО на основі результатів власних соціологічних досліджень; сегментування ринку ПВО; вивчення цільової аудиторії; вивчення споживачів ПВО; аналіз кон’юнктури ринку ПВО.

6) Розробка стратегії маркетингу: формулювання місії ВНЗ; визначення цілей маркетингу; оцінка маркетингових стратегій для ринку ПВО; вибір стратегії маркетингу ПВО.

7) Контроль маркетингу: оцінка ефективності маркетингової діяльності; контроль результатів маркетингу - контроль за обсягами надання ПВО, за часткою ринку, фінансових результатів в кінці досліджуваного періоду; маркетинговий аудит (організаційної структури маркетингу, ступеня досягнення цілей маркетингу, стратегій маркетингу).

Взагалі, трактування елементів та розробка комплексу маркетингу послуг вищої освіти у вітчизняній науці ще не є однозначно сформульованими категоріями. Частково це можна пояснити тим, що маркетинг апріорі є не точною емпірабельною

29

наукою, а філософією бізнесу, де практика дуже часто випереджує теорію. Але в більшій мірі, на нашу думку, це пов’язано з тим, що часто не відокремлюються науковцями поняття маркетингу цілої системи вищої освіти, маркетингу ВНЗ, маркетингу освітніх послуг та маркетингу знань, а все це об’єднується у загальну систему маркетингу освітніх послуг. Звідси і проблеми неоднозначності тлумачення базових дефініцій.

Маркетинг ПВО є без сумніву повноцінною наукою та навчальною дисципліною. Адаптація положень маркетингу для даної сфери є важливим завданням для вітчизняних науковців. Суперечності, які виникають у процесі дослідження та аналізу різних підходів до визначення основних понять маркетингу ПВО, а також формування системи його функцій, є джерелом пошуку істини у цьому питанні. У даній роботі ми зробили спробу вдосконалити систему функцій маркетингу послуг вищої освіти, що є передумовою ефективного застосування маркетингу у діяльності вітчизняних закладів вищої освіти. Подальших досліджень потребує розширений аналіз кожної з функцій маркетингу послуг вищої освіти та їх складових.

1. Оболенська, Т. Є. Маркетинг освітніх послуг: вітчизняний і зарубіжний досвід [Текст] / Оболенська Тетяна Євгенівна. − К. : КНЕУ, 2001. − 208с. : іл. − Бібліогр.: с. 205-206. − ISBN 966-574-267-1.

2. Матвіїв, М.Я. Методологія та організація маркетингового менеджменту в сфері вищої освіти: [Монографія] / Матвіїв М.Я. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. - 560 с. ISBN 966-654-165-3.

3. Гаркавенко, С. С. Маркетинг. Підручник. – 4-те вид. доп. [Текст] / Гаркавенко Світлана Степанівна. – Київ: «Лібра», 2006. – 720 с. – ISBN 966-7035-75-1.

4. Дмитрів, А.Я. Дослідження тенденцій на ринку послуг вищої освіти: між якістю та демографією [Текст] // Дмитрів А.Я. Регіональний збірник наукових праць з економіки "Прометей". - Випуск 1 (31). - Донецьк: ДЕГІ, 2010. с. 238-244. ISSN 1814-8913.

Домашенко М.Д., Прокопенко О.В.Сумський державний університет

ПОКАЗНИКИ ІНТЕГРАЛЬНОЇ ОЦІНКИ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО

ПІДПРИЄМСТВА

Однією з передумов успішного виведення економіки України на високий економічний рівень є випереджаючий розвиток машинобудівного комплексу як основи високотехнологічного оновлення інших галузей виробництва. Відомо, що ємність національного ринку є порівняно невисокою і підприємства машинобудівної галузі вимушені виходити на зовнішні ринки збуту, що супроводжується великою кількістю небезпек та ризиків.

Внаслідок посилення конкурентної боротьби на ринку машинобудівної продукції та необхідності впровадження комплексного підходу до захисту інтересів суб’єктів господарювання виникло питання формування системи економічної безпеки зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) на підприємствах машинобудівної галузі.

30

Нами пропонується визначати систему економічної безпеки ЗЕД підприємства як стан найбільш ефективного використання його ресурсів для стабільного функціонування на міжнародному ринку та здатність протистояти впливу небезпечних факторів зовнішнього і внутрішнього середовища з метою забезпечення ефективних взаємовідносин суб’єктів господарської діяльності як на території України, так і за її межами.

Управління системою економічної безпеки ЗЕД підприємства має здійснюватися на основі певних критеріїв, які використовуються для оцінки ефективності роботи даної системи. Економічна безпека ЗЕД підприємства є складною системою і потребує розрахунку ряду показників, які можуть бути використані для визначення інтегральної оцінки рівня економічної безпеки ЗЕД машинобудівного підприємства.

Першочерговим завданням процесу визначення інтегральної оцінки стає виділення основних функціональних складових економічної безпеки ЗЕД підприємства. Перелік даних складових має в повному обсязі враховувати вплив зовнішніх та внутрішніх загроз, притаманних даній сфері діяльності, а також ступінь використання ним своїх потенційних можливостей розвитку. Враховуючи всі ці особливості та спираючись на попередній досвід вчених, пропонуємо для машинобудівних підприємств, які здійснюють ЗЕД, застосовувати такий перелік основних функціональних складових економічної безпеки ЗЕД: фінансова, виробничо-технічна, інтелектуальна, кадрова, комерційна, маркетингова, інтерфейсна, ринкова, інноваційно-технологічна, соціальна, правова, сировинна та енергетична, екологічна. На основі перелічених складових визначається комплексний показник (коефіцієнт) економічної безпеки ЗЕД підприємства.

Особливість функціонування машинобудівного підприємства, яке здійснює ЗЕД, полягає у тісному взаємозв’язку багатьох учасників машинобудівної галузі різних країн світу. Відомо, що кожна країна має свій показник рівня ризикованості, який залежить від ряду факторів, таких як: політичне становище в державі, економічна та соціальна ситуація, рівень інноваційного розвитку та інше. Саме тому, при виході на той чи інший міжнародний ринок, вітчизняні машинобудівні підприємства повинні враховувати даний показник і оцінку економічної безпеки ЗЕД виконувати з урахуванням визначеного коефіцієнту ризикованості.

Діяльність машинобудівного підприємства має на меті його ефективне функціонування та розвиток, проте будь-який вид економічної діяльності супроводжується певними небезпеками та ризиками. Саме тому інтегральну оцінку рівня економічної безпеки ЗЕД слід будувати з урахуванням показника ризикованості того чи іншого виду діяльності машинобудівного підприємства.

Отже, враховуючи викладене, пропонуємо проводити інтегральну оцінку рівня економічної безпеки ЗЕД машинобудівного підприємства на базі визначення таких показників як: комплексний показник економічної безпеки ЗЕД по складових на підприємстві; ризикованість виходу на ринок певної країни; ризикованість виду діяльності підприємства:

, (1)

31

де, – загальне значення інтегральної оцінки рівня економічної безпеки ЗЕД машинобудівного підприємства;

– комплексний показник економічної безпеки ЗЕД підприємства по складовим;

– коефіцієнт ризикованості виходу на ринок країни ;

– коефіцієнт ризикованості -го виду діяльності підприємства.Даний метод оцінювання дозволяє не лише оцінити фактичний стан

економічної безпеки ЗЕД підприємства, але і здатність протистояти різного роду кризовим явищам завдяки комплексному підходу до вибору показників оцінювання.

Доронина М.С.Харьковский национальный экономический университет

Доронин А.В.Харьковский институт банковского дела Университета

банковского дела НБУ

АКТУАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ НАУЧНЫХ ИССЛЕДОВАНИЙ В МЕНЕДЖМЕНТЕ

Реальные проблемы, сопровождающие работу предприятий в рыночной экономике, становятся все более сложными по природе. Для их решения необходимо создавать многопрофильные команды из различных профессионалов и использовать полидисциплинарный подход к организации исследований. Разработка рекомендаций для решения проблем, имеющих многомерную комплексную природу, сдерживается неоднозначностью толкования сущности и содержания понятий, которыми пользуются ученые, представители различных научных школ и научных дисциплин. Создание единого языка для общения и дискуссий пока что ориентировано на уточнение отдельных понятий, но уже пришло время не только разрабатывать соответствующие системы понятий (терминосистемы), но и создавать методологию их формирования.

Для интеллектуализации капитала предприятий, которая уже осознана практиками как объективная необходимость, руководители вынуждены привлекать в коллектив уникальных специалистов, людей с различными оригинальными восприятиями себя и внешней среды, различным характером, темпераментом, структурой и уровнем развития отдельных составляющих их интеллекта. В контексте этой проблемы пока что уделяется мало внимания созданию теоретико-методологических рекомендаций формирования и развития совокупного работника интеллектуального труда. Интеллектуальная составляющая активов предприятия уже давно исследуется различными научными школами, однако перечень ресурсов для ее формирования, практические технологии капитализации интеллектуальных человеческих способностей в значительной степени требуют уточнения и

32

методического обеспечения. Особенно в контексте создания в этом процессе не столько добавленной стоимости капитала, сколько добавленной ценности или полезности организации, которые пока что практически не исследуются.

Критическим ресурсом решения научных и практических проблем менеджмента является умение представителей различных научных направлений устанавливать контакты, их способность не только и не столько обмениваться информацией о ситуации, сколько – смыслами, которые она передает. При этом возникает проблема согласования когнитивных конструктов ученых и защиты авторства новых способов и технологий решения сложных практических и теоретических проблем. Чтобы преодолеть тревогу ученых по поводу недобросовестного использования коллегами их оригинальных идей, целесообразно в систему диагностики их приоритетности внедрить технологии использования так называемых пакетов «Салё». Для этого предварительно необходимо ознакомить широкую научную общественность с содержанием этой технологии и разработать соответствующее законодательное обеспечение.

История развития менеджмента подтвердила ограниченность строго парадигмального построения его научных основ. Не только практики, но и многие ученые считают менеджмент не столько наукой, сколько искусством. В этом случае имеет смысл исследовать возможности формирования эволюционных синергетических парадигм этой науки. На особое внимание заслуживает социокультурная парадигма, обеспечивающая положительное восприятие практикой предложенных учеными рекомендаций, снятие проблем сопротивления изменениям.

Сегодня для обеспечения эффективности обмена научными знаниями нужны не только качественные знания и интуиция, а еще – понимание эмоционального состояния своего и партнера, умение диагностировать его и коректировать под особенность ситуации.

Учитывая тот факт, что для признания научным сообществом конструктивности радикальных научных идей требуется время (ярким примером этого является научная судьба П.Друкера и многих лауреатов Нобелевской премии), целесообразно разработать и внедрить этический кодекс ученого, в котором признать право поощрения не только за конечный результат, но и за попытку формулирования чрезвычайно сложных актуальных проблем (например, использования идеи «золотых пропорций» в оценке гармоничности коллективов и систем управления ими).

1. Доронин А. В. Предпосылки создания культурадигмы управления поведеним персонала организации // Економіка розвитку, 2008. – № 3. – С. 72–76.

2. Доронін А. В. Поведінка персоналу виробничої організації. Оцінка, управління, розвиток : Монографія. – Х. : ВД «ІНЖЕК», 2008. – 320 с.

3. Доронина М. С. Монографический метод. Сущность и программа использования в исследованиях поведения персонала / М. С. Доронина, А. В. Доронин // БизнесИнформ, 2009. – № 1. – С. 121–128.

4. Дороніна М. С. Істинність і прагматизм сучасних досліджень у сфері управління організаційною поведінкою / М. С. Дороніна, А. В. Доронін // Зб. наук. праць «Педагогічний дискурс». Вип. 5. – Хмельницький : Вид. Інститут педагогіки Академії педагогічних наук України, 2009. – С. 65–69.

33

Ілляшенко Н.С.Сумський державний університет

ГЕНЕРАЦІЯ ІДЕЙ МОДИФІКАЦІЇ ІСНУЮЧИХ ТОВАРІВ

Інноваційний шлях розвитку охопив весь світ: щорічно на ринок виводиться до сотні тисяч найменувань нових товарів та послуг. Не виключенням є і Україна. Однак постійні зміни у зовнішньому середовищі та низький рівень потенціалу інноваційного розвитку (особливо його технологічна та фінансова складові) вітчизняних підприємств не дозволяють виробляти та впроваджувати радикальні інновації, які сприяють досягненню лідируючих позицій на ринку (сегменті) шляхом використання наступальної стратегії. Та, як відомо, високих конкурентних позицій можна також здобути і шляхом виробництва інноваційної продукції, яка представляє собою певні модифікації та видозміни вже існуючих товарів. Основними перевагами такої стратегії для підприємств-інноваторів є низькі бар’єри для входу на ринок, наявність незадоволеного попиту, порівняно низький комерційний ризик та порівняно невеликі кошти на розробку товару та можливість використання помилок попередників.

Однак, на сьогоднішній день проблемою багатьох підприємств є нерозуміння масштабів та меж процесу модернізації. Таким чином, незначні зміни упаковки чи назви товару вже вважаються модернізаціями, які призводять до появи нових інновацій. Не дивно, що такі товари не викликають бажаної реакції з боку споживачів та не призводять до очікуваного фінансового результату. Для того щоб уникнути таких помилок необхідно проводити детальний аналіз ринку, потреб та запитів, які його формують, виявляти приховані потреби споживачів та генерувати на цій основі ідеї нових товарів-інновацій.

На сьогодні існує чимало методик генерації ідей. Одними з найбільш поширених є: мозкова атака, поліпшення прототипу, синектика, ліквідація ситуацій «глухого кута», морфологічні карти, метод написання сценарію тощо. Всі ці методи в більшій мірі направлені на генерацію ідей з погляду виробника і не передбачають в повній мірі аналіз потреб та запитів споживачів, тобто в більшості випадків з’являються інновації, які створені на основі концепції «першочерговості появи пропозиції» або «виштовхування лабораторією» [1]. Хоча, як свідчить практика, однією з головних умов досягнення високого рівня конкурентоспроможності є відповідність вимогам ринку, а саме відповідність інновації потребам та запитам споживачів.

Таким чином, нами пропонується метод, який ці недоліки нівелює. Даний метод основується на карті позиціонування, запропонованій в [2]. Його застосування передбачає наступні етапи:

1. Збір інформації про існуючі види товарів на ринку чи його сегменті, де функціонує підприємство. Тобто, по суті, це є детальний аналіз конкурентів, який передбачає:

- визначення найбільш об’єктивних джерел інформації (в більшості випадків такими джерелами є місця продажу товарів та торгові представники підприємств, які мають всю інформацію, що стосується обсягів збуту, функціональних характеристик та цінових параметрів продукції);

- безпосередній збір інформації та представлення її в табличній формі для

34

більшої наглядності та спрощення подальшого аналізу. В якості рекомендацій пропонується використовувати прикладний пакет програми Microsoft Exel, яка прискорює процес аналізу даних.

2. Зображення отриманих даних на карті позиціонування за критеріями «стадія життєвого циклу/ціна» – виокремлення саме таких параметрів пов’язано з тим, що саме ціна характеризує запити споживачів, їх економічну готовність придбати товар, а стадія життєвого циклу товару показує популярність товарів серед споживачів і в цілому характеризує їх чисельність. Значення осей на карті позиціонування пропонується визначати за методикою, поданою в роботі [2].

В результаті отриманих даних, можна зробити висновок які саме товари користуються попитом у споживачів, а на які попит постійно зменшується, а також визначити, які товари з’явились за останній час на ринку в якості інновацій.

3. Наступним кроком є аналіз та визначення характеристик, які притаманні майже всім товарам на конкретній стадії життєвого циклу. Для цього всі види товарів розподіляються на чотири групи у відповідності до стадій життєвого циклу. Таким чином, ми матимемо інформацію про ті функції, які товар повинен обов’язково мати, щоб відповідати запитам споживачам, а які можна виключити і замінити іншими – інноваційними. Окрім цього ми матимемо також інформацію про діапазон ціни, яку готові заплатити споживачі за даний товар. Ці дані необхідно враховувати при модифікації, щоб собівартість продукції не вийшла за межі цього діапазону.

Таким чином, запропонований нами метод використовує всі позитивні сторони існуючих методів генерації ідей модифікації існуючих товарів, таких як метод поліпшення прототипу та метод морфологічних карт, при цьому доповнюючи їх врахуванням потреб та запитів споживачів, які на сьогодні і формують ринкову пропозицію.

1. Ілляшенко Н.С. Маркетинг та інновації як головні функції бізнесу / Н.С. Ілляшенко // Механізм регулювання економіки. – 2007. – №2. – с. 77-92.

2. Ілляшенко Н.С. Методичні засади визначення напрямків розвитку ринкових можливостей промислових підприємств на прикладі виробників побутової техніки / Н.С. Ілляшенко // Маркетинг: теорія і практика. Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. – 2009. – №15. – С. 146–156.

Ильяшенко С.Н.Сумской государственный университет

ВОСПРИЯТИЕ АБИТУРИЕНТАМИ СПЕЦИАЛЬНОСТИ "МАРКЕТИНГ"

Обострившаяся в последнее время конкуренция ВУЗов Украины, в том числе в области подготовки специалистов по маркетингу, побуждает находить и использовать конкурентные преимущества, опираясь на требования рынка, используя инструменты и методы маркетинга в сфере образовательных услуг.

Целенаправленно планировать маркетинговые мероприятия по продвижению специальности "Маркетинг", а в целом, и соответствующего комплекса маркетинга, возможно только если знать особенности восприятия ее абитуриентами, а также их

35

побудительные мотивы. Учитывая изложенное, целью данного исследования является анализ проблем

восприятия специальности "Маркетинг" абитуриентами, изучение факторов влияния, и оценка на основе этого перспектив управления потребительским выбором. Для этого был проведен репрезентативный опрос учащихся выпускных классов средних школ Сумской области. Его основные результаты изложены ниже.

Приоритеты потенциальных абитуриентов по отношению к ВУЗам распределились следующим образом: Сумский государственный университет (СумГУ) – 28%; Глуховский национальный педагогический университет – 20%; Сумский национальный аграрный университет – 12%; Украинская академия банковского дела (УАБД) – 11%; Сумский государственный педагогический университет (СГПУ) – 1%; другие ВУЗы (расположенные за пределами области, или их филиалы в Сумской области) – 28%.

Основные факторы, которые влияют на потребительский выбор (в разрезе выбора ВУЗа): Наличие конкретной специальности – 73, 6%; имидж ВУЗа – 41,6%; квалификация преподавателей – 31,6%; совет знакомых – 24,8%; близость расположения и финансовые возможности – по 20%.

Потребительские предпочтение относительно направлений подготовки: гуманитарные специальности – 29% респондентов; технические – 21%; экономические – 19%; медицинские – 16%; юридические – 15%.

Среди экономических профессий потребительские приоритеты распределись следующим образом: финансист – 42,4%; экономист – 36,4%; менеджер – 24,2%; маркетолог – 16,7%; бухгалтер – 10,6%.

Распределение потенциальных абитуриентов по времени принятия решений о выборе специальности "Маркетинг": зимой 2010 г. (опрос проводился летом 2010 г.) – 46%; в 10-м классе и раньше – 36%; летом 2009 г. – 9%; осенью 2009 г. – 9%.

Факторы, которые влияют на выбор специальности "Маркетинг": интерес к профессии – 30,4%; востребованность профессии и высокая заработная плата – по 21,7%; финансовые возможности – 17,4%; наличие вакансий и совет знакомых – по 4,3%.

Основным фактором является интерес к профессии. Однако, опрос показал, что профессия маркетолога у них ассоциируется: с рекламной деятельностью (45% от общего количества респондентов); с деятельностью, направленной на увеличение объемов сбыта (35%); с непосредственной продажей товара (16%); с работой в супермаркете (3%); с транспортными перевозками(1%).

Полученные результаты соответствуют реальным функциям, которые, преимущественно, реализуются службами маркетинга отечественных предприятий и характеризуют ограниченность представлений о маркетинге, как среди профессионалов, так и среди широких масс населения.

Отмечено, что недостаточная информированность потенциальных абитуриентов о сущности маркетинговой деятельности и профессии маркетолога ограничивает потребительский интерес к данной специальности и наборы студентов, что, в свою очередь, ограничивает возможности специализации подготовки, адаптации ее к требованиям конкретных предприятий и организаций (их групп).

Опираясь на результаты опроса, разработан комплекс рекламных и PR мероприятий по продвижению специальности "Маркетинг".

Подводя итоги, необходимо отметить:

36

результаты анализа позволяют выявить потребительские приоритеты и факторы, которые определяют выбор абитуриента в разрезе: ВУЗа, направления подготовки, конкретной специальности ("Маркетинг");

установлены категории абитуриентов, которые выбирают профессию маркетолога, определены их характеристики;

вскрыты проблемы восприятия абитуриентами специальности "Маркетинг" и определен комплекс мероприятий направленных на продвижение образовательных услуг по подготовке маркетологов на рынке Сумской области;

полученные результаты позволяют конкретизировать составляющие комплекса маркетинга образовательных услуг по специальности "Маркетинг", повысить их результативность, обеспечить высокую востребованность данной специальности абитуриентами.

Дальнейшие исследования должны быть направлены на оценку действенности мероприятий по продвижению специальности "Маркетинг" на рынке образовательных услуг Сумской области.

Караєва Н.В.Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

МОДЕЛІ РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТУ В ЗАДАЧАХ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ РОЗВИТКОМ ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОГО КОМПЛЕКСУ

В даний час розвиток паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) продовжує зазнавати радикальної трансформації від централізованого державного планування до нової парадигми багатостороннього процесу обґрунтування рішень. За даних умов в процес стратегічного планування, аналізу і прийняття рішень виявляються залученими багато учасників (суб'єктів відносин) з різними інтересами. Наявність значної кількості груп суб'єктів відносин, кожен з яких приймає на себе частину ризику, певною мірою є фактором ризику, оскільки невиконання хоча б одним з них своїх зобов’язань може призвести до виникнення небажаних подій (наприклад, збитків (або втрат) внаслідок порушення надійного режиму систем ПЕК.

Різносторонність інтересів конкуруючих суб'єктів ринку обумовлена, перш за все, принципово новим механізмом встановлення відпускних цін та тарифів на електроенергію. Також проблема ризиків пов’язана із подальшою зміною організаційної структури галузі й суб'єктів її відносин. Таким чином, стратегічне планування розвитку ПЕК безпосередньо пов'язана з проблемою використання всіх можливостей сучасного ризик-менеджменту. Сьогодні чинниками, які сприяють підвищенню ролі ризик-менеджменту, є глобалізація фінансових та енергетичних ринків, зростання міжнародної конкуренції, збільшення об'ємів ринків і зростання інтенсивності дефолтів.

Наукове обґрунтування пріоритетів стратегічного планування розвитком ПЕК в умовах ризику неможливе без застосування відповідних інструментів аналізу – моделей підтримки управлінських рішень, теоретико-методичною основою побудови

37

яких є теорія ризику та теорія прийняття рішень. В сучасній практиці розроблено досить багато різноманітних типів моделей,

які використовуються в ризик-менеджменті. Беручи до уваги критерії і ціль, яким відповідає дана модель, можна виділити моделі, які описують дане явище, та можуть бути використані для підтримки прийняття рішень. Крізь призму підтримки прийняття рішень в енергетиці доцільно розглянути два види моделей – нормативні і дескриптивні моделі рішень.

Нормативна модель рішення призначена для пошуку бажаного стану об’єкта чи системи. Напрям, який займається розробкою і використанням нормативних моделей, називається формалізованою теорією прийняття рішень або теорією вибору. Його суть – концентрація зусиль на процедурі вибору рішення, пошуку оптимального рішення, тобто найкращого із можливих за певних початкових умов. Цей напрям широко використовує методи та принципи математики, логіки і статистики.

В енергетичній практиці нормативний підхід застосовується з обмеженнями, оскільки реальні процеси прийняття рішень часто більше диференційовані і складні, ніж це передбачено концепцією побудови закритих нормативних моделей. Довільне тлумачення основних принципів і відношень між змінними призводить до створення моделей настільки далеких від реальності, що їх використання в практиці управління є неможливим або ускладненим високим ступенем невпевненості в очікуваних результатах. Тому розглянуті моделі не надають реальної допомоги при прийнятті управлінських рішень, а область застосування нормативного підходу обмежена групою проблем, які добре або частково структуровані.

Дескриптивну (описову) модель призначено для опису спостережуваних факторів або прогнозу поведінки об'єктів на відміну від нормативної моделі, яка передбачає знаходження бажаного (наприклад, оптимального) стану об'єкта. Побудова дескриптивних моделей рішення пов'язана з тим, що на хід процесу прийняття рішень впливають ряд обставин, зокрема: тип проблеми і риси ситуації рішення; складність та часовий горизонт проблеми; ступінь невпевненості відносно варіантів і результатів рішень; вплив часу на проблемну ситуацію; характеристики оточення вибору рішення в обсязі розділення компетенцій, мотиваційні аспекти, спосіб функціонування інформаційної системи, моделювання процесів управління; характеристика особи, яка приймає рішення (ОПР) - кваліфікація, знання, досвід, здатність розуміння й аналізу проблемних ситуацій, персональні особливості або посада, яку займає особа в організації. Дії ОПР при створенні дескриптивних моделей можна охарактеризувати такими ознаками: вибір ідеальної цілі; визначення норм, законів і принципів наближення; перегляд кількості альтернатив і прийняття рішення, не обов'язково оптимального, але такого, яке задовольняє вимоги і цілі. Але економічна практика показує, що необхідно розглядати процеси рішення і в масштабах всієї організації (колективне прийняття рішень), що відповідає системному підходу, тобто розглядати всю енергетичну систему як множину пов'язаних проблем для прийняття рішень.

Таким чином, застосовуючи теорію та моделі ризик–менеджменту в управлінні енергетичними системами можна знизити ризиковість прийняття рішень, вибрати з визначених альтернатив правильну, стратегічно спланувати подальшу діяльність та розвиток ПЕК.

38

Криковцев А.А.Донецкий национальный университет экономики и торговли имени

Михаила Туган-Барановского

ПРИНЦИПЫ ФОРМИРОВАНИЯ СИСТЕМЫ ХОЛИСТИЧЕСКОГО МАРКЕТИНГА ПРЕДПРИЯТИЯ

Для эффективного использования принципов построения системы холистического маркетинга важное значение имеет определение ценности каждого из 4-х видов участников интегрированной маркетинговой сети: внутреннего партнерства, внешнего партнерства, партнерства покупателей и относительного партнерства с конкурирующими и некоммерческими структурами.

Ценность отдельного участника на протяжении всего его жизненного цикла представляет собой интегральную оценку, включающую: прибыль, приносимую им в течение всего ЖЦУ; удобство и дополнительные выгоды работы с данным клиентом (престиж, опыт, связи, паблисити, имидж, репутация, масштаб операций).

Жизненный цикл участника можно рассматривать как период времени, в течение которого он действует как интегрированный элемент общей системы взаимодействий рыночных партнеров. В рамках функционирования данной системы он приносит не только определенную денежную прибыль, но формирует метаценность, участвуя в достижении синергетического эффекта. Жизненный цикл участника маркетинговой сети дает возможность рассмотреть лестницу роста, то есть последовательность развития взаимодействий маркетинговой сети (рис.1.)[1].

Потенциальный участник – участник у которого существует потребность в партнерстве, но он еще не проинформирован о существующем положении маркетинговой сети и выгодах.

Реальный разовый участник – участник, у которого существует сформированная потребность в партнерстве, и он готов заплатить определенную сумму средств для приобретения опыта участника интегрированной сети.

Перспективный повторный участник - участник, у которого не только существует сформированная потребность в партнерстве, но и приобретенный положительный опыт участника интегрированной сети.

Рис.1. Лестница роста взаимодействий в холистическом маркетинге

Потенциальный участник

Реальный разовый участник

Реальный повторный участник

Перспективный постоянный участник

39

Перспективный постоянный участник - участник, который приобрел повторный положительный опыт взаимодействия

Перспективный интегрированный участник – участник, полностью встроенный в процесс взаимодействия маркетинговой сети и получающий перманентную ощутимую выгоду от этого.

Поэтому предприятия-участники сети стремятся достичь вершины лестницы роста путем построения долгосрочных взаимодействий с партнерами по маркетинговой сети.

Таким образом, можно сделать вывод о целесообразности применения концепции холистическогог маркетинга в современных условиях. Данная концепция, рассматривающая в едином цикле все взаимодействия полюсов контактов «фирма-клиент», позволяет оптимизировать их и сделать наиболее выгодными и долгострочными.

1. Большаков А. С.Современный менеджмент. Теория и практика. – Питер. – 2000 г. 2. Бояринова К.О. Інноваційний попит як фатор забезпечення конкурентних переваг

[Текст]//Науковий вісник Чернівецького торговельно-економічного н-ту КНТЕ:ВипІІІ.Економічні науки.-Чернівці:АТН Лтд,2004.-С.359

3. Ильяшенко С. Н. Маркетинговый подход к разработке и выведению инноваций на рынок. // Маркетинг и реклама. – 2004. - № 12. – С.38-45.

4. Ілляшенко С.М. Менеджмент екологічних інновацій [Текст]: навч.посіб/ С.М.Ілляшенко,О.В.Прокопенко.- Суми: Вид-во СумДУ,2003ю-266с

Лебедев П.В.Российская академия народного хозяйства и государственной

службы при Президенте РФ

АЛГОРИТМ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ВИДОВ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ, СОЗДАЮЩИХ ЦЕННОСТЬ ДЛЯ КЛИЕНТОВ, КАК ИНСТРУМЕНТ СТРАТЕГИЧЕСКОГО

КОНТРОЛЛИНГА

Стратегический успех компаний в условиях непредсказуемых быстрых изменений внешней среды во многом зависит от способности менеджмента гибко трансформировать бизнес-модель для достижения оптимальной конфигурации компании и внешней среды.

Одним из важнейших внешних факторов, рассмотрение которых затрагивает как внутреннюю, так и внешнюю среду организации является ее способность создавать ценность для потребителя – удовлетворять потребности наилучшим способом в рамках бизнес-модели, позволяющей иметь конкурентоспособные цены, возмещающие затраты и оставляющие целевую норму прибыли.

Концепция цепочки ценности М. Портера объясняет взаимосвязь внутренних бизнес-процессов и позиционирования ценности на рынке, вооружая контроллера эффективном инструментом анализа, однако быстрое изменение рынков и потребительских предпочтений, и, как следствие, восприятия ценности клиентами,

40

требует проведение дополнительного анализа. Такой анализ должен позволить выявить области деятельности, не создающие и создающие ценность, для последующего сокращения или исключения первых и усиления внимания на вторых. Такой анализ может осуществляться на основании следующего алгоритма.

Можно считать, что деятельность создает ценность в случае положительного ответа на следующие два вопроса.

1. С позиций внешнего клиента, стоит ли продолжать организации заниматься этим видом деятельности / осуществлять или поддерживать данный бизнес-процесс на текущем уровне?

2. Приближает ли данный вид деятельности / бизнес-процесс организацию к достижению ее целей?

Если на оба вопроса можно дать положительный ответ, то данный вид деятельности создает ценность. Если хотя бы один ответ отрицательный, то потребитель тратит свои ресурсы возможно зря, будучи вынужденным возмещать так же зря израсходованные организацией ресурсы.

Определенные виды деятельности, такие, например, как своевременная доставка продукта, безусловно, создают ценность и организация, естественно, выиграет, от развития таких видов деятельности. Напротив, такие виды деятельности как исправление брака или внесение изменений в выполненный проект не несут ценности для клиента, и вряд ли клиент захочет оплачивать их. Несмотря на то, что в реальности бывает сложным полностью исключить такие виды деятельности, их выявление является важной предпосылкой совершенствования бизнес-процессов.

Некоторые виды деятельности компании вынуждены осуществлять, например, в силу действия тех или иных регулятивных предписаний, технологических требований, политик и стандартов и т.п. Отнесение их к одному либо другому полюсу может привести к принятию управленческой командой неверных решений. Так, например, подача налоговых и финансовых отчетов компанией регулятору скорей всего не является создающим для клиента ценность видом деятельности, при этом такие виды деятельности необходимы для нормального функционирования компании, так как отказ от них может привести к известным неблагоприятным последствиям.

С методологической точки зрения необходимо определиться с тем, как должна организация измерять способность своих видов деятельности создавать ценность, а также кто должен отвечать за данный вид анализа?

Определение того, создает или не создает тот или иной вид деятельности ценность для клиента является в определенной степени субъективным, поскольку зависит от постоянно меняющегося ожидания и восприятия клиента. Соответственно, анализ создания ценности будет качественным анализом с последующим переходом к числовым значениям.

Возможным решением в оценке способности создания видами деятельности ценности может быть их анализ по шкале в диапазоне от 1 до 10, где 10 означает максимальную ценность, 1 минимальную, а промежуточная оценка в 5 баллов может относиться к таким видам деятельности, которые необходимы, но не создают ценность с точки зрения клиента.

41

В идеале такой анализ должен проводиться специалистом, обладающим как знанием процессов «изнутри», так и понимаем «клиентской» перспективы, а также понимаем того, каким образом можно усовершенствовать организационные процессы.

Во многих случаях для такой работы может потребоваться межфункциональная команда, при этом контроллер может и должен выступать как методолог, модератор и фасилитатор данного процесса. Главными аргументами проведения анализа силами межфункциональных команд являются необходимость преодолеть ограничения знания отдельного специалиста, а также тот факт, что при проведении качественного анализа ответы каждого отдельного индивида зачастую потенциально подвержены предубеждениям.

1. Ансофф И. Стратегический менеджмент. Классическое издание. / Пер. с англ. под ред. Петрова А.Н. – СПб.: Питер, 2009. – 344 с.

2. Cost Management: Strategies for business decisions. Third edition / McGraw-Hill/Irwin, 2006

Лебідь І. О. ВСП «Інститут безперервної фахової освіти» ДВНЗ

Придніпровської державної академії будівництва та архітектури

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

Ефективність є багатоаспектним поняттям, за допомогою якого можна здійснювати оцінку будь-якого процесу. На сьогоднішній день існує проблема оцінки корпоративного управління, зокрема ефективності корпоративного управління.

Науковці, які досліджують оцінку ефективності корпоративного управління, застосовують різні підходи та методи до вирішення вказаної проблеми.

Ефективність корпоративного управління оцінюється за допомогою якісних та кількісних показників, які узагальнюються в інтегральні показники, в систему показників або в методику оцінки.

У роботі А.Н. Булатова [1] запропоновано два підходи до оцінки ефективності корпоративного управління. У межах першого підходу, який полягає в оцінці ефективності корпоративного управління на основі розрахункової ринкової вартості корпорацій, на підставі застосування методів кореляційного та регресійного аналізу автор [1] визначив взаємозв’язок між ринковою вартістю та фінансовими показниками діяльності підприємств, зокрема чистою виручкою, балансовим прибутком, розміром власних засобів, розміром необоротних активів, розміром довгострокових зобов’язань та валютою балансу. Сутність другого полягає в оцінці ефективності корпоративного управління шляхом розрахунку інтегрального показника ступеня захисту інтересів власників.

І.Ю. Вереітіна [2] пропонує оцінювати ефективність корпоративного управління за допомогою методики, яка включає три групи показників, а саме показники, що відображають ступінь дотримання в компанії принципів корпоративного управління, показники, що характеризують результати фінансово-

42

господарської діяльності компанії, показники, що відображають ризики корпоративного управління.

Н.П. Карачина [3] розглядає соціально-економічну ефективність корпоративного управління та пропонує комплексну методику оцінки за допомогою показників ефективної діяльності учасників корпоративних відносин, об’єднаних у дві групи – фінансових інвесторів (ліквідність, фінансова стійкість, ділова активність, рентабельність та ринкова активність) і нефінансових інвесторів (обсяг та ритмічність діяльності, якість та асортимент продукції, мотивацію, рівень сервісу та суспільність), як результату виявлення спільності їх інтересів. Таким чином, соціально-економічний аспект ефективності корпоративного управління передбачає створення балансу інтересів осіб, зацікавлених в діяльності акціонерних товариств [3].

Проведений аналіз підходів до оцінки ефективність корпоративного управління дозволяє стверджувати, що спільною рисою проаналізованих підходів є спрямованість на досягнення балансу інтересів учасників корпоративного управління.

На сьогоднішній день більшість інвесторів розглядають практику корпоративного управління підприємства як важливий фактор, поряд із фінансовими показниками його діяльності. Отже ефективна система корпоративного управління здатна сприяти збільшенню вартості часток участі інвесторів в акціонерному капіталі товариства, що забезпечить збільшення вартості акціонерного товариства в цілому.

Отже, ефективність корпоративного управління повинна забезпечувати визначення та оцінювання вплив корпоративного управління на формування ринкової вартості підприємств, а саме визначати внесок корпоративного управління в створення вартості підприємства.

1. Булатов А.Н. Методические инструменты комплексной оценки экономической эффективности корпоративного управления на промышленных предприятиях Российской Федерации: дис. ... канд. экон. наук: 08.00.05 / Айдар Нафисович Булатов. – К., 2001. – 183 с.

2. Вереітіна І.Ю. Організаційно-методичне забезпечення оцінки ефективності корпоративного управління: дис. канд. екон. наук: 08.00.04 / Інна Юріївна Вереітіна. – Д., 2007. – 278 с.

3. Карачина Н.П. Ефективність корпоративного управління молочною промисловістю: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук: спец. 08.07.01 «Економіка промисловості» / Карачина Н.П. – К., 2005. – 24 с.

Махнуша С.М., Косолап Н.Є.Сумський державний університет

43

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ БРЕНД-КОЛОРИСТИКИ У КОНТЕКСТІ ЕФЕКТИВНОСТІ БРЕНДУ

На сьогодні конкурентні ринки все більше актуалізують проблеми змагань брендів за увагу та лояльність споживачів. Серед багатьох стратегічних орієнтирів розвитку бренду та основних складових його успішності є візуальна символіка. Набуває все більшої популярності бренд-колористика як ефективний спосіб виділити свій товар серед інших виробників. Вона розглядається як самостійний маркетинговий інструмент впливу на цільову аудиторію через вивчення психології сприйняття кольорів споживачами та застосування у рекламній діяльності тих, які викликають позитивні асоціації.

Проблеми впливу кольору на ефективність продажу товарів досліджені у працях таких вчених як Полєщук І.Ф., Смішко К.В., Чаплінський Ю.Б., Нелюбова М.В., Мокшанцев Р.І., Грановська Р.М., Базима Б.А., Андрєєва І.О. та ін. Проте в Україні ще недостатньо розвинені дослідження стосовно впливу кольорів на поведінку споживачів, зокрема у віці 18-30 років. До того ж, спеціалісти з брендингу не мають достатньої інформації про дію кольорів на аудиторію. Існують лише загальноприйняті в літературі з реклами та психології рекомендації. Це зумовлює актуальність даного дослідження.

Метою дослідження є виявлення особливостей сприйняття кольору в молодіжній аудиторії для подальшої розробки рекомендацій з використання кольорів в просуванні бренду. Задачами дослідження є виявлення асоціації у молоді з кольором; визначення, які кольори привертають увагу до бренду і як вони діють на рішення споживачів щодо купівлі товарів.

Дослідники Університету Лайола з Меріленду вважають, що такий параметр, як впізнавання бренду, до 80% залежить від кольору. Товар, який не купували раніше, може стати мегапопулярним після зміни його кольору [1].

Вважається, що молодіжна аудиторія є однією з найскладніших з позиції маркетингових комунікацій, але молоді люди є активними споживачами товарів та послуг. Споживання для них є в першу чергу способом самовираження. Саме на них суттєво впливає візуальне представлення товару. Прикладом вдалого маніпулювання оформленням товару є заходи компанії Pepsi-Cola з „перефарбовування” банки Pepsi (цільова аудиторія цього напою — в основному саме молодь) в синій колір. Завдяки цьому вона досягла підвищення впізнавання на 10%. Такі заходи називаються методом кольорової корекції за допомогою психотеста Люшера, який виявляє кольорові переваги цільової аудиторії та дає змогу на основі отриманих даних коригувати образ бренду. Даний метод активно використовувався під час становлення бренду „Даніссімо”. Спочатку маркетологи компанії Danone виявили нішу активно працюючої молоді, яка більшу частину дня проводить в офісі. Цю нішу і заповнили баночки синьо-червоного кольору від „Даніссімо”. Вибір синьо-червоної палітри пояснюється тим, що ці кольори однаково позитивно сприймають дві цільові групи споживачів: підлітки і молоді люди, яких оточують стресові ситуації [2].

44

Дослідження компанії Fastway дають змогу поділити молодіжну аудиторію на групи залежно від кольорів, які чинять на них найсуттєвіший вплив: 1) помаранчевий, червоний, синій — імпульсні покупці; 2) темно-синій, синьо-зелений — бюджетні; 3) пурпурний, рожевий — традиційні покупці [3].

Наведемо можливі асоціації, які викликають деякі кольори у молодіжної аудиторії. Жовтий є кольором молодості та оптимізму, його часто застосовують, щоб привернути увагу до вітрини магазину. Червоний — енергійний, прискорює серцебиття, здатний створювати відчуття потреби. Такі кольори можна побачити на розпродажах. Синій — створює відчуття довіри й безпеки. Його застосовують у своїх логотипах банки, страхові компанії та інші компанії, які прагнуть переконати клієнтів у своїй стабільності („Діамантбанк”, „Укрексімбанк”, „Київстар”, агенство „Дата медіа” та ін.). Зелений асоціюється з багатством (невипадковим є використання зеленого кольору в логотипі „Приватбанк”), найприємніший колір для очей. Використовується для релаксації, при просуванні продуктів органічного походження (торгова марка „Натур Бутік” в Києві, компанія „Пан Еко” та ін.). Помаранчевий є агресивним кольором, створює позив до дії. Рожевий — романтичний і жіночий, використовується для маркетингу продуктів для дівчат. Чорний — сильний та стильний колір, використовується в маркетингу предметів розкоші [4].

Підбиваючи підсумки сказаному вище, слід підкреслити, що урахування знань з психології сприйняття кольору підвищує шанси бренду на ринку та сприяє зростанню обсягів продажу товарів та прибутків товаровиробників.

1. Печенюк Т. Кольорознавство. – Харків: „Грані-Т”, 2006. – 384 с.2. Ромашин И. Игры цвета [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.marketing-

ua.com/articles.php?articleId=639. – Назва з титул. екрану.3. Влияние цветов на продажи [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://blackpig.ru/vliyanie-cvetov-na-prodazhi/. – Назва з титул. екрану.4. Миронова Л.Н. Цветоведение. – М., 1984. – 287с.

Neykova. R.NVUZF – University, Bulgarian, Sofia

THE AUDIT IN THE MANAGEMENT OF HUMAN RESOURCES – MAIN STRATEGY FOR ECONOMIC DEVELOPMENT

The aim of this article is to investigate theoretically the specifics of the audit of human resources in the organization, having in mind that the crucial element of competitiveness is the efficiency of labour in which the most important part is that of human factor. This characterizes the importance and the role of human resources for the economic development of the organization. This specific aim is defined by responding to the necessity of constant monitoring and control over the quality of these resources as a crucial factor for the increase of competitiveness, which is the main motive power of the economic development of the organization. Through auditing of human resources the employers can get information for staff’s qualities and the level of their correspondence with the

45

preliminary established demands for a given work. This kind of audit is a part of the overall system of audit over the management of organization and its elements are related to those that create a possibility for taking rational decisions for improving the internal organizational environment and the professional skills with regard of increase of competitiveness and stabilization of the economic status of the organization.

The auditing of human resources is based on definite rules and principles of auditing in the fields of financing and accountancy, adapted to the specific features of human resources, as well as to the formation of new ones, related to the specifics of the audit’s object. It is defined as “systematic process through which a competent and independent person gathers and evaluates proofs of statements, related to the activity of human resources, aiming to give personal opinion about the extent of correspondence of a given statement to the established criteria and to submit the results to whom it may concern (3. p. 203). The necessity of such audit increases in the conditions of growing globalization and diversification of the global economy and the complication of the elements and relations of the system of management of these resources and their insertion in the dynamics of business environment.

The knowledge of the philosophy of audit must be recognized as a constant object for investigation, monitoring and control over the processes of management, in time detection of coming deviations and incompatibilities, reporting on decreasing of risk, which leads to increase of competitiveness (1. P. 205). Regarding the human resources and the increase of their quality, auditing is related to the in time detection of changes of necessities of the environment and the possibilities of staff of the organization for their satisfaction. The in time detection and elimination of deviations and incompatibilities between the requirements of the environment in the organization is a determining factor for decreasing the risk of activities of bad quality and decreasing or retaining the productivity. Through audit is created a possibility of defining strategies for development of industrial and technological processes, for monitoring and defining the effects of practical training and detecting the need of changes (2. p. 931).

The usefulness of the investigation, even though theoretically, is reduced to defining indexes and criteria for the quality of human resources and revealing the main elements of the audit as a part of the system of the audit of management of the organization.

The audit of human resources is directed mainly to their qualities which reflect over their productivity and competitiveness. The main directions of the audit are related to detecting and establishing the real qualities of a person, their competence, their need of acquiring new knowledge, corresponding to their activities, as well as the possibilities of persons to develop and to learn. Based on auditing, it is possible also to create conditions for defining strategies.

The main procedures of the audit of human resources in the organization are the following: auditing of preliminary established qualities for fulfill duly and qualitatively the duties; auditing of the qualities characterizing the functional competence of each person and defining the level of correspondence; auditing of the methods and approaches for defining the capacities and possibilities for development of the staff; auditing of the methods for increasing the skills and possibilities for learning during the whole life.

The final inferences and conclusions can be used from managers for organizing the sustainability and increasing the skills of the staff, according to the needs of the organization and the internal auditors to be used also as advisors.

46

1. Bckmerhagen,I.A., Berg, H.P., Karapetrovich, S.V. and Willborn, W.O. On the effectiveness of quality management system audit. The TQM Magazine, Number, 1, 2004

2. Menda R.,The role of a manufacturing audit in crafting the production system. International Journal of Operations &Production Management. .24 No 9, 2004

3. Пейчева, М. Одитът и ефекта му върху качеството на дейността на човешките ресурси, Conference Report on financial and accounting faculty, University of National and World Economy, Sofia, 2004

Окландер Т.О.,Одеський національний політехнічний університет

НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ ПРОНИКАЮЧОЇ ЗДАТНОСТІ РЕКЛАМИ

Для того, щоб організувати ефективну рекламну кампанію потрібно підтримувати на високому рівні три параметри: частоту появи реклами, широту охоплення, силу впливу. Але існує закономірність, чим більші загальні обсяги реклами, що впливають на потенційних покупців, тим складніше забезпечити ефективність конкретної рекламної кампанії. За даними, Міжнародної асоціації реклами щодня людина, що проживає у великому місті, стикається в середньому з 1500 зразками рекламної продукції. У той же час звертають увагу лише на 10-20% з побаченого чи почутого [1]. Люди за допомогою спеціального психологічного щита захищають свою психіку. Цей щит будують три психологічних особливостей людини: а) вибіркове сприйняття; б) вибіркове спотворення; в) вибіркове запам'ятовування. Наявність такого щита означає, що маркетологам необхідно докласти багато зусиль для доведення свого звернення до адресатів. Про рекламу, яка має здатність пробивати психологічні бар'єри, кажуть, що вона має високу проникаючу здатність. При організації рекламної діяльності ключовою проблемою є вибір носія рекламного повідомлення, який мав би природну високу проникаючу здатність [2].

За версією Міжнародної асоціації реклами розрізняють 8 її різновидів [3]: (1) реклама в пресі; (2) друкована реклама (рекламно-комерційна література); (3) аудіовізуальна реклама, радіо-і телереклама; (4) виставки і ярмарки; (5) рекламні сувеніри; (6) пряма поштова реклама (директ-мейл); (7) зовнішня реклама; (8) комп'ютеризована реклама.

У всіх видів реклами є достоїнства і недоліки. Але найвищу проникаючу здатність мають рекламні сувеніри. Висока проникаюча здатність обумовлена наявністю календарної сітки, а, отже, подарунок буде з клієнтом цілий рік і тим, що в якості подарунків клієнти отримують речі, якими вони ще довго будуть користуватися в побуті. Проти звичних речей клієнти не створюють щит у своїй свідомості, тому інформація про компанію-дарувальника, її логотип, адреса, телефони, посилання на сайт в Інтернеті природнім чином відкладаються у пам'яті.

47

Крім того, існує чітка залежність між наявністю та інтенсивністю рекламного впливу і поінформованістю споживача про товар. Підприємство може затратити значні кошти на рекламу на радіо, телебаченні, в друкованих засобам масової інформації, зовнішніх носіях, але після закінчення рекламної компанії рекламний тиск закінчується, починається рекламування інших товарів і споживачі починають забувати про даний товар. Просування за допомогою рекламних сувенірів позбавлене цих недоліків, оскільки сувеніри входять в щоденне життя.

Можна запропонувати наступну класифікацію рекламних сувенірів:1) за призначенням:- промо-сувеніри. Пряме призначення цього типу сувенірів - збільшення рівня

продажів підприємства. дарують в першу чергу споживачам товарів і послуг в процесі промоакцій;

- бізнес-сувеніри. Ця категорія сувенірної продукції призначена для потенційних або вже співпрацюючих партнерів по бізнесу;

- VIР-сувеніри. Це ексклюзивні і найчастіше дорогі подарунки, які нерідко замовляються в єдиному екземплярі для конкретної людини;

2) за видом сувеніру:- поліграфія і дизайн – є важливим доповненням фірмового стилю, іміджу

компанії (папки, щоденники, подарункові блокноти), і вишуканою упаковкою для дорогих товарів (коробочки та обгорткові матеріали для парфумів, косметики, ювелірних прикрас), і атрибутом свята (листівки, грамоти і дипломи, запрошення);

- сувенірні пакети та упакування;- ручки та інші дрібні утилітарні предмети;- вироби зі шкіри та текстиль, кераміка і скло;- їстівні сувеніри.Вимоги до вибору сувенірної продукції: 1. Відповідність. Подарунок має відповідати статусу обдаровуваного і не

суперечити іміджу компанії.2. Відображення. Презент повинен відображати суть. 3. Оригінальність. Подарунок повинен запам'ятатися.4. Якість. Презент повинен бути настільки хорошим, щоб ним користувалися.5.Індівідуальний підхід. Адресності можна досягти гравіюванням або іншим

способом ідентифікації. Крім того, необхідно враховувати інтереси людини, якому адресується подарунок.

6.Упакування. Якісна і красива упаковка - ознака турботи і уваги.

1. http://efaculty.kiev.ua/ 2. Маркетинг: Підручник. / В.Руделіус, О.М. Азарян, Н.О. Бабенко та ін. – 4-те вид. К.:

Навчально-методичний центр “Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні”, 2009. – С. 45.

3. Котлер Ф., Триас да Без Ф. Новые маркетинговые технологии / Ф. Котлер, Ф. Триас да Без – М.: «Нева», – 2004. – 415 с.

Оксененко В.В., Олефіренко О.М.

48

Сумський державний університет

АНАЛІЗ ФАКТОРІВ ВИБОРУ ТА ОСНОВНИХ СТРАТЕГІЙ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА РИНКУ В2В

Виходячи з принципів ринкового ціноутворення на промислову продукцію та особливостей ринку B2B до основних стратегій ціноутворення в машинобудуванні слід віднести такі:

1. Стратегія «знаття вершків». Спочатку на товар встановлюється максимально висока ціна з розрахунком на споживача, який готовий купити даний товар по такій ціні. Ціна знижуються після спаду першої хвилі попиту. Це дозволяє розширити зону продажів та залучити нових покупців. Такі ціни мають певні переваги:

- дозволяють легко виправити помилку в ціні, оскільки покупці прихильно ставляться до зниження ціни;

- висока ціна забезпечує достатньо високий розмір прибутку при відносно високих видатках у перший період випуску товару;

- дозволяє стримувати попит, оскільки підприємство може не задовольнити повністю потреби ринку у зв’язку з обмеженістю своїх виробничих потужностей.

- висока ціна сприяє створенню іміджу якісного товару, що може полегшити його реалізацію при подальшому зниженні ціни.

- підвищена ціна сприяє збільшенню попиту у випадку престижного товару.Основним недоліком такої стратегії є те, що висока ціна приваблює

конкурентів. Тому її доречно використовувати при деякому обмеженні конкуренції. 2. Другою стратегією може бути - проникнення на ринок. Підприємство

встановлює значно нижчу ціну, ніж є на ринку на аналогічні товари конкурентів. Це сприяє залученню максимальної кількості покупців і захопленню ринку.

Така стратегія можлива за умови великих обсягів виробництва, які дають змогу покривати загальними прибутками витрати на окремі вироби. Але це в свою чергу вимагає значних фінансових витрат, що робить ціну проникнення на ринок майже неприйнятною для дрібних і середніх підприємств, які не володіють такими фінансовими можливостями. Дана цінова стратегія ефективна при еластичному попиті, а також у випадку, коли зростання обсягу виробництва забезпечує зниження витрат.

3. Стратегія «психологічних цін» передбачає встановлення на продукцію ціни трохи нижчої за круглу суму. В результаті у покупця повинна скластися думка дуже точного визначення витрат на виробництво, більш низької ціни, поступки з боку виробника і виграшу для споживача. Враховується також психологічний момент того, що споживачі люблять отримувати здачу.

4. Стратегія слідування за лідером передбачає, що ціноутворення на продукцію здійснюється виходячи з ціни головного конкурента, як правило, лідируючої фірми у галузі, що домінує на ринку.

5. Стратегія престижних цін використовується для виробів, що мають надзвичайно високу якість і володіють унікальними властивостями. Таку стратегію можуть собі дозволити фірми із відомим на весь світ ім’ям, наприклад Apple.

49

На вибір стратегії ціноутворення впливають наступні фактори:- швидкість впровадження на ринок нового товару; - доля ринку збуту, яку контролює дана фірма;- характер товару, що реалізується(ступінь його новизни,

взаємозамінюваність з іншими товарами, рівень патентного захисту тощо).- період окупності капітальних вкладень;- ступінь монополізації ринку;- цінова еластичність попиту;- цільові споживачі інноваційного товару;- положення фірми у галузі та на ринку.Щоб досягти успішного управління цінами на нову промислову продукцію

важливо правильно оцінити динаміку таких процесів як:- конкуренція в часі. Оскільки багато компаній намагаються за допомогою

скорочення періодів досліджень і розробок, а також ринкових циклів своїх товарів одержати піонерні переваги на ринку, то зростає і кількість цінових змін і нових цінових рішень;

- економічний розвиток і структурні зміни в економіці. У ході економічного розвитку відбувається перехід центра значимості в науково-технічних змінах від первинних і вторинних галузей технологічного ланцюжка на наступні сектори економіки. У всякому разі, уже не підлягає сумніву зростаюче значення сфери послуг. Звідси випливає і необхідність, а також частота прийняття цінових рішень, орієнтованих на надання послуг;

- збільшення числа компаній, яке спостерігається в наші дні, "хвиля засновництва", інтенсивність якої висока в сфері інноваційних продуктів і послуг. Причому знов утворені компанії найчастіше не мають достатнього досвіду ведення цінової політики і необхідних знань ринку;

- нові форми пропозиції продуктів чи комплектів продукції і послуг, що потребує від компанії визначення оптимальних цінових пакетів.

Отже, при визначенні ціни на промислову продукцію необхідно орієнтуватися на стратегію фірми та враховувати власні витрати на виробництво, що дозволить отримати додаткові надходження вже за рахунок найкращого поєднання планової ціни на продукт та планового обсягу його випуску.

Peicheva MiroslavaUniversity of National and World Economy Bulgaria

PRESENT AND FUTURE OF THE SOCIAL AUDIT IN BULGARIA

The role and importance of social audit for business and society grow globally. This fact is not accidental. It is the result of: the benefits provided by social audit; the global socio-economic situation and the aspiration of people for better quality of life. Bulgaria is part of the global family and the processes related to the development of social auditing are not unfamiliar to it. Though the percentage of organizations applying social audit in Bulgaria is still negligible, there are objective prerequisites for its wide dissemination.

50

In the scientific literature there are different definitions of the nature of social audit. The understanding that social audit is not different from the financial one predominates. Unlike financial audit, however, which focuses on the financial performance of the organization, the social audit focuses on social performance. Therefore, we can conclude that social audit is an independent assessment of the achieved social objectives of the organization.

The retrospective analysis of the development of social audit shows that this issue has been under discussion since the early 70's, 80's of the 20 th century. Social audit became especially popular in the early 90's of the 20 th century. Statistics show that social audit is a well known practice in the U.S., Europe, Russia and India. In the U.S. 40% of the U.S. corporations carry out annual social audit. For Europe the figure is 70%.

The reasons for the growing interest in social audit are associated with the current economic situation in the world and the benefits of social audit. The current economic situation shows a drastic increase in social stratification in which the rich get richer and the poor poorer. Negative consequences of this fact are the increasing poverty, human rights violations and increasing corruption.

From 1990 to 2008 as a result of poverty 270 million people (approximately the U.S. population) died, most of them women and children. According to the World Health Organization (WHO) each year over 10 million children die due to hunger, poverty and treatable diseases. These are approximately 30,000 children per day or 1 child every 3 seconds!

According to the National Statistical Institute over one and a half million Bulgarians in 2008 were poor. Over 21% or 1.6 million Bulgarians lived below the poverty line. The poverty line in Bulgaria back then was 276 BGN. In 2010 the poverty threshold was 211 BGN. The percentage of people who are below this minimum ranks Bulgaria on the third place in poverty in the EU. Our country ranks one of the first in terms of social stratification. This means that the difference between the incomes of the poorest and those of the richest is very high.

Donation on behalf of firms is still slightly developed in Bulgaria, but there is evidence of growth. Since 2005 the number of contributors for the benefit of society has increased. In 2005 the percentage of companies that engaged in donations ranging from 5 to 50 000 BGN was between 1 and 3%. In 2006 this percentage was between 10 and 16%.

In 2010 a report by the European Commission for Gender Equality showed that Bulgaria is among the 7 countries with the greatest difference in pay between men and women for equal work.

This statistics explain the reasons for the high expectations towards social audit as the role of social audit is not manifested only in increasing the reputation of the company but also in studying the socio-economic circumstances in society. It is necessary to add the development of social economy which also requires specific control mechanisms. The number of social enterprises in Bulgaria is still small. Social entrepreneurship is underdeveloped. And yet, they occupy a significant place in the strategic objectives of the Operational Program „Human Resources Development ", which aims to effectively absorb the funds from the European Social Fund and to improve the quality of life in Bulgaria.

1. МЕШКОВ, B.P.Социальный аудит в системе социального управления , Москва, 20082. Newsletter on Occupational Safety and Health, issue 1/20093. http://neverland.mastersofalfra.com/2008/11/millenium-development-goals-part-24. http://www.flickr.com Social Economy Conference 2010-10-28 5. http://www.ahrm.ru

51

6. Strategy of Corporate social responsibility of the Ministry of labor and social policy in Bulgaria

Пересадько Г.О.ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ»

МАРКЕТИНГОВІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ АЛЬТЕРНАТИВНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ В УКРАЇНІ

Значне підвищення цін на нафту в середині 70-х років актуалізувало для розвинутих країн світу проблему енергетичної безпеки як важливої складової національної безпеки кожної держави. Така оцінка енергетичної безпеки спричинила твердження про пріоритетне значення енергозабезпечення, насамперед рівня самозабезпечення як певного стабілізаційного потенціалу. Відтоді для координації заходів, спрямованих на розв'язання цієї проблеми, почало функціонувати Міжнародне енергетичне агентство.

Становлення та розвиток Української держави, глибока криза в економіці загалом та енергетиці зокрема, значне зростання вартості імпортних енергоносіїв і недостатнє забезпечення України власними паливно-енергетичними ресурсами загострили в 90-х роках проблему енергетичної безпеки і для України. Енергетична безпека є визначальним фактором національної енергетичної політики держави і має пріоритетне значення під час прийняття рішень щодо функціонування та перспективного розвитку її паливно-енергетичного комплексу загалом та окремих його складових.

Сьогодні одним із головних завдань є забезпечення економіки України та населення енергією за прийнятною ціною, відповідної якості і з достатнім рівнем надійності. Виконання цього завдання ускладнюється зниженням власного видобутку паливно-енергетичних ресурсів, значним моральним і фізичним зносом виробничих фондів електроенергетики, дефіцитом інвестиційних ресурсів на оновлення та розвиток енергетичних галузей.

У цих умовах вагомим фактором, який сприятиме стабілізації енергозабезпечення, є використання енергетичними підприємствами маркетингової концепції управління попитом на енергію, значення якої особливо зростає з огляду на істотно підвищену порівняно з розвинутими країнами енергоємність національної продукції, використання в енергетиці техніки та технологій з низькою енергетичною ефективністю, нераціональне енерговикористання у побуті. Маркетингова концепція управління попитом на енергію є також одним із факторів екологічної безпеки, оскільки дозволить знизити негативний вплив енергетичних об'єктів на довкілля.

Використання у виробничо-господарській діяльності енергетичних підприємств концепції маркетингу дасть їм змогу водночас найкращим чином адаптуватися до ринкових умов функціонування, підвищити їх конкурентоспроможність, збільшити надходження обігових коштів і зробити енергетичну галузь привабливою для інвестицій.

Альтернативні джерела енергії вже зараз активно застосовуються в розвинених країнах. Серед найбільш популярних видій нетрадиційної енергії - вітрової, сонячної,

52

приливної, геотермальної - біопаливо займає значне місце: його частка в балансі альтернативних джерел перевищує 30 %.

З іншого боку, Кіотський протокол закріпив зобов'язання розвинених країн і країн з перехідною економікою із обмеження та зниження надходжень парникових газів в атмосферу. Цілком очевидно, що підсумком здійснення заходів передбачених Протоколом, для більшості країн, у тому числі й для України, буде створення енергетики, що працює на альтернативних видах палива. Дані тенденції підтверджують актуальність і надзвичайну значимість теми дослідження не тільки з погляду еколого-економічного розвитку країни і її окремих територій, але й з погляду проблем, що загострилися останнім часом, а саме - енергобезпеки.

Альтернативні джерела енергії - відновлювані джерела енергії, до яких належать енергія сонячна, вітрова, геотермальна, енергія хвиль та припливів, гідроенергія, енергія біомаси, газу з органічних відходів, газу каналізаційно-очисних станцій, біогазів, та вторинні енергетичні ресурси, до яких належать доменний та коксівний гази, газ метан дегазації вугільних родовищ, перетворення скидного енергопотенціалу технологічних процесів.

Використання альтернативних джерел енергії має особливості, зокрема зумовлені природними умовами, а саме:

- залежністю від атмосферних та інших умов довкілля; - наявністю водних ресурсів малих річок необхідних для роботи

гідроенергетичного обладнання;- наявністю біомаси, кількість якої залежить від обсягів щорічних врожаїв;- наявністю геотермальних джерел та свердловин, придатних для

виробництва та використання геотермальної енергії; - наявністю теплових викидів, обсяги яких залежать від функціонування

підприємств промисловості; - періодичністю природних циклів, внаслідок чого виникає

незбалансованість виробництва енергії; - необхідністю узгодження та збалансування періодичності передачі обсягів

енергії, виробленої з альтернативних джерел, зокрема передачі електричної енергії в об'єднану енергетичну систему України.

За останнє десятиліття інтерес до цих джерел енергії постійно зростає, оскільки в багатьох відносинах вони необмежені. У міру того як постачання палива стає менш надійним і більш дорогим, ці джерела стають усе більш привабливими і більш економічними. Підвищення цін на нафту і газ послужило головною причиною того, що ми знову звернули свою увагу на воду, вітер і Сонце.

Сагер Л.Ю.Сумський державний університет

АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ КОМУНІКАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

53

Вивчення маркетингових комунікацій передбачає побудову різноманітних моделей, які відповідають поставленим перед дослідником завданням. При цьому необхідність моделювання обумовлена складністю процесів комунікації, неможливістю (складністю) проведення експерименту в реальному житті. Такий підхід дає можливість найбільш повно охопити всі напрямки та рівні і з оптимальною віддачею використовувати ресурси.

Комунікаційні моделі, бурхливий розвиток яких почався з 50-х рр. 20 ст., постійно вдосконалюються, відбуваються певні трансформації комунікаційних повідомлень, до основних елементів комунікаційних процесів поступово додають все нові складові, які є більш пріоритетними, наприклад, ключовим елементом, крім зворотного зв’язку, виділяють і так названих «лідерів думок», «пропонентів» тощо. Кожна із моделей має свою специфіку, яка зумовлена приналежністю її автора до тієї чи іншої наукової школи, його поглядами та інтересами. Дана специфікація дозволяє класифікувати базові комунікаційні моделі таким чином [3]:

1) «лінія Ласуелла», в яку входять власне модель комунікативного акту Ласуелла (містить п’ять елементів: комунікатор, повідомлення, засіб (канал), реципієнт, ефект, кожен з яких являє собою область аналізу комунікативного процесу) та розвинені далі Р. Бреддоком і Г. Гербнером, які додали декілька нових компонентів (Р. Бреддок – мету, з якою говорить комунікатор, та умови, в яких відбувається комунікативний акт; Г. Гербнер ввів залежність моделі комунікативного акту від типу комунікативної ситуації);

2) «лінія Шенона–Вівера» – моделі Шенона–Вівера, М. ДеФлера, Осгуда–Шрама. Модель Шенона–Вівера має лінійний односторонній характер, акцентує увагу на змісті повідомлення, яке є на початку комунікаційного процесу та наприкінці цього процесу; містить п’ять функціональних елементів (джерело інформації, відправник, канал, отримувач, мета чи місце призначення) та один дисфункціональний – шум. Послідовники даної лінії значно перетворили первинну модель: М. ДеФлер ввів в модель зворотний зв'язок, модель Осгуда-Шрамма, яка представляє комунікативний процес як замкнутий або циркулярний;

3) «лінія Ньюкомба» – трикутна модель Т. Ньюкомба (автором запропоновано враховувати взаємовідносини, що виникають між суб’єктами спілкування, а також між ними та об’єктом мовлення);

4) «лінія» семіотичних моделей комунікації («лінія Якобсона») містить моделі Р.О. Якобсона, Ю.М. Лотмана, У. Еко, Т.М. Дрідзе. Семіотичні комунікації реалізують інформаційну (відображає здатність повідомляти інформацію про предмети, явища, дії та процеси), експресивну (вираження змістовної та оціночної інформації існуючої ситуації) та прагматичну (направлена на передачу комунікативної установки, що розраховує на адекватну реакцію реципієнта відповідно до соціальної мовної норми) функції комунікації.

Крім розглянутих комунікаційних моделей, які дослідники називають базовими, виділяють ще комунікаційні моделі процесу переконання та моделі поширення інформації і впливу; існують, наприклад, маркетингова модель Котлера, модель переконання Дж. та М. Рілеїв, системна модель комунікації, голографічна модель Броуна і т.д. Сучасна теорія комунікацій створила та ускладнила попередні моделі, поступово переходячи від лінійних до нелінійних моделей, а від них – до об'ємних (спіральних, мозаїчних тощо).

54

Проте, в більшості з існуючих моделей відсутній економетричний базис визначення ефективності комунікацій. Найбільш розвинутою з точки зору економетричного опису саме маркетингових комунікаційних систем, є модель Шенона–Вівера, в якій, обсяг покупок (як показник ефективності маркетингових комунікацій) залежить від обсягу інформаційного шуму та кількості повідомлень, генерованих відправником з поправкою на фактори  економічної кон’юнктури. Модель Левіджа та Стейнера розкриває ефективність маркетингових комунікацій через мотиваційні фактори та фактори надання переваги певній торговій марці, але дана модель не має економетричного опису. Модель Титова-Ліберова-Алексєєва, доповнена коефіцієнтами комунікативної ефективності та показником порівняння власних витрат з витратами конкурентів і, відповідно, обсягів продажу. Звичайно, такий підхід до оцінювання ефективності маркетингових комунікацій не є вичерпним і потребує подальшого розроблення для оцінки ефективності окремих інструментів маркетингових комунікацій. Відтак, ці та інші аспекти оцінки ефективності комунікацій потребують подальших досліджень.

З огляду на різноманітність моделей та широту застосування більшості з них також виникає необхідність моделювати певні, специфічні для предмета певної науки сторони процесу масової комунікації відповідно до завдань, що виникають в рамках конкретної дисципліни. Але і в рамках однієї науки можуть виникати різні завдання. І для конкретних цілей може ставитися задача побудови моделі, якої об'єднуючою різні типи комунікації, або підкреслює своєрідність одного з них, пов'язаного, наприклад, з певним прагненням комунікатора: інформувати реципієнта, навчити, переконати, вплинути на нього.

1. Головкіна Н.В. Теоретична спадщина сучасних маркетингових комунікацій / Н.В. Головкіна [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалу : http://www.probusiness.in.ua/publications/10/

2. Зуляр Ю.А. Математические и социологические модели коммуникации / Ю.А. Зуляр [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалу : http://adhdportal.com/book_2334_chapter_42_1.5.3.

3. Тухватулина Л.Р. Принципы классификации моделей коммуникации / Л.Р. Тухватулина // Вестник ТГПУ, 2006. – № 7 (58). – С. 49-53

Садовникова О.В.МГТУ им.Н.Э.Баумана

ПРАКТИКА ПОВЫШЕНИЯ ЭФФЕКТИВНОСТИ РЕКЛАМНОГО АГЕНТСТВА НАРУЖНОЙ РЕКЛАМЫ

В периоды финансовой нестабильности рекламные агентства одни из первых ощущают на себе негативное влияние экономического спада. В настоящий момент многие российские outdoor-компании до сих пор не преодолели последствий финансового кризиса 2008 года. В таких условиях одним из основных факторов выживания становится контроль и оптимизация затрат компаний.

Структура затрат в рекламных агентствах определяется прежде всего их сферой деятельности и спецификой. Основной деятельностью операторов наружной

55

рекламы является размещение рекламной информации на собственных носителях – объектах наружной рекламы и информации.

Для снижения издержек может быть применено несколько стратегических подходов:

- инфраструктурный подход - сокращение издержек за счет совершенствования административно-хозяйственной деятельности.

- организационный подход - совершенствование организационной структуры и системы должностных обязанностей.

- компенсационный подход – изменение компенсационной политики и системы премирования.

Инфраструктурный подход: снижение стоимости рабочих мест за счет переезда в офис меньшей

площади Организационный подход: проведение анализа основного вида деятельности предприятия.Важной составляющей является величина критического объема продаж (точка

безубыточности) и плановый ежемесячный показатель. финансирование обучения и переобучения персонала. проведение оценки должностей. Проведена стандартизация должностей в компании и выстроена четкая

система оплаты труда проведение слияния отделов. выведение за штат и переведение на режим фриланс (удаленная работа на

дому) части сотрудников. обслуживание рекламных конструкций специализированной организацией,

входящей в холдинг.Компенсационный подход: внесение изменений в систему премирования. пересмотр компенсаций топливных расходов и лимита на мобильную связь.

Результатом оптимизации затрат и повышения операционной эффективности исследуемого предприятия является общее снижение расходов около 13% и увеличение чистой прибыли на 9%.

1. Федеральный Закон о внесении изменений в статьи 19 и 33 Федерального Закона "О рекламе" от 11 июля 2007 года. М., 2008.

2. Распоряжение Правительства Москвы № 789-РП от 27 апреля 2009 года «Об изменении размера базовой ставки при расчете размера платы за установку и эксплуатацию объектов наружной рекламы и информации на имуществе города Москвы».

3. Распоряжение Правительства Москвы № 1876-РП от 8 сентября 2010 года «О внесении изменений в распоряжение Правительства Москвы от 27 апреля 2009 г. N 789-РП».

4. Чугунова А. Прибыльная мелочность // Секрет фирмы. – 2005. - №37(124).

Суміна О.М.Сумський державний університет

56

ОСОБЛИВОСТІ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІПІДПРИЄМСТВА НА МІЖНАРОДНОМУ РИНКУ

Вихід фірми на міжнародний ринок потребує особливих підходів, відмінних від тих, які використовуються на внутрішньому ринку. Принципових розходжень між маркетингом «внутрішнім» і міжнародним, у тому числі експортним не існує. В обох випадках використовуються одні і ті самі принципи маркетингової діяльності, що складається з трьох основних етапів:

1) вивчення ринку за допомогою спостереження й аналізу попиту, конкуренції, посередників що займаються збутом чи формують норми і розпорядження, а також середовища — законодавчого, технічного, економічного, соціокультурного та ін.;

2) визначення, за допомогою політики продукту, цін і встановлення визначених зв’язків, такої комерційної пропозиції яка буде відповідати обраній меті та бажаному положенню на ринку;

3) реалізація товарів та послуг завдяки рекламній та збутовій політиці.Перераховані фундаментальні правила маркетингу цілком залишаються в силі

для того, щоб орієнтувати комерційний розвиток підприємства за кордоном, і очевидно, що не може бути ефективного міжнародного маркетингу на тому підприємстві, що не буде їх дотримуватись.

Однак через специфіку зовнішнього міжнародного середовища на практиці міжнародний маркетинг має свою специфіку. Не можна не враховувати специфіку зовнішніх ринків країн, особливості економічного, політико-правового, соціального, культурного середовища тієї чи іншої країни. Необхідно мати на увазі особливості міжнародної торгівлі, її істотні відмінності від внутрішньої. Потрібно брати до уваги міжнародні договори, що регулюють економічну взаємодію між країнами, міжнародну торгову практику і звичаї. Фірма, яка виходить на міжнародний ринок вступає в міжнародний бізнес, стосовно якого уряди різних країн не є ні пасивними, ні нейтральними.

Державні діячі схильні заохочувати експорт і пригальмовувати імпорт. Тому фірма повинна уважно стежити за реакцією закордонних країн, яка може бути різною. Країна може надати експортеру режим найбільшого сприяння, якщо він заповнює дефіцит предметів першої необхідності, або поставляє товари і послуги, що є носіями високих технологій. Однак найчастіше країни імпортери займають позицію оборони, причому деякі держави виявляють дивну винахідливість при зведенні бар’єрів. У міжнародному маркетингу необхідно також враховувати політичні ризики, пов’язані з усіма країнами, куди підприємство поставляє чи збирається поставляти товари та послуги.

Дуже важливим джерелом розходжень є організація і динаміка ринків. Зовсім очевидне розходження між країнами, економіка яких цілком контролюється державою, і країнами з ринковою економікою. У міжнародному маркетингу розмаїтість ринкових умов змушує виробника пристосовувати свою продукцію і свої методи збуту до місцевих умов. Для одного і того ж самого товару умови ринку в різних країнах можуть радикально розрізнятися. Економічна ситуація в різних країнах може розрізнятися таким чином, що товар, що користається попитом великого купівельного сегмента в одній з них, в іншій буде викликаний незначною меншістю.

57

Тому з огляду на розмаїтість умов ринку необхідно застосувати особливу організацію маркетингу, характерними рисами й елементами якої є:

система ефективного спостереження за сукупністю ринків переважно з присутністю на місцях, що дозволяє швидко довідатися про зміни, що відбуваються, і по можливості приймати випереджаючі міри швидкого реагування на специфічні запити, що припускає велику пристосовність виробничих і адміністративних служб;

система, що дозволяє відслідковувати і контролювати ефективність ужитих заходів, незважаючи на труднощі, зв’язані, з розходженнями у формах звітності, розмаїтістю валют і особливостями «культурного» порядку в керуванні підприємством;

здатність розробити і застосувати різноманітні прийоми збору інформації і поводження на ринку, що відповідають усім можливим випадкам.

Таким чином, міжнародний маркетинг являє собою визначений спосіб мислення, особливий підхід до прийняття економічних рішень для найкращого задоволення як внутрішніх, так і зовнішніх споживачів.

В останні роки багатонаціональні компанії сповідають філософію глобальної орієнтації. Підприємство при виході на міжнародні ринки змушена вирішувати ланцюжок специфічних проблем:

1) аналіз середовища і визначення цілей виходу на міжнародні ринки;2) вибір ринку;3) ухвалення рішення про спосіб проникнення на ринок;4) ухвалення рішення про комплекс маркетингу;5) ухвалення рішення про організацію маркетингу. Широке включення українських підприємств у міжнародний поділ праці

об’єктивно висуває нові вимоги до системи управління підприємствами. У зв’язку з цим необхідно використання методів міжнародного маркетингу, що припускає в якості однієї з найважливіших функцій координацію виробничої діяльності підприємств, розташованих як у своїй країні, так і за кордоном в рамках єдиної власності. Так, в Україні успішно працює велика частка спільних підприємств серед 17,5 тис. підприємств, що є власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Троян М.Ю.Сумський державний університет

МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ ПРОСУВАННЯМ НА РИНКУ ПРОМИСЛОВОГО ПРОДУКТУ НА ОСНОВІ ВИЗНАЧЕННЯ РІВНЯ ЗАЛУЧЕННЯ

Серед факторів, що впливають на характер комунікаційного впливу виробника, а також визначають реакцію споживача на цей влив одним з вагомих є рівень залучення підприємства-споживача у процес ухвалення рішення про покупку.

В результаті дослідження було з’ясовано, що вплив на споживача комплексу просування та параметри процесу ухвалення рішення про потенційну купівлю визначаються типом рішення, що ухвалює споживач, яке встановлюється залежно від ступеня залучення. В свою чергу, маркетингові комунікації та фактори етапів ухвалення

58

рішення про купівлю впливають на зміну рівня залучення підприємства-споживача. Зазначений взаємовплив описаний автором у моделі управління просуванням на ринку промислового продукту на основі визначення рівня залучення (рис. 1).

Робінсон П. та інші (P. J. Robinson, C. W. Faris, Y. Wind) визначили три типа купівельних ситуацій (ситуація нової закупівлі, зміненої повторної закупівлі та ситуація звичайної повторної закупівлі) та сформулювали структуру ситуацій покупки на етапах ухвалення рішення про покупку (так звану − Buygrid структуру). Названі ситуації купівлі подібні до описаних Ховардом та Шетом (John A. Howard, Jagdish N. Sheth [1]) купівельних рішень – звичайне рішення (Routinized Response Behavior), проблемно-обмежене рішення (Limited Problem Solving) та розширене проблемне рішення (Extensive Problem Solving).

Концепція залучення в поєднанні з цією класифікацією корисна для аналізу поведінки споживачів на різних рівнях залучення. Більшому рівню залучення відповідає довший процес вибору. При мінімальному залученні, коли споживачі купують звичний товар, час процесу ухвалення рішення є мінімальним. Така поведінка відома як шаблонне або звичне ухвалення рішення (routine problem solving). Такий процес відбувається без оцінки альтернатив.

59

Рис. 1. Модель управління просуванням на ринку промислового продукту на основі визначення рівня залучення (власна розробка)

Проблемно-обмежене рішення (limited problem solving) застосовується тоді, коли споживач має справу з новою незнайомою маркою в звичному класі товарів, наприклад коли існуючи марки не є цілком прийнятними. Цей підхід характеризується низьким рівнем залучення. Споживачі беруть до уваги незначну частину можливих альтернатив та оцінюють їх на основі декількох властивостей.

Розширене проблемне рішення (extensive problem solving) ухвалюється коли значними є цінність інформації та/або сприйманий ризик (вибір з незнайомих марок в незнайомому класі товарів). Відрізняється високим рівнем залучення та комплексною оцінкою можливих альтернатив.

З іншого боку аналіз процесу купівлі є підставою для розробки комунікаційних моделей. Дослідники [2] виділяють дві основні моделі комунікативного впливу залежно від ступеня залучення споживача у процес ухвалення рішення: 1. Модель комунікативного впливу на споживача за високого рівня залучення, що полягає в постійному супроводі споживачів в процесі ухвалення рішення про купівлю. 2. Модель, що застосовують до рішень, коли рівень залучення споживача низький. Причиною низького залучення в такому випаду є наявність досвіду купівлі та використання продукту. Комунікації повинні носити оборонний характер, оскільки основною ціллю є утримання наявних споживачів. Нами застосовується три типи стратегій просування: модель утримання позицій, модель ієрархії ефектів та комбінована стратегію змінної моделі (рис. 1).

Рівень залучення також визначає модель вибору (компенсаторна чи некомпенсаторна), параметри інформаційного пошуку (загальна сума обробленої інформації, вибірковість в інформаційному процесі тощо) та пов’язаний з характером оцінки атрибутів товару. Відомо [3, 4], що від рівня залучення залежить інтенсивність інформаційного пошуку та ретельність оцінки продукту в процесі купівлі. За низького рівня залучення купівля має тенденцію бути звичайною, що складається з формального пошуку інформації та оцінки, тоді як високий рівень залучення потребує планування, ретельного пошуку тощо. Тому при високому рівні залучення в процес купівлі продукту очікується більш складна свідома прихильність до пізнавальної діяльності, споживач звертається до різних джерел інформації. В іншому випадку обмежується внутрішніми джерелами чи рекламою за місцем продажу.

Натомість маркетингові комунікації та фактори етапів ухвалення рішення про купівлю, а саме: результати інформаційного пошуку та реалізація стратегії оцінки альтернатив впливають на зміну рівня залучення підприємства-споживача.

Модель управління просуванням на основі визначення рівня залучення, що розроблена автором має значення для розробки послідовності процедур формування комплексу просування промислових інноваційних продуктів.

1. Howard J. A. The theory of buyer behavior / J.A. Howard, J.N. Sheth . − 1969. − P. 467-487. − [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://www.jagsheth.net/docs/A%20Theory%20of%20Buyer%20Behavior2.pdf

60

2. Промышленный маркетинг : учебное пособие / [Пилюшенко В.Л., Дубницкий В.И., Смеричевский С.Ф. и др. ] ; под ред. В.Л. Пилюшенко, Б. Раффилда III. − Донецк : ДонГАУ, изд-во «ВИК», 2003. − 538 с.

3. East R. In search of holy grails: Two comments / R. East // Journal of Advertising Research. − 1997. − № 37. − Р. 9-12.

4. Ray M. Marketing Communication and the Hierarchy-of-Effects / M. L. Ray, R. M. Heeler, E. C. Strong, J. B. Reed − Stanford University, Research Paper, 1973 − [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://warrington.ufl.edu/mkt/docs/sawyer/MrktgCommun.pdf

Фролов С.М., Прокопенко М.О.Сумський державний університет

ОЦІНКА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТОВАРУ НА СЕГМЕНТАХ РИНКУ

Розроблення ефективної маркетингової стратегії має ґрунтуватися на оцінці конкурентоспроможності продукції на кожному з сегментів ринку.

Теоретичні та практичні аспекти управління конкурентоспроможністю підприємств та їх продукції широко висвітлені у дослідженнях науковців. Однак потребує удосконалення науково-методичний підхід до оцінки конкурентоспроможності продукції на сегментах ринку, що і є метою роботи.

На погляд авторів, конкурентоспроможність – сукупна здатність товару витримати конкуренцію порівняно з іншими на певному регіональному чи товарному ринку, мати попит і бути реалізованим та принести власникові прибуток.

Дослідження існуючих методів оцінки конкурентоспроможності продукції дозволило удосконалити їх класифікацію на основі виділення, окрім існуючих, таких критеріїв, як: ступінь формалізації, загальний принцип дії та інформаційне обґрунтування. Конкурентоспроможність товару запропоновано визначати за такими етапами: абсолютна оцінка конкурентоспроможності товару; порівняльна оцінка конкурентоспроможності товару на потенційно привабливих сегментах; комплексна оцінка конкурентоспроможності товару.

Для оцінки конкурентоспроможності товару нами удосконалено графоаналітичний метод, відповідно до якого вагомості характеристик товарів та відповідні кути визначаються для кожного сегмента окремо, що надає можливість враховувати особливості сприйняття характеристик продукції на кожному сегменті ринку.

Отримані результати наукового дослідження дозволяють у подальшому розробити систему управління товарною політикою на основі прогнозування зміни запитів та уподобань споживачів, а також можливих напрямів інноваційного розвитку підприємства.

Цар Г.В., Комарницький І.М.Львівський державний інститут

новітніх технологій та управління ім. В. Чорновола

61

МОДЕЛЬ ФОРМУВАННЯ МАРКЕТИНГОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ НА МОЛОКОПЕРЕРОБНОМУ ПІДПРИЄМСТВІ

Молокопереробна галузь відіграє важливу роль у забезпеченні продовольчої безпеки країни. Трансформація економіки України від адміністративно-командної до ринкової призвела до значних змін у ринковій кон’юнктурі, підвищення рівня конкуренції тощо. В таких умовах виникає необхідність у ринковій орієнтації управління та у новому методі управління виробництвом і збутом товарів. Як показує зарубіжний досвід, однією з основних умов для сталого розвитку підприємства та формування ринкових відносин є застосування маркетингового менеджменту. Ефективне запровадження і використання маркетингового управління фірмою потребує насамперед чіткого розуміння суті економічної категорії «маркетинговий менеджмент» та послідовності формування даного процесу на підприємстві. Опрацювання наукової спеціалізованої літератури показує, що не існує узагальненої точної думки щодо визначення маркетингового менеджменту та послідовності формування процесу маркетингового менеджменту на молокопереробному підприємстві. Саме цим зумовлена актуальність обраного нами дослідження.

Тому, в результаті проведених досліджень, нами удосконалено визначення маркетингового менеджменту та запропоновано удосконалену модель формування процесу маркетингового менеджменту на молокопереробному підприємстві (рис. 1). Отже, систематизуючи визначення маркетингового менеджменту багатьох учених-економістів, його можна сформулювати наступним способом: маркетинговий менеджмент – це системний, програмно-цільовий механізм взаємодії інструментів маркетингу та менеджменту щодо адаптації підприємства до змін маркетингового середовища з метою максимального задоволення потреб споживачів та цілей організації при ефективному розподілі обмежених ресурсів.

На основі розуміння суті економічної категорії «маркетинговий менеджмент» розглянемо розроблену модель формування маркетингового менеджменту на молокопереробному підприємстві (рис. 1).

62

Рис. 1. Модель формування процесу маркетингового менеджменту на молокопереробному підприємстві

Розробка вказаної моделі здійснювалась із врахуванням специфічних ознак, властивих молокопереробній галузі. Основним стратегічним ресурсом у процесі маркетингового менеджменту на підприємстві повинно бути максимальне задоволення потреб ринку. Головною характеристикою даного процесу, як вказано на (рис. 1) є зворотній зв'язок, який відіграє ключове значення при зміні маркетингового середовища чи допущенні помилок при здійсненні маркетингової діяльності фірми. Саме управління зворотнім зв’язком здійснюється за допомогою інструментів менеджменту.

Отже, організація діяльності молокопереробних підприємств на основі ефективного управління маркетингу дозволить підвищити ефективність функціонування даних підприємств за умов нестабільної національної ринкової економіки.

63

1. Маркетинговий менеджмент: навч. посіб. для студ. вищ. навч. заклад. /; за ред. М.І. Белявцева, В.Н. Воробйова ; [Белявцев М.І., Воробйов В.М., Кузнецов В.Г. та ін.]. - К.: Донецький нац. ун-т., 2006. - 407 с.

Якуга А.Г., КНЕУ, м. КиївКиевский национальный экономический университет

ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ І ТЕХНОЛОГІЙ НА РОЗВИТОК СТРАТЕГІЧНОГО МАРКЕТИНГ-МЕНЕДЖМЕНТУ

Не секрет, що розвиток інформаційних та цифрових технологій, каналів розповсюдження інформації та реклами, подальше активне розповсюдження Internet є одним з визначальних чинників розвитку сучасних маркетингових підходів. Розвиток засобів зв’язку та комунікації з однієї сторони надає більше можливостей та матеріалу для аналізу ринків, товарів і споживачів при застосовуванні інструментів макро та мікро сегментації, а з іншої сторони сприяє підвищенню конкуренції через свою доступність і широкий набір інструментів.

Згідно з загальною стратегічною моделлю Портера існують 3 базові стратегії маркетингу:

Стратегія масового маркетингу; Стратегія диференціації; Стратегія концентрації.Використовуючи масовий підхід, компанія орієнтує свою діяльність на

масового споживача, зменшуючи витрати за допомогою ефекту масштабу на виробництві своїх товарів.

Пропагуючи диференційований підхід, компанія здобуває перевагу за рахунок диференційованого розповсюдження свого товару, вдовольняючи потреби різних груп споживачів. Унікальність товару може виражатись технічними характеристиками, дизайном тощо.

На нашу думку, найбільш ефективним в сучасних ринкових умовах є стратегія концентрації. Слідуючи даній стратегії, компанія фокусується на одному або декількох сегментах ринку, пропонуючи споживачу унікальний продукт (USP). Сконцентрувавшись на одному сегменті, компанії не обов’язково мати найбільшу долю ринку, щоб мати гарні фінансові і операційні показники.

Слід зазначити, що серед основних функцій маркетинг-менеджменту мабуть найбільш важливою сьогодні є аналітична функція. Сучасне аналітичне програмне забезпечення у поєднання з людським інтелектом розширюють рівні сегментації споживачів за різноманітними ознаками, дають можливість аналізувати кількість реалізованої продукції, рахунок клієнта та інші показники операційної діяльності з точки зору поведінки споживачів. Якщо вчорашні аналітичні інструменти відповідали на питання «Скільки», то сучасні відповідають на декілька запитань, а саме: «Скільки», «За рахунок яких споживачів», «Як зберегти відносини зі споживачем», «Яка ціна відносин зі споживачем» та інші.

64

Найбільш яскравим прикладом впливу технологій на розвиток маркетингу є стратегія взаємодії з клієнтом - CRM (від англ. Customer relationship management). Управління взаємовідносинами зі споживачами включає збір, зберігання та аналіз інформації про споживачів, постачальників, партнерів. На основі даних CRM систем приймаються управлінські рішення щодо реалізації певної стратегії, випуску нового товару.

СRM допомагає автоматизувати, оптимізувати і підвищити ефективність бізнес-процесів, пов’язаних з маркетингом. Основною особливістю сучасних систем управління взаємовідносинами є персоніфікація та індивідуальний підхід до кожного клієнта. З технічної точки зору, CRM є системою з управління відносинами між клієнтами, постачальниками в рамках системи управління бізнес процесами підприємства, яка функціонує в умовах відкритих глобальних інформаційних систем, таких як Internet.

Система СRM включає в себе:- систему збору інформацію про клієнтів;- Маркетингові бази даних, сховища даних;- Аналітичні інструменти для аналізу поведінки споживачів.Стратегія СRM заснована на використанні провідних управлінських та

інформаційних технологій, за допомогою яких фірма збирає інформацію про клієнтів на всіх етапах життєвого циклу клієнта: залучення, утримання, розвиток.

1. Вертайм К. Цифровой маркетинг : Пер. с англ. / Кент Вертайм, Ян Фен вик; Пер. с англ. – М.: Альпина Паблишерз : Издательство Юрайт, 2010. – 377 с.

2. Мак-Дональд М. Стратегическое планирование маркетинга. – СПб.:Питер, 2000.3. Парамонова Т., Калугина С. Стратегия целевого маркетинга// Маркетинг. – 1998. - № 4, - с.

66 - 74.4. Топчишвили Г.М., Маркетинг нового тысячелетия: моделирование пути к успеху /

Топчишвили Г.М., Мальков К.В., Туницкий Д.В.-М.: Поколение, 2008. – 256 с.5. Richardson, Neil. A quick start guide to social media marketing: high-impact, low-cost marketing

that works / Neil Richardson, Ruth N Gosnay, Angela Carroll. ISBN 978-0-7494-5758-7 - ISBN 978-0-7494-6192-8

6. Goldenberg, Barton J. CRM in real time : empowering customer relationship / Barton J. Goldenberg. ISBN 978-0-910965-80-4

Якущенко Л. М., Могильна Н.О.Сумський державний університет

ЗАСТОСУВАННЯ КОУЧИНГУ В УПРАВЛІННІ

На початку дев'яностих років термін "coaching" був введений в бізнес-термінологію Джоном Уітмором, англійською бізнесменом і консультантом. Завдяки його книзі - «Сoaching, з’явився новий стиль менеджменту та управління персоналом» [4].

65

Коучинг (англ. coaching) - метод безпосереднього навчання менш досвідченого співробітника більш досвідченим в процесі роботи; форма індивідуального наставництва, консультування [1].

Одна з основних цілей коучингу - навчити людину думати по-новому. Існує двоє основних трактувань коучингу. Перше: коучинг як стиль

управління в організації. Основоположником цього підходу вважається Джон Уітмор. Друге трактування: коучинг як особистий консультаційний супровід менеджера або керівника [2].

Сучасний менеджмент у вигляді коучингу - це погляд на персонал компанії як на величезний творчий потенціал. Кожен співробітник є унікальною творчою особистістю, здатною самостійно вирішити багато завдань, проявляти ініціативу, робити вибори, брати на себе відповідальність і приймати рішення. Спілкування організовується менеджером таким чином, що співробітники повністю усвідомлюють існуючі реалії, їх "плюси" і "мінуси", причому не тільки реалії зовнішнього світу, але і всередині самої людини, на цій основі підлеглі вибирають максимально ефективні шляхи вирішення і таким чином беруть на себе відповідальність за якісне виконання поставлених перед ними завдань. Нереалізований потенціал персоналу - це упущена вигода всієї компанії. А використаний - це нові досягнення та вершини. Головне в коучингу - підвищення усвідомленості кожної особистості з метою реалізації потенціалу всього персоналу [4].

Коучинг для управлінця-це інструмент. В Україні він затребуваний, в першу чергу, при вирішенні таких груп завдань:

• ефективне, системне планування і контроль процесів; • облік і розподіл часу, делегування; • управління комунікаціями; нарадами і переговорами; • стрес-менеджмент; • життєвий баланс [5]. Управлінський коучинг - Т & D-технологія, завдання якої - навчання і

розвиток людей в організації, в даному випадку, - управлінців. Переваги коучингу: • поліпшення продуктивності діяльності; • розвиток персоналу; • краще навчання персоналу; • поліпшення взаємовідносин у колективі; • поліпшення якості життя; • більше вільного часу у менеджера; • більше конструктивних ідей; • краще використання майстерності і ресурсів людей; • швидка і ефективна реакція в критичних ситуаціях. велика гнучкість і

адаптивність до змін. Недоліки коучингу: • коучинг забирає більше часу і вимагає від менеджера більше терпіння, але

результат не забариться позначитися;

66

• коучинг може становити небезпеку для тих менеджерів, які не впевнені у своїх силах або навичках, необхідних для роботи, і які не хочуть втрачати контроль над подіями;

• менеджери можуть виявитися неготовими делегувати свої повноваження; • якщо менеджер буде допомагати становленню своїх службовців, у нього

може виникнути сумнів у своїй подальшій корисності і "потрібності" компанії Головне в коучингу - допомогти людині побачити, за рахунок чого він успішний,

на які базові особистісні якості і стратегії поведінки йому варто спиратися [4]. В Україні підготовкою фахівців з коучингу займаються такі всесвітньо відомі

організації як Erickson University International, International Coach Academy і International academy transformational coaching and leadership. Їх навчальні програми сертифікуються і акредитуються відповідно до міжнародних стандартів [3].

1. Сайт яндекс словники. Режим доступу: http://slovari.yandex.ru/~книги/Экономический%20словарь/Коучинг/

2. Сайт компанії «Business Personnel». Режим доступу: http://b-p.com.ua/trainings_coaching.html3. Сайт Української академії тренінгу. Режим доступу: http://www.uatrenings.org.ua/index83-

83.html4. Сайт консалтингової групи «Здесь и сейчвс». Режим доступу:

http://www.zis.by/articles/education/0000805/5. Кравченко Ю. Управлінський коучинг. Ключові питання управлінця//Управління

персоналом – 2011.№2 – с.52

67

Розділ 6 Інноваційна та інвестиційна політика

Герасимчук В.Г. Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

ІДЕЇ НАСАМПЕРЕД ВІТЧИЗНЯНИХ НОВАТОРІВ МАЮТЬ СОЦІАЛІЗУВАТИСЯ В СТРАТЕГІЇ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

1. Інновації як «точка опори» позитивних зрушень в економіці. “Ardua res est vetustis novitatem dare (Лат.). – Важко надати давно відомому новизну“. Інноваційний шлях розвитку України є принципово важливим, оскільки в умовах розширення інтеграційних процесів у світовій економіці його якість, підтримка з боку держави стає визначальним фактором конкурентоспроможності держави. Одні країни на цьому шляху досягають вагомих результатів, інші переходять до розряду «периферії». Україна напередодні своєї незалежності (1991р.) входила в елітну групу країн з достатньо високим рівнем наукомісткості економіки. Витрати на науку в 1990р. перевищували 3% ВВП. В результаті імітації інноваційної діяльності маємо: найкоротшу тривалість життя (ІЛР), найнижчу середню заробітну плату, найвищий рівень корупції, занедбані моральні цінності. Рухаємось в зовсім протилежну від намірів сторону. Чимало питань теоретичного і практичного характеру з налагодження ефективної системи управління інноваційним розвитком так і залишаються невирішеними.

2. Діяльність розпочинається з постановки мети. “In pretio pretium nunc est (Лат.). – Нині в ціні лише ціна. (Тільки багатство в ціні)“. Мета дослідження полягає у виявленні першопричин недостатніх темпів соціально-економічного розвитку української держави, необхідність вдосконалення теоретико-методологічних підходів до розробки і реалізації стратегії інноваційного розвитку для зміцнення позицій України у світовому господарстві, підвищенні добробуту населення. За двадцять років так і залишилася невизначеною стратегія розвитку держави. Нещодавно проголошено намір про входження України упродовж найближчих десяти років в когорту 20 надпотужних економік світу. Але для того, щоб обігнати півтора десятки країн, потрібно докласти неабиякі зусилля і словом, і ділом.

3. Що робити, або пріоритети в інноваційної діяльності. “Quis? Quid? Ubi? Quibus auxiliis? Cur? Quomodo? Quando? (Лат.). - Хто? Що? Де? З чиєю допомогою? Чому (з якою метою?)? Яким чином? Коли?”. Відповідь на дане питання має знаходитися в розгорнутій програмі дій як на загальнодержавному рівні, так і в галузевому, і в регіональному розрізі. Серцевиною такої програми дій мають бути конкретні заходи, які дають вичерпні відповіді на поставлені у підзаголовку питання. Сценарні варіанти приросту ВВП, сценарії та прогнозні оцінки інноваційного розвитку України на період до 2020 року за індикаторами європейського інноваційного табло мають підкріплюватися конкретними програмними діями. Невизначеними залишаються й пріоритети (витрати – час) в інноваційній діяльності.

4. Ресурсне забезпечення реалізації намірів ( заходів стратегій, планів, програм, проектів). “Non esse emacem vectigal est (Лат.). – Не бути розтринькуватим – дохід”. Серед чинників, які перешкоджають здійсненню інноваційної діяльності, виділяють

68

наступні: нестача власних коштів, значні витрати на нововведення, недостатня фінансова підтримка держави, високий економічний ризик, тривалий термін окупності інновацій, низька платоспроможність замовників і т.д. Щорічний розмір бюджетних видатків на науку складає 0,3-0,5% ВВП, а сумарно з усіх джерел: 0,89-1,2% ВВП. Стійкий інноваційний розвиток економіки забезпечується значною мірою за рахунок залучення недержавних інвестицій, розмір яких у розвинених країн коливається в розмірах 57-73%. Йдеться про роль крупного бізнесу, ТНК.

5. Хто несе відповідальність за втілення в життя прийнятих рішень, або організаційний механізм управління інноваціями. “Sapientia gubernator navis (Лат.). – Мудрість – керманич корабля”. Нести персональну відповідальність за результативність інноваційної діяльності повинен кожен із її учасників. Ми говоримо про цикл: освіта – наука – виробництво – споживач. В оновленій структурі влади організаційний механізм управління інноваційним процесом вибудовується за схемою: Міністерство освіти і науки, молоді та спорту – Державна служба інтелектуальної власності – Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами – Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації – Міністерство інфраструктури – Міністерство економічного розвитку і торгівлі і т.д. А куди ділось виробництво, промисловість, врешті-решт, – Мінпромполітики???

6. Інженер – центральна фігура інноваційного розвитку, творець інновацій. “Hunc laborem sumas, laudem qui tibi ac fructum ferat (Лат.). – Займися такою працею, яка б приносила тобі честь і дохід”. Нову технічну ідею, нову продукцію створює не політолог, не юрист, не економіст, а – інженер. Занепад економіки в країні пов'язаний, насамперед, з занепадом сфери виробництва. Якщо і надалі проявлятиметься недбале ставлення до освітян, до науковців, до інженера (конструктора, технолога, механіка, енергетика, металурга і т.д.), очікувати змін на краще малоймовірно.

7. Умови підтримки інноваційної діяльності. “Non est loquendum, sed gubernandum (Лат.). – Потрібно не базікати, а управляти [кораблем]. (Потрібно не говорити, а діяти)“. Інноваційна інфраструктура має забезпечити необхідні і достатні умови для здійснення заходів, що охоплюють увесь інноваційний цикл — від генерації науково-технічної ідеї до її реалізації. Йдеться про сукупність взаємопов'язаних організацій, систем, необхідних і достатніх для ефективного здійснення інноваційної діяльності.

Даниліна Н.В.Донецький державний університет управління

ЕКОЛОГІЧНІ ІННОВАЦІЇ ЯК БАЗИС ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА

Розвиток промисловості України супроводжується трансформаційними процесами, в рамках яких важливу роль відіграє постійне підвищення конкурентоспроможності підприємств, ефективна діяльність яких є основою формування конкурентноздатності національної економіки та держави в цілому.

69

Основою підвищення конкурентоспроможності безсумнівно є постійне впровадження інноваційних рішень та технологій, які сприятимуть реконструкції систем виробництва, створенню продукції, що буде відповідати запитам споживачів на світовому ринку. З прискоренням науково-технічного прогресу, який сприяє розвитку інноваційної системи та здатен зменшити вплив діяльності промислових підприємств на навколишнє середовище виникли проблеми в екосистемі, що потребують негайного вирішення. Промислові підприємства, зокрема галузі машинобудування (технологічні процеси характеризуються доволі високими показниками споживання матеріальних та енергетичних ресурсів. В структурі викидів забруднюючих речовин області значна частка забруднення припадає на викиди вуглецю оксиду (33%), метану (23%), діоксид та інші сполуки сірки (22%) та речовини у вигляді суспендованих твердих частинок (12%) [1].) , в яких система управління інноваціями не пристосована до екологічних вимог сталого розвитку економіки, потребують переорієнтації інноваційної діяльності, яка частіше за все носить деструктивний характер для навколишнього середовища, на координування екологічної та інноваційної складової. Джерелом екологічного ризику є соціотехногенні чинники. Впровадження нових технологій, використання нових технологічних систем створює екологічне навантаження на навколишнє середовище та призводить до дисбалансу у екосистемі. Екологічні інновації є основою для забезпечення сталого розвитку підприємствам машинобудування. Вперше, концепція еко- інновацій зустрічається в роботі C. Fussler та P.James [2]. Під еко- інноваціями вони розуміли процеси і продукти, які сприяють сталому розвитку. Згодом, P.James зазначає, що еко –інновація – «це нові товари та послуги, які надають споживачеві і бізнесу доходи, суттєво зменшуючи при цьому вплив на довкілля». На нашу думку, еко- інновація для промислового підприємства- це новий товар або технологічний процес, який є конкурентоспроможнім на світовому ринку та є екологічно безпечним для навколишнього середовища.

Отже, ми вважаємо, поступовий перехід до концепції еко-інновацій необхідний, але досить складний, бо вимагає найвищого рівня розвитку інноваційного потенціалу на підприємстві, та законодавчої та фінансової підтримки на регіональному та національному рівнях. Неможливо говорити про створення еко- інновацій на промислових підприємствах України, які характеризуються досить низьким рівнем інноваційної активності.Ми вважаємо, що еколого орієнтований інноваційний процес на промисловому підприємстві ( машинобудівному) – це система, що сприяє створенню інноваційного продукту з урахуванням екологічного фактору та направлена на задоволення потреб споживача, сприяє гармонізації екосистеми та є основою для забезпечення сталого розвитку.

Основою розвитку інноваційної системи машинобудівних підприємств на засадах екологоорієнтованого фактору є створення стратегічного напрямку, а саме впровадження стратегії сталого розвитку підприємства та переформування інноваційно –маркетингового потенціалу з урахуванням екологічного фактора. Ще на етапі розробки інновацій повинен враховуватися фактор екологічної безпеки. На даному етапі важливою є реалізація маркетингового потенціалу, а саме в дослідженні рівня незадоволення екологічно орієнтованої потреби, виявлення фактичних можливостей підприємства в задоволенні споживачів в екологічно орієнтованій

70

потребі. Виключення в процесі здійснення виробничої діяльності екологічного фактору призводить як наслідок, до деструктивних процесів в екології країни.

Однією з найважливіших переваг є визнання громадськості, так як чистота навколишнього середовища є головною умовою якості життя людини на суспільства в цілому. Продаж продукції, що відповідає параметрам екологічної безпеки в значній мірі залежить від думки громадськості, таким чином підкреслення машинобудівним підприємством унікальності та якості виробленої продукції сформує позитивний імідж як у суспільства, так і у підприємств –покупця продукції.

Урахування фактору екологічної безпеки промисловими підприємствами є необхідним, так як наслідком буде процес оновлення устаткування, включення параметрів екологічності при розробці інноваційної продукції, відстеження процесу екологізації на всіх етапах технологічного циклу виробництва, що створить підґрунтя для забезпечення сталого розвитку економічної діяльності підприємства та для випуску продукції, що буде конкурентоспроможною на зарубіжних ринках .

Отже, переорієнтація інноваційної політики машинобудівного підприємства на концепція впровадження еко-інновацій є основою підвищення ефективності діяльності , забезпечення конкурентоспроможності та сприяє вирішенню еколого-економічних проблем сталого розвитку України. Але процесс переходу підприємства повинен бути послідовно спланований : від створення стратегії інноваційно-екологічного розвитку підприємства до створення екологічної корпоративної культури.

1. Довкілля Донеччини: статистичний збірник за 2008 р. – Д.: Головне управління статистики у Донецькій області, 2009. – 172 с.

2. Маркетинг. Менеджмент інновацій:[Монографія]/ За ред.. С.М. Ілляшенка. . –Суми: ТОВ « ТД « Папірус», 2010. –624с.

3. Бистряков І.К. Методологічні передумови екологізації інноваційного розвитку/ Проблеми управління інноваційним підприємництвом екологічного спрямування: монографія за ред.. О.В. Прокопенко. – Суми: ВТД « Університетька книга», 2007. –С. 18-39

71

Денисенко М.П., Бреус С.В.Київський національний університет технологій та дизайну

ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Інноваційна політика є важливою частиною державної економічної політики, але разом з тим вона має самостійний характер і являється дієвим інструментом впливу держави на економіку країни.

В цілому інноваційна політика спрямована на створення сприятливих умов для: розвитку інноваційних процесів; концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки; мінімізації ризику приватних компаній у процесі розробки нової високотехнологічної продукції; складання комплексних прогнозів національного інноваційного розвитку; формування цільових науково-технічних програм; створення споживчого ринку для нововведень, скорочення витрат фірм, що здійснюють НДДКР; поширення науково-технічних знань як найважливішого економічного ресурсу.

Ще у 1977 р. спеціальна комісія сенату США зауважувала, що найближчим часом і у віддаленому майбутньому наука і технологія заслуговуватимуть на більшу увагу, ніж будь-який інший елемент національної політики або складова національних програм. У сучасному світі показники інноваційної діяльності стають вирішальними у визначенні економічного рівня держави. Провідні, промислово розвинені країни розробляють і здійснюють інноваційні програми у пріоритетних наукових і технологічних напрямах (біо- та нанотехнології, мікроелектроніки, комп’ютерних технологій, генної інженерії тощо), тобто у напрямах, які здатні забезпечити високі норми прибутку. На цій основі змінюється структура виробництва, безперервно збільшується обсяг і питома вага наукомісткої продукції. Все це перетворює інноваційний процес на головний фактор економічного зростання найбільш розвинених країн. Б. Санто наводить цікаві дані: 25 % приросту виробництва у розвинених країнах викликано прямими матеріальними інвестиціями капіталу, приблизно 35 % — підвищенням кваліфікації робочої сили і більш як 40 % економічного зростання цих країн є результатом використання наукових знахідок, винаходів, застосування технологічних інновацій [1].

За підрахунками експертів частка України в глобальному ринку наукомісткої продукції складає всього 0,1%, а США – 36%. В Китаї ще в 2007 році на XVII з’їзді Компартії було прийняте рішення про створення інноваційної держави [2].

Державна інноваційна політика повинна стати найважливішою підоймою діяльності, спрямованої на виведення економіки України з фінансово-економічної кризи. Головною метою такої політики є стратегічна орієнтація розвитку виробництва на впровадження досягнень науково-технічного прогресу, забезпечення соціально-економічних, організаційних і правових умов для постійного відтворення та ефективного використання науково-технічного потенціалу. Досвід переконливо свідчить, що значна частина науково-технічних інновацій пов'язана з інвестиційними товарами, які потребують капітальних витрат. Тому, якщо рівень нагромадження інвестицій у країни низький, то потенційні можливості розвитку науково-технічної

72

сфери можуть бути втраченими. Цей аспект є актуальним для України. Основні причини кризи інвестування полягають в екстенсивному характері відтворення в минулому, відсутності економічного механізму стимулювання інноваційної активності промислових підприємств України, незначні обсяги інвестицій порівняно з потребами економіки, руйнівна сила інфляції [3].

В Україні ще не склався дієвий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Державні науково-технічні програми часто не забезпечують кінцевих результатів. Міністерства та відомства обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв, не мають достатніх коштів для інноваційних трансформацій своїх галузей. Недержавні комерційні структури ще не можуть здійснювати довгострокові проекти, які б забезпечували базові технологічні зміни. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовані на підтримку виробництв, які мають короткострокову експортну перспективу [4]. Одним з ефективних заходів реалізації інноваційної політики має стати розробка стратегії десятирічного технологічного розвитку України з акцентом на активізацію інноваційної діяльності у базових наукомістких галузях економіки [5].

1. Інвестознавство: Підручник. — 3-тє вид., допов. — К.: МАУП, 2004. — 480 с: // http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/31/25/.

2. Савченко І. Сучасні тенденції в формуванні інноваційної політики // http://blog.liga.net/user/isavchenko/article/5654.aspx.

3. Макаренко І. Проблеми інноваційної політики України в умовах реформування економіки // Економіст. - 2005. - №4 - С.40-42.

4. Красноносова О.М. Проблеми матеріального стимулювання персоналу промислових підприємств // Фінанси України. - 2002. - № 10. - с. 48-52.

5. ІІІ міжнародний форум "Сучасна інноваційна політика: стан, проблеми та перспективи розвитку" // http://iee.org.ua/ru/detailed/ad/311.

Іванова К.В.Технологічний інститут СНУ ім. В. Даля (м. Сєвєродонецьк)

ОЦІНКА РАЦІОНАЛЬНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО РЕСУРСУ ІННОВАЦІЙНИХ ПОТЕНЦІАЛІВ ПІДПРИЄМСТВ

Розвиток ринкових процесів у сучасній Україні потребує вдосконалення системи управління підприємствами і підвищення їх адаптаційних можливостей. Серед головних чинників розв’язання даної проблеми особливо виділяються питання оптимізації структури внутрішнього інформаційного середовища, яке безпосередньо впливає на стан інформаційного ресурсного елементу інноваційного потенціалу підприємств. Метою даного дослідження є розробка моделі оцінки раціональності використання інформаційного ресурсу підприємств на основі діагностики їх системи передачі інформації.

Аналіз публікацій з питань створення систем передачі інформації дозволив визначити, що останні пов’язуються із забезпеченням ефективності/результативності інформаційних потоків на підприємстві як відкритій системі. Фахівці з даних питань

73

зосереджують основну увагу на дослідженнях кінцевого результату рухів внутрішньої та зовнішньої інформації [1, с. 22-41; 2, с. 27-32] або на оптимізації будь-яких витрат, пов’язаних з цим рухом [3, с. 10-12; 4, с. 45-48].

Розуміючи раціональність побудови системи передачі інформації як певне компромісне поєднання принципів мінімізації витрат та максимізації кінцевого результату, автором були відібрані та доповнені такі методики її діагностики:

1. Коефіцієнт функціональної ефективності організаційних комунікацій [5, с. 14]:

(1)

де Кі – експертні оцінки функціональної ефективності наявних організаційних комунікацій за чотирма критеріями: вертикальні й горизонтальні зв’язки, внутрішня та зовнішня взаємодія на підприємстві; ri – коефіцієнт значущості кожного і-го критерію.

2. Коефіцієнт інтеграції інформаційних підсистем (КІ) як співвідношення числа нормативних документів, переданих безпосередньо до підрозділів підприємства, та загальної кількості нормативних документів, розроблених керівництвом (розробка автора за [6, с. 569]).

3. Коефіцієнт перекриття інформаційних потоків (КП) у кожному підрозділі підприємства, розрахований як частка аудиторії, що отримує керівну інформацію з дублюючих джерел (розробка автора за [6, с. 569]).

Поєднання наведених методик дозволить сформувати графічну модель діагностики динаміки раціональності системи інформаційного обміну на підприємстві. Означена модель собою двомірну систему координат, за горизонтальною віссю якої відкладається оцінка стану цієї системи (), за вертикальною віссю – результативність її роботи (Кф.еф.).

Аналітичною моделлю діагностики раціональності побудованої інформаційної системи підприємства є співвідношення її результативності та стану:

(2)

Наведені моделі дозволятимуть: 1) досліджувати структуру і внутрішні передумови нарощування оперативної

та стратегічної результативності руху інформації на підприємстві; 2) прогнозувати динаміку інформаційної системи за допомогою методів

детермінованого факторного аналізу; 3) передбачати зміну ступеню раціональності сформованого інформаційного

ресурсного елементу та його вплив на стан інноваційного потенціалу підприємств в цілому.

1. Маркетинг інновацій і інновації в маркетингу: Монографія / За ред. д.е.н., професора С.М. Ілляшенка. – Суми: ВТД "Університетська книга", 2008. – 615 с.

74

2. Соколова Л.В., Верясова А.Н. Классификация подходов к оценке эффективности маркетинга // Механізм регулювання економіки. – 2009. – № 3 (42). – Т. 2. – С. 27-32.

3. Канафоцька Г.П. Інформацiйне забезпечення iнновацiйних процесiв в Українi // Науково-технiчна iнформацiя. – 2000. - № 1– С. 10-12.

4. Сербина Г.М. Інформаційні технології та інноваційна модель розвитку економіки // Економіка та держава. – 2006. - № 1. – С. 45-48.

5. Суровцева Е.С. Организационно-экономический механизм эффективного управления коммуникациями предприятия (на примере машиностроительной отрасли): Автореф.дис. к.э.н.: 08.00.05 / ГОУ ВПО «Кубанский государственный технологический университет» – Краснодар, 2008. – 24 с.

6. Багиев Г.Л., Тарасевич В.М., Анн Х. Маркетинг: Учебник для вузов. 3-е изд. / Под общ. ред. Г.Л. Багиева. – СПб.: Питер, 2007. – 736 с.

Калініченко З.Д.Донецький національній технічний університет

ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Протягом останнього десятиріччя орієнтири державної інноваційної політики визначено. Перший з них — високі технології. Саме вони здатні стати локомотивом нашої економіки, швидко створити високооплачувані робочі місця, забезпечити високі соціальні стандарти. Нам є що запропонувати світові в аерокосмічних, комунікаційних, енергетичних сферах. завдання — дати поштовх інноваціям, створити максимальний інвестиційний комфорт для всіх галузей.

Дослідженню шляхів і проблем інноваційного розвитку економіки присвячені наукові праці українських учених, таких як О.Амоша, Ю.Бажал, В.Геєць, М.Долішній, Ю.Макогон, В.Мапіцький, В.Соловйов, Л.Федулова. та інші. Серед головних методів реалізації інноваційного розвитку ними відзначені [1-4]:

- державна підтримка організацій різних форм власності (у період освоєння ними інновацій) за рахунок введення визначених податкових пільг, державних гарантій і кредитів;

- стимулювання інвесторів, що вкладають кошти в наукоємне, високотехнологічне виробництво;

- розвиток інфраструктури інноваційного процесу, включаючи систему інформаційного забезпечення, фінансово-економічну систему, виробничо-технологічну підтримку, систему сертифікації та просування інновацій;

- формування інституціональних і законодавчих умов для позитивних змін у інноваційній сфері.

З останніх публікацій відзначимо аналіз проблем та деяких шляхів інноваційного розвитку, висловлену необхідність введення об'єктивного аналізу ефективності інноваційної діяльності та контролю витрачених на неї коштів у практику та механізмів розвитку високотехнологічних виробництв та високих технологій.

75

Мета виконаного дослідження — вдосконалення методології інноваційної активності національної економіки, аналіз інноваційної активності промислових підприємств в Україні з використанням чинних показників та індикаторів та визначення завдань державної підтримки інноваційної активності для запровадження в сучасних умовах.

Розглянемо результати за окремими напрямками:а) вдосконалення методології інноваційної активності економікиІнноваційна активність національної економіки визначається результатами

діяльності інноваційно-активних підприємств у промисловості, сфері послуг, сільському господарстві та інших галузях господарювання. Нині в українській статистиці є інформація тільки про результати аналізу інноваційної активності підприємств у промисловості.

Відзначимо, що головну роль у підвищенні інноваційної активності підприємств відіграють вибір і реалізація відповідної стратегії інноваційного розвитку підприємства, ступінь забезпеченості підприємства тими чи іншими ресурсами в інноваційній сфері та якістю інноваційного менеджменту на самих підприємствах. Рівень інноваційної активності економіки країни обумовлений кількістю та питомою вагою інноваційно-активних підприємств, а також їхнім внеском у розвиток національної економіки, що безпосередньо пов'язані з ефективністю державної інноваційної політики і розвитком інноваційної інфраструктури в країні.

Як приклад країн, що демонструють високі темпи зростання інноваційної активності економіки, наведемо Ізраїль (населення 6,6 млн. чол.) та Ірландію (3,9 млн. чол.). Високі досягнення економіки Ірландії, про що свідчать обсяг експорту високотехнологічної продукції та висока частка високотехнологічної продукції в загальному обсязі експорту (41%), багато чим зумовлені стратегією країни у сфері виробництва інформаційних технологій.

б) показники інноваційно активних промислових підприємств УкраїниВ Україні за офіційною статистикою фіксується зростання національного

виробництва. Вважаємо, що в пожвавлення економіки і збільшення ВВП значну частку

внесли результати дії Законів України. До ухвалення законів для більшості підприємств типовими були низька або від'ємна рентабельність, низький рівень обігових коштів, відсутність замовлень та можливостей отримати кредити комерційних банків внаслідок низької ліквідності активів підприємств. Суттєву роль почав відігравати Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних парків», що передбачає надання технопаркам суттєвих пільг з оподатковування інвестиційної та інноваційної діяльності.

Протягом 2008-2010 років збільшилися кількість і питома вага підприємств, що експортують свою інноваційну продукцію — майже на 9% від загальної кількості інноваційно активних підприємств. Це досягнення пов'язується з такими факторами, як поліпшення менеджменту, підвищення конкурентоспроможності та розширення асортименту продукції, що дозволило знайти споживачів на міжнародних ринках.

З метою одержання більш глибокої інформації про масштаби діяльності інноваційно активних підприємств з виготовлення та реалізації інноваційної продукції в національній економіці та оцінки ефективності витрат підприємств на інноваційну діяльність пропонуємо додаткові дві групи індикаторів.

76

До першої групи належать питома вага обсягу відвантаженої інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої промислової продукції, питома вага обсягу відвантаженої інноваційної продукції за межі України в загальному обсязі реалізованої промислової продукції, в загальному обсязі відвантаженої промислової продукції та в загальному обсязі експорту товарів. Аналіз їх показує, що збільшення обсягів відвантаженої інноваційної продукції у 2010 році, в тому числі за межі України, призвело до збільшення визначених індикаторів у 2010 році щодо 2009 року.До другої групи належать питома вага витрат підприємств на інноваційну діяльність в загальному обсязі реалізованої промислової продукції, в загальному обсязі відвантаженої промислової продукції та в загальному обсязі відвантаженої інноваційної продукції, а також коефіцієнт використання витрат на інноваційну діяльність, що визначається як співвідношення обсягу відвантаженої інноваційної продукції і витрат на інноваційну діяльність показує, на скільки гривень відвантажується інноваційної продукції при витратах в одну гривню.

Для оцінки ефективності результатів інноваційної активності підприємств найважливіше значення має і коефіцієнт використання витрат підприємств на інноваційну діяльність, що визначається як співвідношення вартості обсягів відвантаженої інноваційної продукції і загальних обсягів витрат на інноваційну діяльність. Цей коефіцієнт показує, скільки гривень відвантаженої інноваційної продукції припадає на гривню витрат на інноваційну діяльність.

Загальний аналіз свідчить, що при успіхах економіки в досягненні макроекономічної стабілізації та зростанні промислового виробництва, в країні не були використані в повному обсязі наявні можливості щодо концентрації на загальнодержавному рівні науково-технічних, фінансових та інших ресурсів для досягнення змін у структурі економіки за рахунок суттєвого збільшення виробництва технологічних інновацій та поліпшення якості економічного зростання. Цей висновок підтверджується також скромними показниками України ВВП на душу населення.

Для реалізації задач інноваційного розвитку мають бути створені. довгострокові механізми, що сприяли б значному підвищенню кількості та питомої ваги інноваційно активних підприємств у нашій країні в найближчі 6-3 років до 25-30%. Це відповідає дійсному рівню таких країн, як Португалія та Греція, і доведення цього показника в подальшому до 60-70%, що є типовим явищем для передових держав Європейського Союзу.

в) завдання державної підтримки інноваційної активності економікиСьогодні для вирішення завдань уряду з поліпшення соціально-економічного

становища в країні найбільш перспективним бачиться інноваційний розвиток економіки. Значний оптимізм щодо вибору саме такого напрямку економічного зростання створює Постанова КМ України, у якій затверджено розгорнутий план за-ходів для виконання Програми заходів впровадження інноваційної моделі, структурної перебудови національної економіки.

До позитивних результатів повинно призвести й здійснення кроків, спрямованих на послідовне інституціональне забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки.

З огляду на те, що інноваційна ідея з самого початку націлена на комерційний результат, а доведення інновацій до робочої стадії вимагає солідних вкладень капіталу і пов'язане зі значними ризиками, має використовуватися широкий набір прямих і непрямих методів державної підтримки інноваційної активності підприємств

77

і бізнесу відповідно до світової практики. Непряме стимулювання, що грунтується на наданні різних видів податкових пільг, вимагає значно менших бюджетних витрат і дозволяє охопити набагато більшу кількість інноваційних суб'єктів. Серед них найбільш ефективними є:

- надання податкових пільг з операцій, що пов'язані з оборотом науково-технічної продукції;

- протягом декількох років звільнення від податків на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

- надання дослідницького та інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочка податкових платежів у частині витрат із прибутку на інноваційні цілі;

- зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів і устаткування, переданих ВНЗ, науково-дослідним та іншим інноваційно активним підприємствам;

- пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті використання патентів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів, що входять до складу інтелектуальної власності;

- зарахування частини прибутку інноваційно активних підприємств на спеціальні рахунки з наступним пільговим оподатковуванням у випадку використання на інноваційні цілі;

- зменшення податку на приріст інноваційних витрат тощо.Має виконуватися також комплексна робота з розширення використання

програмно-цільових методів управління соціально-економічним розвитком; з удосконалення і поповнення законодавчої бази із необхідним акцентом на стимулюванні інновацій, особливо у високотехнологічному та наукоємному виробництві та підвищенні конкурентоспроможності економіки; з підвищення загальної кількості та ефективності науково-виробничій діяльності малих та середніх інноваційних фірм; значного оновлення технологій. Ці заходи дозволять підвищити інноваційну активність національної економіки.

1. Розроблено напрями вдосконалення методології інноваційної активності економіки, що включають спостереження за інноваційно активними підприємствами в різних галузях господарювання, видозміни подачі окремих статистичних матеріалів, що стосуються інноваційної діяльності підприємств, організацію державного спостереження за інноваційною діяльністю підприємств у сфері послуг, введення додаткових індикаторів результативності інноваційної діяльності в економіці.

2. Розглянуто інноваційну активність промислових підприємств і їхній внесок в національну економіку. Показано, що при загальних успіхах у досягненні макроекономічної стабілізації і зростання ВВП змін за рахунок суттєвого збільшення виробництва технологічних інновацій та поліпшення якості економічного зростання у структурі економіки не досягнуто. Це свідчить про недоліки в реалізації державної інноваційної політики і розвитку інноваційної інфраструктури в країні. Для підвищення об'єктивності оцінки інноваційної активності національної економіки запропоновано інформативні індикатори і проведено аналіз динаміки їх змін.

3. Показано, що для реалізації державної політики щодо поліпшення соціально-економічного стану в країні на основі інноваційної моделі розвитку економіки повинні широко використовуватися довгострокові механізми та інструменти державної підтримки, які б стимулювали підвищення інноваційної активності економіки.

78

1. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика./За ред. д-ра економ, наук., проф. Л.І.Федулової. — К.:Основа. 2005. — 552 с.

2. Амоша 0. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення // Економіст. — 2005. — №6. — С. 28-32.

3. Денисюк В А. Провідна та організаційна роль влади в інноваційному розвитку// Інтелектуальна власність. —2004. — №9. — С 7-12; №11— С. 3-13.

4. Долішній М.І. Проблеми та перспективи забезпечення інноваційного розвитку національної економіки та її регіонів // Вісник Львівської комерційної академії. — Серія економічна. 18. Частина І. — Львів: Видавництво Львівської комерційної академії, 2005. — С. 3-6.

5. Денисюк А. Високі технології та високонаукоемні галузі — ключові напрями в інноваційному розвитку// Економіст. — 2009. — №5. — С. 76-81.

6. Наука та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб./Держкомсат. —К. 2009.— С. 360.7. Рижкова Ю.О. Інноваційна діяльність а українській економіці //Статистика України. —2009.

—№1. — С. 24-28

Карпіщенко О.О., Ілляшенко Т.О.Сумський державний університет

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ІЗ ЗАЛУЧЕННЯМ ЗОВНІШНІХ

ІНВЕСТИЦІЙ

Реалії сьогодення свідчать про неухильне зростання бар’єрів входи на ринок практично в усіх галузях економіки. Користуючись монопольним чи олігопольним становищем, великі компанії та корпорації зводять нанівець спроби невеликих приватних фірм вийти на ринок з власним продуктом. Чи не єдиною галуззю, яка і досі залишає досить широке поле діяльності для новачків, залишається сфера інформаційних технологій. Проте і тут слід дуже виважено ставитися до вибору напрямку розробок, а також розробки бізнес-моделі. Досвід останніх років свідчить, що значних ринкових успіхів досягають саме ті компанії, які пропонують споживачу інноваційний продукт чи рішення. При цьому бажано, щоб продукт був принципово новим чи вирішував певну принципово нову задачу.

Розвиток інформаційно-технологічної бази сучасного суспільства за останнє десятиліття, спричинив різкий стрибок у розвитку комп’ютерної техніки, технології програмування та, як наслідок, появу нових засобів зв’язку та розвиток і застосування нових інформаційно-комунікаційних технологій. Ознакою сучасного суспільства стають мережі та мережні технології, які беруть свої витоки із процесів глобалізації: глобальні, локальні, корпоративні та інші - вони охопили і стали невід’ємною складовою у всіх сферах нашого життя.

Стосовно інноваційних розробок у сфері інформаційних технологій доцільно перелічити особливості, що виокремлюють їх з ряду інших, а саме такі:

- успішність проекту інформаційного напряму залежить від правильності вибору ринкової ніші;

- розробка повинна виконуватися у стислі терміни та доводитися під час тестового використання;

79

- основною статтею витрат є заробітна плата розробників і керівника проекту;- якість продукту даного напряму залежить від рівня кваліфікації розробників

та керівника проекту;- існує високий ризик несприйняття інновації ринком. Задля його уникнення

слід застосовувати широку інформаційну підтримку починаючи зі стадії розробки.

Хоча інноваційні розробки у сфері інформаційних технологій є відносно дешевими ніж інновації у техніці та мають більш широке поле для пошуку ідей, для них так само гостро стоїть проблема фінансування. Фінансування інноваційних розробок виключно за власний кошт підприємства чи приватних осіб потребує жорсткої економії на всіх етапах проведення розробок і врешті решт може бути недостатнім для створення продукту, який можна комерціалізувати. Тобто розробники можуть залишитися з практично готовим продуктом, який ще не є товаром та без грошей.

Як вихід із подібної ситуації слід розглядати залучення у проект зовнішніх інвесторів. Які переваги це несе для проекту взагалі?

- високу імовірність вірного вибору ринкової ніші, оскільки перед запуском проект ретельно перевіряється фахівцями інвестора на можливість та доцільність його реалізації;

- можливість розробки повноцінного функціоналу програмного продукту чи сервісу, який би цілком відповідав початковому задуму завдяки наявності достатнього обсягу фінансування;

- мотивування розробників до чіткого дотримання графіку виконання робіт завдяки додатковому зовнішньому контролю.

Недоліками залучення інвесторів є:- повна чи часткова втрата прав власності на готовий продукт або рішення;- втручання інвесторів у хід розробок;- можливість дострокового закриття проекту з причин, що не залежать від

розробників.Залучення зовнішнього фінансування потребує від розробника ретельної

підготовки документації. Для передачі інвесторам готується інвестиційне обґрунтування проекту, яке містить такі складові:

- опис проекту та бізнес-ідеї, на якій він ґрунтується;- перелік компетенцій виконавців робіт;- аналіз конкурентного середовища;- план маркетингу;- розрахунок обсягу інвестицій та строку окупності проекту;- аналіз ризиків по проекту.Зі свого боку інвестор проводить ретельну перевірку фірми-кандидата: її

фінансової стійкості, переліку і масштабів виконаних проектів.Отже, залучення зовнішніх інвестицій для фінансування інноваційних

розробок у сфері інформаційних технологій є дієвим інструментом розвитку фірми та посилення її ринкових позицій. В той же час існує небезпека потрапляння підприємства у залежність від інвесторів, що тягне за собою втрату значної частини прибутку та контролю над розвтком проекту.

80

Князь С.В., Георгіаді Н.Г., Богів Я.С.Національний університет «Львівська політехніка»

СТРАТЕГІЯ ДИФЕРЕНЦІЮВАННЯ ПРІОРИТЕТІВ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ТРАНСФЕРНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

ПІДПРИЄМСТВА

Трансферний потенціал інноваційного розвитку підприємства (ТПІРП) є сукупністю можливостей з акумулювання, на умовах трансферу, прав інтелектуальної власності, технологій, інноваційної продукції, фінансових та інших ресурсів, а також здійснення їхньої передачі споживачам і бізнес-партнерам. Управління ТПІРП вимагає застосування стратегії диференціювання пріоритетів, яка протидіятиме протиріччям, що виникають при формуванні і використанні ТПІРП, і сприятиме позитивним очікуваним змінам показників, які характеризують ТПІРП. Стратегію диференціювання пріоритетів в управлінні ТПІРП доцільно розглядати в якості функціональної стратегії, яка є компонентою стратегій вищого порядку. Враховуючи це, побудова таких стратегій має відбуватись на засадах декомпозиції. Формування нової або вибір відомої стратегії з ряду альтернативних необхідно здійснювати із врахуванням факторів внутрішнього і зовнішнього середовищ підприємства, які впливають на ТПІРП. Ці фактори, незалежно від їхньої певної автономності, значною мірою взаємопов’язані. Так, з одного боку, цілі ТПІРП, як фактор внутрішнього середовища, встановлюються із врахуванням тенденцій на місцевих, регіональних і світових ринках, характеру кон’юнктури, рівня конкуренції тощо. З іншого боку, фактори зовнішнього середовища, зокрема існуюча сегментація ринку, рівень попиту на певний продукт і його ціна значною мірою залежать від таких факторів внутрішнього середовища, як розвиненість евристичних систем менеджменту, здатність суб’єктів управління продукувати креативні ідеї та оперативно комерціалізувати інновації, адаптувати виробничі, комунікаційні, інтелектуальні та інші можливості до потреб і можливостей споживачів і бізнес-партнерів тощо. Враховуючи це, розроблення стратегії диференціювання пріоритетів щодо реалізації ТПІРП необхідно здійснювати із врахуванням взаємопов’язаності факторів внутрішнього і зовнішнього середовищ ТПІРП, а також із врахуванням того, на якій фазі інноваційного процесу перебуває реалізовувана підприємством програма інноваційного розвитку. У результаті виконаних досліджень виявлено, що програми інноваційного розвитку підприємств (ІРП) на різних фазах інноваційного процесу характеризуються різними пріоритетами. Так, на етапі проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт пріоритетом реалізації таких програм є їхня беззбитковість. На етапі виробництва і споживання інноваційної продукції – максимізація прибутковості, а на етапі удосконалення та модифікації інноваційної продукції – збільшення тривалості життєвого циклу інноваційної продукції. Врахування цієї особливості під час управління ТПІРП сприятиме прискоренню окупності інвестування в ІРП, зниженню ризиковості формування портфелів ресурсів, що використовуються в ІРП, своєчасності ідентифікування резервів підвищення

81

ефективності управління ТПІРП і раціональності ухвалення управлінських рішень щодо їхнього використання. Проведені дослідження показали, що протягом аналізованого періоду суб’єкти трансферних відносин, які реалізовують програми ІРП, регулярно застосовували різні способи досягнення беззбитковості. Найчастіше використовуваними виявились такі методи, як контрактація умов виконання проектних робіт, а також страхування ризиків у страхових компаніях, реалізація хеджингових операцій, розподіл ризику між різними учасниками програм ІРП. Щодо максимізації прибутковості програм інноваційного розвитку суб’єктами трансферних відносин, то до альтернативних варіантів досягнення цього пріоритету належать: цінова диверсифікація, збільшення терміну гарантійного обслуговування і вигідного сервісного обслуговування інноваційної продукції, активізування спекулятивної діяльності на фондовому, валютному або інших ринках, розширення асортименту інноваційної продукції, комбінування двох або більше варіантів реалізації стратегії тощо. Однією з характерних переваг підприємств, які виробляють інноваційну продукцію, є наявність у них можливості встановлювати ціни, які, по суті, є монопольними, і отримувати надприбутки. Ця перевага виникає тоді, коли інноваційна продукція не має товарів-замінників, і на ринку відсутні компанії, які мають права або технології на виробництво такої самої продукції. На етапі модифікації та удосконалення інноваційних продуктів, як правило, їхні життєві цикли перебувають на таких стадіях, як зрілість і спад обсягів реалізації. З огляду на це, підприємства вимушені встановлювати на інноваційну продукцію конкурентні ціни і вживати певних заходів щодо збільшення тривалості життєвого циклу інноваційної продукції. До таких заходів належать: диверсифікування видів діяльності; створення диференційованих умов реалізації готової продукції; пошук резервів підвищення якості інноваційної продукції, а також можливостей застосування продукції в нових сферах тощо.

1. Георгіаді Н. Г. Інтегровані системи управління економічним розвитком машинобудівних підприємств: [Монографія] / Н.Г.Георгіаді - Львів: Вид-во НУЛП, 2009. – 336 с.

2. Князь С.В. Трансферний потенціал інноваційного розвитку машинобудівних підприємств: [Монографія] / С.В.Князь // Львів: Вид-во НУЛП, 2010. – 332 с.

Кобушко І.М.Сумський державний університет

РОЛЬ ТА МІСЦЕ ІНВЕСТИЦІЙНОГО РИНКУ В СТРУКТУРІ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

Невід`ємною складовою глибокого теоретичного осмислення засад функціонування будь-якого ринку є визначення його місця та ролі в економічній системі країни. Інвестиційний ринок, органічно доповнюючи фінансове середовище, вбирає в себе найбільш прогресивний інструментарій фінансового ринку, переносить його властивості на суміжні сектори народного господарства і таким чином значно розширює можливості економічного зростання в цілому.

82

Тенденція до методичного відособлення інвестиційного сегменту від фондового ринку вітчизняними дослідниками є цілком виправданою, що пояснюється не лише відсталістю фінансової системи України як об`єкта аналізу. Досить важливе значення у цьому питанні відіграє факт неможливості обмежити весь процес інвестування рамками єдиного продуктового набору чи асортименту послуг, які пропонуюсь суб`єкти інвестиційного ринку, і, відповідно, єдино можливої схеми акумуляції та перетворення інвестиційного капіталу (рис. 1).

На нашу думку, однією з головних передумов вказаної категоріальної невизначеності в наукових колах є недосконалість вітчизняного фінансового законодавства, згідно з яким поняття «інвестиційний ринок» та «ринок інвестиційних послуг» не отримують належного обґрунтування, хоча під час аналізу нормативних актів чітко простежується намагання законодавців окреслити функціональні та інституціональні межі даних категорій.

Рис. 1. Місце інвестиційного ринку в структурі фінансового ринку

Сфера інвестиційного ринку охоплює, поряд з сегментом об`єктів фінансового інвестування, ринок об`єктів реального та інноваційного інвестування. Нефінансова складова інвестиційного ринку дуже важлива і визначає його положення у фінансовій системі загалом (рис. 2).

83

Рис. 2. Зв`язок фінансового та інвестиційного ринків

Виділення інвестиційного та грошово-кредитного ринків в якості окремих сегментів є обґрунтованим, оскільки об`єктом реалізації на грошовому ринку є власне гроші, а на інвестиційному ринку гроші виступають лише в ролі засобу перерозподілу інвестиційних ресурсів. Слід підкреслити, що з погляду об`єкту торгівлі інвестиційний ринок лише частково входить до складу фінансового ринку – в межах проведення операцій з фінансовими інструментами.

Ключові критерії виокремлення інвестиційного ринку у структурі фінансового ринку, на нашу думку, є наступні: оборотність фінансових активів на фондовому ринку; набуття прав власності на придбані інвестором активи; ігнорування часової характеристики (терміну дії) фінансового інструменту; необов`язковість отримання інвестором прибутку (доходу), на відміну від кредитних відносин, де вказана умова є істотною.

На нашу думку, подальша модернізація структури вітчизняного фінансового ринку має відбуватися у напрямку поступового переходу до моделі інвестиційного ринку розвинених країн світу, заснованої на домінуванні фінансових інструментів забезпечення трансформації капіталу.

Криковцева Н.А.Донецкий национальный университет экономики и торговли имени

Михаила Туган-Барановского

ЕФЕКТИВНЕ УПРАВЛІННЯ ПОРТФЕЛЕМ ІННОВАЦІЙНОЇ ПРОДУКЦІЇ

84

З методологічної позиції управління стратегічними зусиллями повинно здійснюватися відповідно до етапу життєвого циклу продукції. Особливо важливо це для підприємств, які здійснюють діяльність на ринку продуктів харчування, оскільки тенденції розвитку споживчого попиту, переваг до продуктів, особливо інноваційного спрямування,таких як екологічно чисті, стають виміром рівня комерційного успіху.

Однією з важливих вимог щодо ефективного управління є вміння керівництва підприємства запроваджувати інноваційну продукцію в той час коли попередня стає зрілою, починає входити в стадію занепаду, але забезпечує позитивні грошові потоки. У результаті підприємство може забезпечити подальший інноваційний розвиток на основі коштів, одержаних від зрілої продукції.

Ця концепція повинна бути покладена в основу поєднання виробництва та продажу традиційної продукції поряд із новою, вона може охопити всі ринкові стратегії, необхідні для забезпечення ефективного функціонування підприємства. Саме ефективне управління портфелем інноваційної продукції дозволяє розраховувати час піку попиту та збуту традиційної продукції та забезпечувати спрямування коштів від її продажу на підтримку й розвиток продукції, яка певний час залишається ще нерентабельною. Для продуктів харчування такою традиційною продукцією може бут, наприклад, молочна асортиментна група, вироблена за старовинними рецептами, а інноваційною, яка вимагає підтримки – «біопродукти», або продукти, термін зберігання яких подовжено завдяки використанню ультрафіолетового опромінювання.

Наступною базовою складовою цієї концепції є необхідність використання різних підходів щодо управління портфелем продукції на різних стадіях її життєвого циклу. Доцільним при цьому є зіставлення показників для кожної стадії (табл. 1).

Таблиця 1 - Показники для зіставлення інноваційної харчової продукції на різних стадіях життєвого циклу

ПоказникиСтадія життєвого циклу продукції

Запровадження Зростання Зрілість Занепад

ПродукціяПропонування традиційних

продуктів

Пропонування біопродуктів

Диверсифікація видів продуктів

Поступове елімінування

неприбуткових асортимент-них позицій

Ціна

Застосування розрахунку на основі витрати виробництва та

прибутку

Встановлення ціни з метою

завоювання ринку (навіть за рахунок

зниження ціни)

Встановлення відповідності ціни

продукції підприємства цінам

найкращих конкурентів

Зниження ціни до демпінгової

ЗбутСтворення вибіркової

системи збуту

Створення інтенсивної

системи збуту

Забезпечення більш інтенсивного збуту

Припинення збуту

неприбуткової продукції

85

Реклама Інформуюча Переконуюча Нагадуюча Обмежена

Стимулювання продажу

Заохочення покупців до

пробного придбання

Зменшення стимулювання для

використання великого попиту

покупців

Збільшення стимулювання для

заохочення переходу до нової продукції

Зведення стимулювання

домінімуму

Ґрунтуючись на інформації, наведеній у табл. 1, торговельне або виробничо-торговельне підприємство може обирати для себе найбільш придатну на кожній стадії життєвого циклу продукції стратегію інноваційного розвитку для певних зовнішніх та внутрішніх умов.

Лозюк В.Н., Должанский И.З.Макеевский экономико-гуманитарний институт

МОДЕЛИ УПРАВЛЕНИЯ ОПТИМИЗАЦИЕЙ АССОРТИМЕНТНОГО ПОРТФЕЛЯ ТОРГОВОГО ПРЕДПРИЯТИЯ

Исследование посвящено оптимизации структуры ассортиментного портфеля торгового предприятия с использованием принципов инвестиционного моделирования. В работе получили дальнейшее развитие две модели оптимизации инвестиционного портфеля, что позволило применить известные методики Марковица и Шарпа с целью определения оптимального товарного портфеля торгового предприятия. Адаптированные к товарному рынку модели в данном исследовании применены к деятельности действующего предприятия по торговле потребительскими товарами длительного пользования.

Каждое торговое предприятие, работающее на современном изменчивом рынке и имеющее средства на распределение между ассортиментными позициями для реализации, имеет свою шкалу оценки риска и доходности. Высокая доходность для одного предприятия может показаться низкой для другого. Одни предпочитают низкий риск с низкой доходностью, а другие – согласны на больший риск с большей ожидаемой доходностью. Соотношение доходности и риска зависит и от стратегических целей предприятия на рынке. Так, агрессивный захват рынка и рост доли предусматривает значительные риски и увеличение объемов реализации, что зачастую взаимосвязано с понижением доходности. Удержание позиций и максимизация прибыли в качестве цели ставят в приоритет минимизацию риска и максимизацию доходности ассортиментного портфеля.

Целью оптимизации ассортиментного портфеля является формирование такого набора ассортиментных единиц для реализации, который бы соответствовал

86

требованиям предприятия как по доходности, так и по рискованности, что достигается путем системной диверсификации и оптимизации внутренней структуры распределения долей между различными ассортиментными позициями в портфеле. Системная диверсификация ассортиментного портфеля рассмотрена в ранних работах, а с целью поиска оптимальной структуры распределения долей в работе проведено моделирование ассортиментного портфеля и оптимизация моделей. Решения прямой и обратной задач по двум классическим моделям, адаптированным к анализу товарных категорий, позволили определить оптимальную структуру ассортиментного портфеля исследуемого предприятия на основе двух диаметральных допущений – минимально допустимый риск и максимально возможная доходность ассортиментного портфеля. При этом в качестве доходности ассортиментной позиции принимается математическое ожидание доходности, а в качестве риска ассортиментной позиции принимается среднее квадратическое отклонение доходности.

Проведенные аналитические работы стали основой для построения гипотез для дальнейшего развития классических моделей портфельной оптимизации в теории инвестиционного менеджмента с целью формирования эффективной и современной модели оптимизации ассортиментного портфеля торгового предприятия, а именно:

— с целью прогнозирования оптимального ассортиментного портфеля на определенный период в будущем при расчете доходности и риска данные прошлых периодов могут быть дополнены прогнозными показателями будущей доходности. Например, в ситуации увеличения цен закупки соответственно будет увеличена цена реализации и доходность не изменится. При прогнозировании снижения цен реализации при неизменных ценах закупки с целью захвата рынка или повышения доходности с целью максимизации прибыли ряд значений доходности при моделировании может быть продлен с прогнозными значениями, которые соответственно снижаются или увеличиваются;

— доходность ассортиментных единиц принципиально складывается из уровня наценки при продаже с учетом конкурентного ценообразования и дисконтирования доходности при длительном содержании товаров на складе (в случаях, когда оборачиваемость ассортиментной единицы превышает срок отсрочки платежа при закупке) или курсовых колебаний при внешнеторговых операциях (в случае импорта);

— в качестве риска ассортиментной позиции принимается среднее квадратическое отклонение доходности;

— степень и характер взаимосвязи между ассортиментными позициями выражается коэффициентом линейной корреляции;

— при решении прямой и обратной задачи оптимизации в моделировании необходимо учитывать ограничения долей отдельных ассортиментных позиций в портфеле, если они существуют. Это может быть связано со структурой рыночного спроса или ограничениями по объемам закупки, которые не могут быть отражены в коэффициентах корреляции.

Новая модель с дополнительными ограничениями и прогнозными показателями доходности может быть использована для оптимизации структуры ассортиментного портфеля торгового предприятия.

87

1. Markowitz Harry Max. Mean-Variance Analysis in Portfolio Choice and Capital Markets. Basil Blackwell, paperback edition,1987.

Макаренко М.В.Азовський морський інститут

ПРОБЛЕМИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Інвестиційний клімат може узагальнено характеризувати соціально-економічні процеси як у країні загалом, так і в її регіонах. Інвестиційний клімат формує інвести-ційну привабливість з метою залучення додаткових надходжень. Вона формується упродовж тривалого періоду.

У кожному регіоні країни, з одного боку, об'єктивно існують умови і передумови для здійснення інвестиційної діяльності (природно-ресурсний потенціал, розвинута інфраструктура тощо), а з іншого — наявна суб'єктивна діяльність інвесторів, спрямована на використання цих об'єктивно існуючих умов і передумов. Отже, ступінь сприятливості інвестиційного клімату регіону зумовлюється об'єктивними і суб'єктивними чинниками інвестування. Інвестиційний клімат розглядають як на макро-, так і на мікроекономічному рівні. На макроекономічному рівні це поняття охоплює показники політичного, економічного і соціального середовища для інвестицій. Для потенційних іноземних інвесторів при аналізі політичної ситуації вирішальну роль відіграє політика держави стосовно іноземних інвестицій, ймовірність націоналізації іноземного майна, участь країни у міжнародних угодах з різних питань, стабільність державних інститутів, правонаступництво політичної влади, ступінь державного втручання в економіку тощо.

Виділяють два основні підходи для оцінки інвестиційної привабливості. Відповідно до першого провадиться індивідуальна оцінка параметрів інвестиційного потенціалу й інвестиційного ризику, що дозволяє найбільш повно визначити значимість даних чинників при реалізації проекту. Зокрема, пропонується проводити розрахунок показника якості інвестиційного клімату, що дасть можливість ранжувати території на наступні групи: найбільш сприятливі умови для розвитку інвестиційної діяльності; достатньо сприятливі умови; середні умови; несприятливі умови для розвитку інвестиційної діяльності [2, с.88].

Інвестиційна, як і будь-яка економічна діяльність, об'єктивно пов'язана з ризиками. Система чинників, що характеризують інвестиційні ризики, в кінцевому результаті, може бути зведена до оцінки загальних умов господарювання в економіці. Чим більше інвестиційна привабливість, тим менше ризик і навпаки. Економетричні дослідження підтверджують відсутність кореляційної залежності між окремими складовими поняття «інвестиційна привабливість» і розміром інвестиційного ризику. Поведінка інвесторів у кожний заданий момент часу будується на урахуванні двох груп чинників: -розмір ринку країни-реципієнта капіталу, ресурсна забезпеченість реальної економіки; - стан економічної кон'юнктури, законодавча база для інвестицій, політичний ризик.

88

Інший підхід, який застосовується для оцінки інвестиційної привабливості, грунтується на вивченні інвестором співвідношення прибутковості і ризику, а також їх взаємозв'язку. Для оцінки інвестиційної привабливості регіонів запропоновано використання п'яти груп показників: оцінка економічного розвитку регіону; оцінка рівня розвитку інвестиційної інфраструктури; оцінка демографічної характеристики регіону; оцінка рівня розвитку ринкових відносин та інфраструктури; оцінка інвестиційного ризику [3, с.44].

Згідно з офіційною статистикою, станом на 01.10.10 р. сумарний з початку інвестування об`єм прямих іноземних інвестицій (ПІІ) до України становив 42 511,9 млн. дол., тоді як на 01.01.10 р. ця величина дорівнювала 40 026,8 млн. дол. Отже, протягом січня-вересня 2010 року в країну надійшло 2 481,5 млн. дол. Тобто, спостерігається тенденція зменшення інвестицій, оскільки, за 9 місяців 2009 року відповідна величина становила 2 868,2 млн. дол. – або на 15,6% більше, ніж за 9 місяців 2010 року. А за аналогічний період 2008 року ПІІ надійшло до України на суму 8 132,1 млн. дол. – це в 3,3 раза більше, ніж минулого року. Знизилася, «якість» іноземних інвестицій до України в 2010 році. Так, наприклад, з Кіпру станом на 01.10.10 р. загальний об`єм ПІІ в Україну склав 9 579,1 млн. дол., або 22,5% усіх іноземних інвестицій. Кіпр за розмірами ПІІ, обігнав в 2007 році Німеччину (зараз 2 місце за величиною інвестицій), ще раніше Росію (4 місце) і США (10 місце) [1].

Звертає увагу значна регіональна нерівномірність вкладених інвестицій. Найбільші західні компанії, що працюють в Україні, головними проблемами, пов'язаними з реалізацією інвестицією проектів, вважають: неефективне й нестабільне законодавство; ігнорування вимог законодавства взагалі (українськими учасниками проектів); високий рівень корупції.

Для кардинального поліпшення структури інвестування в Україні необхідно поліпшити економічне становище країни та сформувати місткий динамічний і платіжно спроможний, внутрішній ринок. Інвестицйіний потенціал регіону забезпечується за наявністю сприятливого інвестиційного клімату, котрий визначає соціально-економічну політику регіону.

1. Жук М.В. регіональна економіка: Підручник. – К.: Академія, 2008. – 416 с.2. Мамуль Л.О., Чернявська Т.А. Нові методичні підходи до аналізу інвестиційної

привабливості регіонів// Вісник економічної науки України. – 2005. - № 1(7). - С. 83-89. 3. Буткевич С.А. Инвестиционная привлекательность аграрного сектора экономики. – К.: Изд-

во Епроп. Ун-та, 2003. – 251 с.

Маргіта Н. О.Ужгородський національний університет

ОСНОВНІ КРИТЕРІЇ ПІДВИЩЕНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІЦІ, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ

Активізація процесів руху капіталів та ринкова уніфікація економічного розвитку створює умови для залучення до міжнародної інвестиційної діяльності країн, що розвиваються. Для більшості з них прямі іноземні інвестиції (ПІІ) стають

89

ключовим фактором розвитку. На даний час залишається відкритим питання ефективного регулювання потоків ПІІ. Для відпрацювання моделі взаємодії з іноземними інвесторами як на державному, так і на регіональному рівнях необхідно виділити основні критерії підвищеної ефективності ПІІ.

Згідно еклектичної чи (OLI) парадигми Дж. Даннінга, основними детермінантними факторами для залучення ПІІ виступають: переваги власності, переваги інтерналізації та специфічні переваги місцевості [1]. Оскільки переваги власності та інтерналізації – умови для інвестування, які формуються на рівні фірми, важливу роль у виборі загальної інвестиційної політики держави вцілому та регіону зокрема, повинні відігравати мотиваційні фактори місцевості. Виходячи з основних мотивів інвестування, економічні детермінанти країни-отримувача ПІІ можна згрупувати за наступними напрямами: ресурсо-шукаючі, орієнтовані на ефективність та ринково-шукаючі іноземні інвестиції.

До групи ресурсо-шукаючих можна віднести наступні мотиваційні критерії:Брак ефективних технологій – це спільна риса всіх економік, що розвиваються.

В умовах значного відствавання технологічного розвитку зростає показник можливої економічної віддачі щодо технологій, які плануються для запровадження на ринок. Згідно з припущенням моделі Е. Борештейна, Дж. Де Грегоріо та Дж.-В. Лі іноземні інвестори, які присутні на ринку, полегшують процес освоєння нових технологій для місцевих фірм, таким чином сприяючи технологічному прогресу та загальному зростанню економіки [2].

Достатня забезпеченість трудовими ресурсами. Емпіричне дослідження, проведене Г. Хансоном, Р. Маталоні та М. Слаутером підтверджує тенденцію, щодо концентрації виробництва ТНК у країнах з низьким рівнем вартості робочої сили [3]. Позитивний ефект цього фактора проявляється завдяки появі працівників, обізнаних в діяльності нових бізнес-структур, що безумовно сприяє розвитку трудових ресурсів приймаючої країни [4].

Наявність достатньо збалансованих природних ресурсів їх якість, ефективність, мобільність та ліквідність здатні в тій чи іншій мірі реалізовувати інвестиційні інтереси іноземних інвесторів [5, с. 12].

ПІІ орієнтовані на ефективність при виборі місця інвестування враховують наступні критерії:

Недостатній рівень конкуренції на внутрішньому ринку розгладається іноземними інвесторами як позитивна передумова для входження на ринок. Однак, як свідчить досвід, іноземні інвестиції можуть підвищувати рівень конкуренції на внутрішньому ринку, сприяючи, таким чином, зростанню економічної активності.

Підвищена гранична віддача на капітал спричиняє активізацію інвестиційних процесів. Емпіричні результати В. Шевчука [6, с. 633] вказують на те, що віддача на капітал є набагато вищою у країнах, що розвиваються.

Ринково-шукаючі ПІІ включають наступні критерії:Хронічна нестача внутрішніх заощаджень провокує тенденцію, за якої зростає

ефективність залучених іноземних інвестицій. Завдання економічної політики полягає в тому, щоб зростаючий попит на внутрішньому ринку був забезпечений відповідною пропозицією. Це обмежуватиме зростаючий імпорт споживчих товарів і формуватиме резерв інвестиційних засобів на оновлення основних фондів.

Збутова інвестиційна привабливість країни включає ємність, масштаби, структуру та динаміку розвитку внутрішнього ринку країни. Незадоволений

90

надлишковий внутрішній попит як чинник зростання ВВП сприяє залученню ПІІ через перспективу розширення розмірів ринку та можливості нарощування виробничих потужностей, що також є характерною особливістю економік в період розвитку.

Тому подальші дослідження, що стосуються проблеми формування ефективної політики регулювання залучення ПІІ вважаємо перспективними, зважаючи на сучасний стан розвитку економіки України.

1. Dunning, John H. (1993). Multinational enterprises and the global economy. Wokingham, England: Addison-Wesley.

2. Borensztein, E., De Gregorio, J. And Lee, J.-W.(1998) How Does Foreign Direct Investment Affect Economic Growth?, Journal of International Economics, Vol.45, pp.115-135 .

3. Hanson, G. H., Mataloni, R. J., and Slaughter, M. J. (2003): “Vertical Production Networks in Multinational Firms,” NBER Working Paper 9723, National Bureau of EconomicResearch.

4. Feldstein, M. (2000): "Aspects of Global Economic Integration: Outlook for the Future," NBER Working Paper No. 7899 (Cambridge, Massachusetts: National Bureau of Economic Research).

5. Гайдуцький А. Класифікація чинників інвестиційно//Ринок цінних паперів України. – 2004. – № 9-10.– С. 9-14.ї привабливості економіки / А. Гайдуцький

6. Шевчук В. О. Міжнародна економіка: теорія і практика: Навч. пос./ Віктор Олексійович Шевчук. – Л.: Каменяр, 2003. – 719 с.

Мехович С.А., Ткаченко М.О.Національний технічний університет «ХПІ»

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА

Світове співтовариство в умовах глобалізації суспільних та соціально-економічних процесів визначає відправними факторами суспільного прогресу саме розвиток людини та якісні внески в людський потенціал, по відношенню до яких культура виробництва, продуктивність праці та інші пріоритети вважаються вторинними. На сьогодні, досягнення економічного розвитку шляхом широкомасштабного введення у господарський обіг таких продуктів інтелектуальної праці, як знання, технології, науково-технічні розробки, тощо для їх комерціалізації та досягнення соціально-економічного ефекту, визнається моделлю інноваційного розвитку економіки Євросоюзу

Після виходу української економіки із глибокого кризового стану для її подальшого розвитку першочерговими стають завдання забезпечення відтворювального інноваційного циклу на новій технологічній основі в умовах ринкової економіки, а також забезпечення соціальної спрямованості цього відтворювального циклу з максимально ефективним використанням інноваційного потенціалу промисловості, внутрішніх та зовнішніх ресурсів, досягнення випереджальних темпів динаміки розвитку порівняно з провідними країнами світу відповідно до напряму прогресу світової економіки.

З метою переходу українськоі економіки до інноваційної моделі розвитку необхідно підвищувати інноваційну активність суб’єктів економіки, що в свою чергу може бути досягнено завдяки ефективному використанню існуючого інноваційного

91

потенціалу української промисловості та прискоренню її подальшого інноваційного розвитку. Все це робить необхідним створення механізму стратегічного управління інноваційним розвитком промислового підприємства.

Процес інноваційного розвитку має дві головні складові - реалізацію інноваційних проектів і розвиток інноваційного потенціалу [1]. Управління інноваційними процесами на підприємстві є головною задачею інноваційного менеджменту. Інноваційний менеджмент - це організація і планування (включаючи мотивацію і контроль) процесів розробки і впровадження нововведень на об'єктах різних рівнів, направлені на досягнення інноваційних цілей цих об'єктів [2, c. 9].

У залежності від масштабу та тривалості, горизонту реалізації управління поділяється на стратегічне (довгострокове), а також тактичне та оперативне (короткострокове). Через те, що два останні види управління за часом здійснення відносяться до короткострокового, у працях окремих авторів виділяють лише два види управління. Термін «тактичне управління» ототожнюють з терміном «оперативне управління»; але такий підхід не є абсолютно точним. У часових межах, тактичне управління обмежується терміном від одного до п’яти років, а оперативне управління може характеризуватися періодом від декількох годин. [3]

Найбільші труднощі, які сьогодні стають перед вітчизняними підприємствами, виникають саме на стратегічному рівні управління, адже на сьогоднішній день серед українських промислових підприємств не існує яскравих прикладів грамотно розробленої та ефективно реалізованої інноваційної стратегії.

Стратегічне управління промисловим підприємствои визначає довготермінову орієнтацію у питаннях розвитку підприємства у цілому або за окремими напрямами, визначає мету, завдання, стратегію розвитку підприємства і задає напрями діяльності кожній ланці управління. Основою стратегічного управління є стратегічні плани, концепції розвитку та інші документи, що відображають постановку і методи досягнення довгострокових цілей. Тобто стратегічний менеджмент - розробка і реалізація дій, що направлені на довгострокове перевищення рівня результативності діяльності підприємства над рівнем конкурентів [4].

Основним завданням стратегічного управління інноваційним розвитком промислового підприємства є досягнення головної стратегіної цілі (підвищення інноваційної активності) шляхом оптимального використання внутрішніх змінних (інноваціного потенціалу) з урахуванням впливу факторів зовнішнього середовища підприємства й приведення інноваціного потенціалу підприємства у відповідність до вимог зовнішнього середовища, що постійно змінюється з метою забезпечення конкурентоспроможності і стабільності у функціонуванні підприємства у майбутньому.

Отже, для створення механізму стратегічного управління інноваційним розвитком промислового підприємства необхідною стає інтеграцію функцій стратегічного та інноваційного менеджменту з подальшим використанням інструментів цих підсистем менеджменту [5, с.6].

1. Електронний ресурс http://stra.teg.ru/lenta/innovation/13622. Инновационный менеджмент: Концепции, многоуровневые стратегии и механизмы

инновационного развития: Учеб. пособие / Под ред. В.М. Аньшина, А.А. Дагаева. 3-е изд., перераб., доп. — М.: Дело, 2007. - 584 с

3. Гребінчук О.М. Стратегічне, тактичне та оперативне управління виробництвом

92

машинобудівних підприємств. Електронний ресурс: http://www.economy.nayka.com.ua /index.php?operation=1&iid=349

4. Електронний ресурс http://ru.wikipedia.org5. Вергал К.Ю. Формування механізму стратегічного інноваціного розвитку підприємств.

Автореферат дис…канд.екон.наук.- П.: ПУСКУ, 2010.- 19с

Могильна Н.О., Омельяненко В.А., Хворост О.О.Сумський державний університет

ПРЯМІ ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ТЕХНОЛОГІЙ

Процеси глобалізації і лібералізації світової економіки не залишили осторонь й інноваційну діяльність. Головна перевага транснаціоналізації інноваційної діяльності полягає в можливості (а сьогодні вже і необхідності) здобувати потрібні технологічні рішення на єдиному глобальному ринку результатів інтелектуальної діяльності, а не створювати їх за рахунок своїх внутрішніх ресурсів (силами власних НДДКРР). Можна виділити чотири найбільш поширені форми придбання інтелектуальної власності у практиці транснаціональної інноваційної діяльності: ліцензування; прямі іноземні інвестиції (ПІІ); спільні підприємства; злиття.

Розглянемо детальніше аспект ПІІ. Borenszteіn[3] та співавт. встановили, що ПІІ - важливий інструмент для передачі технологій, який сприяє зростанню в більшій мірі ніж внутрішні інвестиції. Ряд авторів стверджує, що ПІІ стимулюють економічний ріст через ефект передачі технології і людського капіталу. Наприклад, постійне збільшення обсягу ПІІ в Індії є більш очевидним з моменту проведення на початку 90-х років реформ в сфері патентів і товарних знаків. Подібний ріст у Бразилії є більш наочним, якщо врахувати збільшення обсягу ПІІ після вступу в силу в 1996 р. нового законодавства в сфері промислової власності (з 4,4 млрд. доларів США в 1995 р. до 32,8 млрд. доларів США в 2000 р.)[1].

Передані права у випадку використання промислової власності мають майновий вираз. Але особам, яким належать об'єкти промислової власності, оплата їх вартості не здійснюється. Права промислової власності повинні бути вкладені в об'єкти інвестиційної діяльності. Прибуток від цієї діяльності, а не від використання безпосередньо об'єкта промислової власності, одержує іноземний інвестор.

Відповідно до законодавства України іноземною інвестицією можуть вважатися виключно права інтелектуальної власності, вартість яких підтверджена відповідно до законів країни інвестора або міжнародними торгівельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані авторські права, права на винаходи, корисні моделі, знаки для товарів і послуг, промислові зразки тощо, які вкладені саме в об'єкти інвестиційної діяльності. Права інтелектуальної власності як вид іноземної інвестиції повинні бути чітко визначені. Об'єкт інтелектуальної власності підлягає правовій охороні як у країні інвестора, так і в країні-реципієнті.

Іноземні інвестиції у вигляді майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності можуть здійснюватися по-різному. Майнові права на об'єкт інтелектуальної власності можуть бути інвестиційним внеском як при створенні юридичної особи, так і для зареєстрованої. Вони можуть мати місце у всіх видах створюваних підприємств з

93

іноземними інвестиціями – як з участю українського учасника, так і тих, які належать іноземному інвестору. Але якщо у другому випадку це залежить від волі самого іноземного інвестора, то в першому потрібна згода інших учасників. В результаті інвестор одержує або частину виключних прав на створювані в ході проекту об'єкти інтелектуальної власності або певну частку від продажів продукції, виробленої згодом за отриманою технологією. Така форма надає інвесторові значний контроль над процесом створення нової технології і його результатом при невеликій небезпеці витоку технічної або комерційної інформації. Однак ця форма не може забезпечити швидке проникнення на іноземні ринки внаслідок високих витрат на організацію закордонного виробництва та системи просування і реалізації товару на ринку. Крім того, високі ризики економічного та політичного походження[2].

Навіть коли ПІІ супроводжуються переносом у країну більш ефективних технологій, це не обов'язково веде до переносу цих технологій на інші місцеві підприємства. Результатом може стати технологічне розшарування економіки.

Сукупність факторів, що визначають характер впливу ПІІ на економічний розвиток конкретної приймаючої країни, одержує вираження в понятті "абсорбційна здатність" економіки сутність якої в тому, що: 1. вона здатність залежить від ступеня забезпеченості національної економіки людським і фінансовим капіталом, оскільки лише досить компетентні працівники можуть освоїти і запозичити технології, які приходять разом з ПІІ, а для придбання закордонних технологій національними компаніями потрібні певні засоби; 2. новітні виробництва вимогливі до поставок матеріалів і комплектуючих;3. технологічний супровід ПІІ залежить від рівня інституціонального розвитку країни, включаючи захист інтелектуальної власності: при слабкому захисті іноземні інвестори остерігаються несанкціонованого «запозичення» ввезених технологій.

1. Ідріс К. Інтелектуальна власність - потужний інструмент економічного зростання [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://know-ua.com/books/kamil_idris/

2. Юлдашев, О.X. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Пiдруч. для студ. вищ. навч. закл. / О.X.Юлдашев. - К: Концерн «Видавничий Дiм «Iн Юре», 2004. - 528 с.

3. Borensztein, E., De Gregorio, J., & Lee, J-W. (1998). How does foreign direct investment affect economic growth? // Journal of International Economics, 45, pp. 115-135.

Мудра – Рудик Я.А.Тернопільський національний

економічний університет

СТРАТЕГІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ПЕНСІЙНИХ ФОНДІВ В ПОСТКРИЗОВИЙ ПЕРІОД

Фінансова криза 2008 – 2009 років змінила ряд інвестиційних орієнтирів на пенсійних ринках світу. Більшість глобальних пенсійних фондів переглянули свої інвестиційні портфелі. За даними Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) станом на початок 2010 року ринкові інструменти пенсійних фондів зосереджувалися на короткострокових доходах. Дослідження показують, що кошти

94

недержавних пенсійних фондів вважаються ідентичними вкладанню коштів для отримання прибутку [1, c.5].

За даними інформаційного агентства Reuters глобальний пенсійний капітал зріс на 8% і досягнув суми в 31,1 трлн. дол. США на кінець 2010 року, проте розмір пенсійних активів ще не досягнув об’ємів кінця 2007 року, тобто докризового періоду. Протягом 2009 року зростання становило 11%. 63% пенсійних активів продовжує належати США. В свою чергу, Великобританія посідати чільне 2 –ге місце в світі за величиною активів на загальну суму 1625 млрд. фунтів станом на кінець 2009 року [2].

IPE1 провела дослідження серед 117 інституційних інвесторів країн Європи, загальна сума активів яких становила 477 млрд. євро (станом на кінець 2009 року). Результати дослідження показали нові тенденції інвестування в сторону розміщення активів в пайових фондах і фондах хеджування. Ряд компаній (КУА2) мають намір зменшити розміщення своїх активів у приватні акції (18%) і збільшити розміщення у вищеназвані фонди (13%) [3].

Володіння корпоративними облігаціями станом на початок 2010 року складає 18% від загального обсягу портфелю цінних паперів. На грошові кошти припадає 10% активів в порівнянні з попереднім періодом до досліджуваного.

Провідні пенсійні ринки такі як Японія, Великобританія, США продовжують тенденцію інвестування в класичні цінні папери: акції, облігації. Дотримуючись стабільних виважених рішень, розміщення в облігації коливатиметься в межах 50 – 70%, в акції власних емітентів 15 – 20%, на іноземні акції припадатиме 8 -10% [4]. За даними дослідження, проведеному керівництвом компанії ВАМ3 у Великій Британії в системі 21 КУА, кожний третій фонд зацікавлений у тому, щоб вкладати свої кошти на ринках, що розвиваються. Серед тих компаній, які вже здійснюють інвестування на нових ринках 90% здійснюють таку діяльність в Китаї, 76% - у Східній Європі та Латинській Америці [5].

Серед тих, хто вкладає кошти в нові ринки, 48% інвестують в один ринок, а 43% здійснюють інвестиції у різні ринки, що є частиною їх глобального портфелю акцій [6, с.4].

В протилежному напрямку від позицій провідних пенсійних фондів здійснюється стратегія відносно менших фондів, яка є менш гнучкою і не такою послідовною як у великих. По – перше, більшість пенсійних фондів інвестують відносно мало у класи альтернативних активів, окрім акцій та облігацій, і як результат отримують обмежену диверсифікацію активів. Другою тенденцією є округлення обсягів стратегічного розміщення активів до найближчого числа кратного 5%. По – третє, малі фонди віддають перевагу здійсненню інвестицій переважно у своєму регіоні і тим самим обмежено користуються перевагами диверсифікації на міжнародних ринках капіталу [7, с.5].

Таким чином, спостерігається протилежна тенденція у виборі стратегій інвестування пенсійними фондами. Великі пенсійні фонди глобального типу, володіючи виваженою інвестиційною політикою вкладають кошти в стабільні інструменти у відомі ринки, проте користуються перевагами ринків, що

1 IPE – Investment Pension Europe, інформаційний ресурс, заснований у 1996 році. Є провідним інформаційним порталом для інституційних інвесторів і керуючих пенсійними фондами2 КУА – Компанія з управління активами3 ВАМ – Bearing Asset Management, фонд інвестиційного партнерства

95

розвиваються. В свою чергу малі пенсійні фонди дотримуються поступальної політики в перевірені і без ризикові фінансові інструменти.

1. ОЕСР: Пенсійні фонди треба оцінювати за довгостроковим критеріями //Міжнародний пенсійний вісник. – 2009. - №11 – 12. – С.5 -6.

2. Pension Markets 2011 [Режим доступу: http://www.thecityuk.com/what-we-do/reports/articles/2011/february/pension-markets-2011.aspx]

3. Strategically Speaking [Електронний ресурс] - IPE [Режим доступу: http://www.ipe.com/magazine-category/pensions-in_6821.php]

4. Kondo Masaki, Kanno Kenichiro. Japanese Bonds Fall, Complete Biggest Weekly Loss Since 2008 [Електронний ресурс] Bloomberg - Режим доступу: http://www.bloomberg.com/news/2010-09-02]

5. Barings [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.barings.com/row/Institutionalinvestors/index.htm]

6. Велика Британія: Пенсійні фонди знову цікавляться новими ринками// Міжнародний пенсійний вісник. – 2010. - №13 – С.3 - 4.

7. Нідерланди: Менші фонди йдуть на менший ризик, на менш складні варіанти// Міжнародний пенсійний вісник. – 2009. - №7 – 8. – С.5 -6.

Нагорний Є.І., Нагорна Г.І.Сумський державний університет

ПІДХОДИ ДО ПІДРАХУНКУ ВЕЛИЧИНИ НЕВДАЧІ ПРОМИСЛОВОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПРОДУКЦІЇ НА РИНКУ

З численних літературних джерел відомо, що подальший розвиток вітчизняних промислових підприємств повинен базуватися на створенні, виробництві та просуванні на ринку інноваційних продуктів. Однак даний напрям розвитку супроводжується підвищеними ризиками не сприйняття інноваційної продукції ринком. Маркетингові дослідження, проведені в індустріально розвинених країнах світу, свідчать, що 30-80% нових та інноваційних продуктів, які виводяться на ринки цих країн, зазнають на ринку невдачі. Такі значні розбіжності у підрахунку величини невдачі зумовлюють визначити, що ж таке взагалі «невдача» та як вона визначається.

У роботі Ф. Котлера [1] наводяться такі види провалів нових продуктів: 1) абсолютний – має місце, коли доходи від продажів нового продукту не покривають всіх витрат, як змінних так і постійних, що були понесені на його створення, виробництво і реалізацію на ринку; 2) частковий – має місце, коли доходи від продажів нового продукту повністю покривають змінні витрати та певну частку постійних витрат; 3) відносний – має місце, коли доходи від продажів нового продукту повністю покривають змінні і постійні витрати, але прибуток від продажу продукту менше за встановлений плановий коефіцієнт окупності. Основним недоліком даного методу є те, що незрозуміло, за який період потрібно брати розрахунки обсягів продажу нового продукту – за кілька місяців, рік, або кілька років. Сфера використання методу – продукти споживчого призначення зі стабільним та відновлюваним попитом, а також виробничо-технічна продукція великосерійного виробництва.

96

Певним чином нівелює попередні недоліки підхід, що запропонував К.Дж. Кленсі [108], за яким новий або інноваційний продукт вважається успішним, якщо він залишається на ринку, тобто є в наявності на полицях магазинів, та приносить прибуток протягом трьох років після його виведення. За інших умов продукт вважається провальним. Однак і він не позбавлений недоліків, і в першу чергу це фіксований термін, протягом якого новий продукт повинен залишатися на ринку – три роки. Цей метод просто неможливо використовувати для продуктів з коротким життєвим циклом.

На жаль, обидва розглянуті методи належать до американської школи досліджень та розробок, і тому не пристосовані до умов вітчизняної практики. Якщо певним чином об’єднати ці два методи і дещо вдосконалити, отримаємо власний підхід до визначення невдачі. Його суть зводиться до такого. Невдача на ринку є складною економічною категорією, що містить наступні складові успіху/невдачі інноваційної продукції, які визначають її значення. Фінансова складова визначається шляхом порівняння витрат на розроблення, виготовлення і реалізацію інноваційної продукції з доходами від її продажу за планований термін окупності; маркетингова – порівняння планових та фактичних обсягів продажу або часток ринку, що планувалося завоювати і реально захоплено; технічна – перевищення порогів дефектності та бракованості продукції – непередбачуване зростання різних проблем, які виникають у споживачів під час експлуатації продукції та не були вчасно виявлені виробником, що негативно вплинуло на комерційні результати інноваційного проекту; стратегічна – оцінка, наскільки інноваційна продукція вдало вписалася у продуктовий портфель підприємства: за часткою в обсязі продажу, за часом перебування в портфелі, рівнем прибутковості.

Залежно від комбінацій складових успіху/невдачі інноваційної продукції має місце абсолютна, часткова, відносна невдача, або виникає ситуація її ринкового успіху. Взаємозв’язки між видами невдач наведені в табл. 1.

Таблиця 1 – Підходи до визначення видів невдачВид невдачі

Складова успіху/невдачі інноваційної продукціїФінансова Маркетингова Технічна Стратегічн

а

Абсолютна невдача (має місце «провал» продукції на ринку)

−

+ + +− + ++ + −+ − +− − ++ − −− + −− − −

Часткова невдача +

− + ++ + −+ − +− − ++ − −− + −

Відносна невдача + − − −Ситуація ринкового успіху + + + +

97

Примітки: «−» - невдача, «+» - успіх

1. Котлер Ф. Маркетинговий менеджмент : підручник / Ф. Котлер, К.Л. Келлер, А.Ф. Павленко та ін. – К. : Вид-во «Хімджест», 2008. – 720 с.

2. Моделирование рынка : как спрогнозировать успех нового продукта / Кевин Дж. Кленси, Питер С. Крейг. – Москва : Вершина, 2007. – 272 с. : ил., табл.

Романюк Т. Ф.ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

ЕПОХА ІННОВАЦІЙ

Загальну характеристику сторіччя, що настало, особливо першу його половину можна визначити двома словами — епоха інновацій, глибокої трансформації всіх сторін життя суспільства, що визначає долю й вигляд людства на найближче сторіччя [1].

Структура масштабу і природа нинішньої світової фінансово-економічної кризи не мала раніше аналога. Одночасно збіглися цикли трьох криз. Кон'юнктурна криза (цикл 5 років), криза відтворення (цикл 10 років), криза виробництва (цикл 50 років), якщо перших два цикли можна вирівняти за рахунок фінансових інструментів, то третій 50 літньої можливо подолати тільки через здійснення інноваційного прориву до нового шостого технологічного укладу. Якщо це не зробити багато держав не будуть допущені до інтелектуальної світової квазиренти. Тому потрібно запропонувати нову грошово-кредитну політику по здійсненню переходу на інноваційно-інвестиційну модель розвитку.

Дана криза не тільки фінансова, економічна і соціальна. Це також криза існуючих теорій і концепцій, способу мислення, моральних цінностей, духовності й у першу чергу свідомості [2].

Крім трьох економічних циклів, збіглися ще три цикли цивілізаційного рівня. На зміну шостої – індустріальної цивілізації прийшла сьома постіндустріальна, на зміну четвертого покоління локальних цивілізацій прийшло п'яте покоління, а також настав час третього світового суперциклу.

Але якщо перших три кризи під силу подолати інноваційній економіці, то других три цивілізаційні кризи здатна подолати тільки ноосферна економіка.

Будучи географічною й соціокультурною ланкою, що зв'язують, що інтегрується в Європу й країни що розвиваються Азіатсько-Тихоокеанського регіону, держави - учасники СНД (пострадянські країни), виходячи із прогнозу глобальних викликів людству, у тому числі кліматичних, використовуючи переваги міждержавного економічного співробітництва, повинні зайняти гідне місце в загальносвітовому поділі праці [3].

Людей, які здатні відрізнити неправильний шлях від дійсного, здатний побудувати розумне щасливе життя, яке стане третім етапом перехід до ноосферної моделі економіки.

Основний висновок з вищевикладеного: які б сучасні інноваційні моделі економічного розвитку не були впроваджені, вони не здатні захистити державу і його

98

громадян від завоювання й поневолення, якщо ми не зможемо опанувати сучасними геофінансовими технологіями.

Потрібно створювати нові правила гри, виходячи з національних і загальнолюдських інтересів, і вириватися зі світової фінансової «павутини».

1. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів / Авт.-упоряд.: Г.О. Андрощук, І.Б. Жиляєв, Б.Г. Чижевський, М. М. Шевченко. – Парламентське вид-во, 2009. – 632 с.

2. Мунтіян В.І. Основи теорії інформаціогенної моделі економіки. – Київ: Видавництво «КВІЦ». – 368 с.:10 іл.

3. Россия стратегия инновационного прорыва / Б.Н.Кузык, Ю.В.Яковец. – М.: ЗАО «Издательство« Экономика», 2004. – 632 с.

Сухіна О.М.ДУ “Інститут економіки природокористування

та сталого розвитку НАН України”

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УДОСКОНАЛЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У ДОБУВНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Беда не в том, что экономисты не умеют предсказывать, а в

том, что политики требуют слишком оптимистических прогнозов.Рудольф Пеннер

Нестача інвестицій призводить до спаду гірничодобувного виробництва. Це, в свою чергу, спричиняє зниження інвестиційних можливостей добувних підприємств для впровадження інновацій. Вивести гірничодобувну промисловість із цього замкнутого кола і забезпечити якісний ріст ефективності діяльності гірничодобувних підприємств може науково обґрунтована інвестиційно-інноваційна політика держави. Тому особливої актуальності набуває дослідження проблем інноваційного забезпечення добувних підприємств України та шляхів їх вирішення.

За останніми даними Державної служби статистики України інноваційною діяльністю у добувній промисловості у 2009 році займалося 35 підприємств (обстежених Службою). У 2001 році таких підприємств було 43, у 2005 році – 29. Питома вага обстежених підприємств добувної промисловості, що впроваджували інновації, в загальній кількості підприємств добувної промисловості у 2009 році становила 5,5 %. Питома вага підприємств добувної промисловості, що впроваджували інновації, в загальній кількості інноваційно-активних промислових підприємств України складала 2,5 %.

Обсяг витрат на інновації у добувній промисловості в 2009 році склав 461487,2 тис. грн.; у т.ч.: на внутрішні НДР (науково-дослідні роботи) – 4336,6 тис. грн. (впроваджувало 2 підприємства); зовнішні НДР – 15876,5 тис. грн. (8 підприємств); придбання машин, обладнання, та програмного забезпечення – 436133,7 тис. грн. (19 підприємств), придбання інших зовнішніх знань – 803,8 (2 підприємства); навчання та підготовку персоналу (10 підприємств); ринкове запровадження інновацій – 3

99

підприємства, інші роботи – 4336,6 тис. грн. (5 підприємств). Як і в попередні роки, найбільша частка фінансування інноваційної діяльності добувних підприємств припадає на власні кошти – 83,2 % загального обсягу витрат (384145,6 тис. грн.), їх використовувало 25 підприємств; кошти держбюджету використовувало 1 підприємство (795,4 тис. грн.); кошти вітчизняних інвесторів – 3 підприємства (8123,8 тис. грн.); кошти іноземних інвесторів – 3 підприємства (21269,6 тис. грн.); кредити – 1 підприємство (47152,8 тис. грн.).

В Україні інтенсифікацію технологічних процесів від пошуку та розвідки родовищ корисних копалин до їх реалізації проводять лише великі корпорації: НАК “Нафтогаз України” (в тому числі НГВУ “Охтирканафтогаз” та ВАТ “Укрнафта”), ТОВ “МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ”.

Основними стримуючими факторами впровадження нових технологій у виробництво є: недостатня фінансова підтримка держави, нестача власних коштів, високий економічний ризик, тривалий термін окупності нововведень, нестача кваліфікованого персоналу, відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями, недосконалість законодавчої бази та ін. Низький рівень активізації інноваційної діяльності гірничодобувних підприємств пов’язаний і з тим, що в Україні переважно дешева робоча сила, тому для підприємств і надалі економічно вигідним буде використання застарілого устаткування.

Досить гостро стоїть проблема старіння наукового персоналу не лише через матеріальні труднощі, а тому, що перспективна наукова молодь (яка б могла робити відкриття) змушена лишати наукові установи для реалізації власного наукового потенціалу у інших сферах національного господарства через 75–85-річних учених, які не дозволяють молоді здобувати наукові ступені, щоб самим залишитись на посадах. При цьому самі вже нічого не розробляють, тому що їм це вже не потрібно.

Розробка теоретико-методологічних підходів до поліпшення диверсифікації інноваційного розвитку добувної промисловості України є важливою сферою науково-практичних досліджень. Необхідною є, на думку автора, розробка методики оцінки ефективності впровадження інновацій, і в тому числі екологічних інновацій, що буде сприяти визначенню розміру платежів для нормалізації стану навколишнього природного середовища (запропонованих автором). Доцільно також розробити модель для розподілу прибутку між підприємством та інвестором; методику визначення прийнятного співвідношення між прибутковістю добувного підприємства та рівнем ризику.

На думку автора, на даний час пріоритетними напрямами державної підтримки інноваційної діяльності будуть: пряма фінансова підтримка інноваційної діяльності; сприяння формуванню в Україні потужних транснаціональних корпорацій (ТНК), і, зокрема, створення інституту ТНК; створення венчурних фондів на основі інвестицій недержавних інвесторів; формування інноваційних технологічних кластерів; зменшення ставок оподаткування інноваційної продукції; страхування інноваційних ризиків; залучення кваліфікованих фахівців з-за кордону; стажування вітчизняних фахівців за рубежем та ін.

Шаблиста Л.М. ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

100

ПІДВИЩЕННЯ РОЛІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ФІНАНСУВАННІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ В РЕАЛЬНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ

Для модернізації вітчизняної економіки на інвестиційній основі потрібні масштабні інвестиції, причому в найкоротші строки – до завершення структурної перебудови світового господарства. Цілком очевидно, що забезпечити виконання цього завдання самостійно Україна не зможе. "Ендогенні економіки країн, що відстали у своєму розвитку (а економіка України є саме такою – Л.Ш.), приречені на занепад [1, с. 3].

Суттєві зміни економічних, соціальних і науково-економічних умов діяльності підприємств, що відбуваються під впливом глобальної конкуренції, потребують докорінної перебудови системи господарських зв’язків підприємств у напрямі розвитку міжнародних інтеграційних процесів у формі транснаціональних об'єднань з метою об'єднання ресурсів, у т.ч. фінансових для реалізації спільних інвестиційних проектів. На сучасному етапі, поширення транснаціональних утворень – одна з головних особливостей розвитку світової економіки, що забезпечує синергію інвестицій і дозволяє максимізувати їхній вклад в економічний розвиток. Стратегічний характер транснаціональних об'єднань проявляється в тому, що вони націлені на досягнення довгострокових конкурентних переваг учасників цих об'єднань в рамках глобальної стратегії їх діяльності і мають підвищену стійкість до кризових потрясінь. Перевагою міжнародних інтеграційних структур є також те, що вони відкривають доступ до ресурсів іноземних держав, їхнього науково-дослідного потенціалу і виробничих потужностей.

В індустріальних економіках утворюються потужні ієрархічно побудовані технологічні системи, на яких, як правило, стоять крупні багатонаціональні транснаціональні концерни, що мають риси холдингу. Останні, акумулюючи великий обсяг ресурсів і продукції, виступають як своєрідні ретранслятори сигналів макроструктури в параметри ринкового регулювання на рівні окремих підприємств. Завдяки цим структурам економіка розвинених країн має змогу реагувати засобами фінансової і, зокрема, податкової політики на структурні зрушення в економіці.

Запроваджені в Україні схеми приватизації привели до розпаду корпоративної ланки економіки, що включала в себе господарські структури , що основані на внутрішніх договірних відносинах. Була упущена можливість створення крупних промислових, науково-промислових і промислово-фінансових структур, здатних взяти на себе вирішення завдань узгодження ринкових і планових механізмів управління в ринковій економіці. Тому сьогодні перебудова системи організаційної структури має стати одним з першочергових завдань держави по реформуванню економіки.

З позиції фінансового забезпечення конкретних інвестиційних проектів особливо привабливою формою транснаціональних об'єднань є міжнародні консорціуми. Особливість цієї форми інтеграції полягає в тому, що вона являє собою тимчасову угоду учасників на договірній основі для реалізації інвестиційних проектів в різних областях виробничо-господарської і фінансової діяльності. Учасники консорціуму зберігають юридичну і економічну самостійність. Майно, що

101

представляється учасниками, не стає їхньою спільною власністю, управління ним найчастіше організовується шляхом спеціального інституту довірчої власності.

Важливого значення набуває формування міждержавних інтеграційних об'єднань у межах СНД. Найбільш перспективним напрямом у цьому плані є утворення корпоративних структур у високотехнологічних галузях, (авіаційній, суднобудівній, автомобільній), де необхідно забезпечити безперервність фінансування науково-конструкторських розробок, єдине управління вирішенням комплексу завдань. Пріоритетними інвестиційними проектами для реалізації Україною і Росією є розвиток кооперації у тракторобудуванні, паливно-енергетичному та агропромисловому комплексах, металургійній промисловості, в аерокосмічній, транспортній та інших сферах [2, с. 3; 3, с. 3].

Поки що процес створення транснаціональних об'єднань в Україні здійснюється надто повільно через відсутність ефективних інструментів міждержавної взаємодії і недоліки нормативно-законодавчої бази регулювання процесів створення та функціонування транснаціональних структур. У зв’язку з цим особливого значення набуває підвищення ролі державних органів у створенні умов для поширення перспективних типів транснаціональних формувань. Міждержавна взаємодія має забезпечити спільну розробку економіко-правових механізмів стимулювання розвитку прямих зв’язків між підприємницькими структурами країн, уніфікованих законів щодо регулювання спільних інтересів господарчих суб'єктів, використання з метою підтримки інтеграційних тенденцій сукупності заходів сучасної промислової політики, фінансово-інвестиційну участь у великих спільних проектах щодо підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках.

1. Мясникова   Л. Глобализация экономического пространства и сетевая несвобода / Л.Мясникова // Мировая экономика и международные отношения. – 2000. – N11. – С. 3–8.

2. Україна–Росія: конкретика домовленостей і проектів // Урядовий кур'єр. – №234 від 15 грудня 2001 р. – С. 3.

3. Горбулин В. Украина: политические и экономические вызовы // Зеркало недели – №42. – 27 октября 2001г. – С. 3.

Шалигіна І.В.Сумський Національний аграрний університет

СУЧАСНІ АСПЕКТИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Досвід провідних країн світу у сфері регулювання інноваційної діяльності свідчить про недостатню організованість політики стимулювання інноваційних процесів в Україні. Як результат – сучасна економічна ситуація в Україні характеризується низьким рівнем використання наукових знань, вкрай повільно відбувається нарощування інноваційного виробництва.

Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку. В свою чергу інноваційна діяльність є складним процесом трансформації новоотриманих ідей та знань в об’єкт економічних відносин. Зрозуміло, що такий процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин щодо «уречевлення» знань, якій властиві специфічні взаємозв’язки та закономірності. З огляду на значну роль, яку

102

інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери».

Відповідно, інноваційним, згідно з Законом, визнається продукт, який є реалізацією об’єкта інтелектуальної власності, на який виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів, який підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень, який в Україні вироблений вперше, або, якщо не вперше, то який порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, є конкурентоспроможним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Тому виключно на інноваційній основі при активному використанні сучасних науково-інноваційних розробок стабільне соціально-економічне зростання в Україні може бути досягнуто. Лише в цьому випадку реалізуються плани на високу якість економічного зростання, ресурсозбереження, ефективність виробництва, виробництво конкурентоспроможної на внутрішньому і світовому ринках продукції, що в свою чергу призведе й до збільшення прибутковости підприємств.

Конкурентоспроможність української продукції на продовольчих ринках, особливо в умовах СОТ, може бути забезпечена за умови якісного переоснащення підприємств галузі, що потребує значних інвестиційних ресурсів. Відчутним недоліком теперішньої інноваційної політики в Україні є намагання проводити її для дуже широко окресленої інноваційної сфери. В Україні вже накопичено значний негативний досвід запровадження таких „широких” систем стимулювання у науково-технологічній сфері. Попередні спроби введення спеціальних систем стимулювання науково-технічної та інноваційної активності постійно наштовхувалися на інституційну непідготовленість їх впровадження – досить швидко надані пільги ставали не стимулюючим виключенням, а правилом для багатьох‚ і починали перевищувати бюджетні можливості держави‚ що призводило до скасування цих пільг [1].

Виходячи з того, що ефективні інноваційні технологічні зміни є головним фактором довгострокового соціально-економічного розвитку‚ всі розвинуті держави мають так звану «національну інноваційну систему»‚ що являє собою комплекс інституційних‚ правових та економічних заходів щодо стимулювання інноваційних технологічних змін у країні для забезпечення національних стратегічних переваг та ефективної міжнародної конкурентоспроможності як на внутрішньому‚ так і на зовнішніх ринках.

Інноваційний процес у сучасному розумінні не обмежується першою появою на ринку нового продукту, послуги або доведенням до проектної потужності нової технології. По мірі розповсюдження інновація вдосконалюється, стає більш ефективною, набуває раніше не відомих споживчих властивостей. Це відкриває для неї нові сфери застосування, ринки, нових споживачів.

Практично, інновація являє собою зміну технології виробництва, яка безпосередньо впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їхнього поєднання, а отже, забезпечує видозміну виробничої функції. За визначенням, інновація в соціально-економічній системі є способом якісно більш ефективного

103

використання ресурсів. Отже, навіть за збереження наявної диспозиції факторів виробництва відбувається збільшення обсягів виробництва.

Активізація інноваційної діяльності в усіх галузях і сферах економіки залежить не тільки від сприятливості інвестиційного чи інноваційного клімату, який може створити держава, але і від ступеня готовності господарюючих суб‘єктів до розробки і впровадження нововведень, здатності аналізувати інноваційні проекти. Головним питанням, яке потребує негайного вирішення є знаходження джерел інвестиційних ресурсів (як власних так і залучених) та формування механізмів їх мобілізації. Недостатність фінансових ресурсів значно знижує інноваційну активність сучасних підприємств.

Завданням української державної політики є стимулювання інноваційного розвитку підприємств, виконання якого призведе до пожвавлення економіки країни. Для активізації інноваційної діяльності в Україні пропонується вживати наступні заходи:

розробити і впровадити механізм надання пільг інноваційно активним підприємствам;

здійснити середньострокове та довгострокове кредитування зі знижкою ставки інноваційної діяльності підприємств;

звільнити від оподаткування ту частини прибутку, яка спрямовується підприємствами до інноваційних фондів.

Формування механізму забезпечення інноваційної діяльності підприємств України повинно здійснюватись в комплексі національної інноваційної системи створення високотехнологічних виробництв і промислового освоєння результатів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. Різке зниження сприйнятливості вітчизняної промисловості до інновацій обумовлене довгостроковим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов'язаних із структурною деформованістю економіки країни, домінуванням в ній низькотехнологічних, сировинних виробництв, які об'єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень, і набагато менш економічно ефективні, ніж виробництва високо-технологічної укладності. Економічні реформи (приватизація, трансформація податкової, кредитної та інших економічних систем) проводи- лись в Україні без врахування науково-технологічного фактору і його впливу на конкурентоспроможність вітчизняної продукції. В результаті цього, а також внаслідок послаблення дії інноваційних чинників за умов значного відставання інституціональних перетворень та надмірної відкритості економіки за роки реформ суттєво зросла структурна розбалансованість економіки [2].

Ще одним принциповим чинником, що впливає на стан розвитку інноваційної системи в Україні є і низький попит на інновації. Сила попиту, що виникає в суспільстві у відповідь на освоєння чергової інновації, відіграє дуже істотну роль. А нестача коштів – це фактор, що негативно впливає на технологічний рівень розвитку країни, в той час як у розвинених країнах світу інноваційний фактор в основному і забезпечує зростання економіки.

Аналізуючи систему впровадження інновацій, більшість дослідників частіше використовують лінійну модель, яка виглядає як поступовий процес переходу від розробки інновації, її доопрацювання або перевірки й впровадження інновації у

104

виробництво. В Україні необхідно також збільшити рівень правового захисту інтелектуальної власності. Нині питання, які стосуються охорони інтелектуальної власності, в світі вийшли на перший план і стали вже не простоюридичними або комерційними. Внаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі більше стають політичною проблемою, пов’язаною з економічною безпекою, та вимагають стратегічних підходів до їх рішення. Процеси інтелектуалізації досягли надзвичайно високої інтенсивності.

Необхідні також впровадження та модернізація державного фінансування інноваційної діяльності:

- програм фінансового стимулювання, підтримки національного виробника як з державного бюджету так і з місцевихбюджетів;

- налагодження ефективного інвестування як за допомогою внутрішніх можливостей, так і із залученням зовнішніх інвесторів (державна політика інвестиційної привабливості);

- державні пільгові кредити й гарантії; - державні гранти, різні види податкових пільг, митні пільги, амортизаційна

політика, цінова політика, підтримка вітчизняного виробника при імпорті товарів, створення умов для розвитку венчурних фірм. [3]

Сучасний стан інноваційної діяльності в Україні визначається як кризовий. В основному інноваційну діяльність вітчизняних підприємств стримують такі чинники, як відсутність фінансування, високі кредитні ставки, недостатність інформації про ринки збуту, слабка зацікавленість виробників у впровадженні нових розробок, а також нестача коштів для розроблення та впровадження нововведень. В Україні основні перешкоди інноваційному розвитку пов’язуються з відсутністю реальних механізмів об’єднання наявних ресурсів, їх концентрації на найбільш значних та перспективних напрямах розвитку, механізму стимулювання приватних компаній до збільшення фінансування здійснюваних ними досліджень і розробок; чіткої інноваційної політики, спрямованої на вирішення конкретних економічних проблем тощо.

Кабінетом Міністрів України у травні 2008 року затверджено Державну цільову програму "Створення в Україні інноваційної інфраструктури" на 2009-2013 роки». Програмою передбачено розвиток в Україні мережі інноваційних структур, збільшити до 10 тисяч кількість суб'єктів малого підприємництва, що реалізують інноваційні проекти, підвищити не менш як на 5 відсотків інноваційну активність промислових підприємств, прискорити темпи виробництва інноваційної продукції не менш як на 20 відсотків, залучити близько 7 млрд. гривень інвестицій для реалізації інноваційних проектів.

За повідомлення Головного управління статистики у Сумській області, протягом 2010 рроку інноваційну діяльність здійснювали 42 промислових підприємства області, або 17,9% (по Україні – 13,8%) загальної кількості обстежених. За часткою інноваційно активних підприємств Сумщина посіла 3 місце серед регіонів України. Основним джерелом фінансування інноваційної діяльності у 2010р. залишались власні кошти підприємств – 213,3 млн.грн. або 97,6% загальної суми витрат на інновації. Крім того, на здійснення інноваційної діяльності підприємствами залучались також кредитні кошти (4,7 млн.грн. або 2,1%) та кошти іноземних інвесторів (0,2 млн.грн. або 0,1%). Також протягом цього року 13 підприємств області

105

придбали 47 нових технологій (технічних досягнень). На цей напрямок інноваційної діяльності ними було витрачено 0,3 млн.грн. (0,1% від загальної суми витрат).

Якщо розглянути програму розвитку нашого регіону, то в поточному році визначено 12 інноваційно-активних підприємств по м. Суми, що складає 19,4 % до кількості активних підприємств. Вказаними підприємтвами реалізується інноваційної продукції 14,5 % до загального обсягу реалізованої продукції. [4].

1. Андрощук Г.А. Стимулирование инновационной деятельности в Украине: финансово-кредитный механизм / Г.А.Андрощук // Проблеми науки. – 2005. – № 3. – С. 22-27.

2. Говоруха Ж.А. Питання розвитку інноваційної діяльності підприємств України / Ж.А.Говоруха // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 8 – С. 107-115.

3. Решетило В.П.Особливості та проблеми сучасного етапу інноваційного розвитку України [електронний ресурс] // http://eprints.kname.edu.ua/

4. http://meria.sumy.ua/objects/ua/documents/project_doc/projects/projekt_program_soz_2011/Soz-ekonom_program_2011.soz-ekonom_program_2011.pdf

Школа В.Ю., Щербаченко В.О.Сумський державний університет

ВИЗНАЧЕННЯ РОЛІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ У ФОРМУВАННІ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

В умовах посилення світових глобалізаційних процесів та прискорення темпів НТП визначальним чинником розвитку національної економіки є інформація та знання (інтелектуальний капітал), від яких залежить конкурентоспроможність як окремих підприємств, так і держави в цілому. Усвідомлення цього вимагає формування нової парадигми знань щодо створення, ефективного використання та збільшення інтелектуального капіталу, що стане фундаментом моделі інноваційної економічної системи. ЇЇ впровадження дозволить зміцнити світові позиції держави, підвищити рівень добробуту та якості життя її народу.

Проблеми формування та розвитку інноваційних систем досліджували такі вчені, як Л. Албакін, Д. Львов, Б. Кузик, Г. Надьон та ін. Особливий інтерес з точки зору спрямованості даного дослідження викликають праці зарубіжних вчених, в яких висвітлено роль інтелектуального капіталу у визначенні конкурентних переваг як окремого підприємства, так і держави в цілому [1, 2, 3].

На сьогоднішній день і в найближчому майбутньому єдиним фактором, розвиток якого має досить великий ресурс як за якісними параметрами, так і за кількісними, і часовими, є людський капітал. На думку багатьох вчених [1, 2], саме рівень і якість людського капіталу забезпечує стабільність зростання ВВП на душу населення та підвищення його добробуту, і є домінантою стабільного росту економік країн, що розвиваються.

На погляд авторів, інтелектуальний капітал – це сукупність людського, організаційного, споживацького та інформаційного капіталів, котрі взаємодіють один з одним. Його слід розглядати як комплекс взаємопов’язаних нематеріальних ресурсів та можливостей учасників виробничого процесу використовувати набуті знання та

106

вміння для створення інноваційних продуктів, сприяючи розвитку національної економіки. Важливо зазначити, що недостатньо інвестувати в кожен із них окремо. Вони повинні підтримувати один одного, створюючи синергетичний ефект, і тоді відбувається перехресний вплив одних видів нематеріальних активів на інші.

К. Макконнелл і С. Брю [3] розглядали інвестиції у людський капітал як будь-яку дію, що підвищує кваліфікацію і здібності й, тим самим, продуктивність праці робітників.

Носіями інтелектуального капіталу можна вважати професіоналів, наділених унікальними і важко замінюваними здібностями, значимість яких для суспільства краще всього оцінюється в умовах ринку. Варто відмітити, що інтелектуальний капітал як економічна категорія може існувати лише в ринковій економіці, як й інші форми капіталу, оскільки здатність до праці є товаром, що приносить не лише вартість, а й додану вартість. Ринок платить за те, що наділене цінністю.

Сьогодні інтелектуальний капітал – це основа багатства, що визначає конкурентоспроможність економічних систем, виступає ключовим ресурсом їх розвитку.

Обсяги інтелектуального капіталу як самого підприємства чи навіть регіону залежать від рівня інтелектуального потенціалу національної економіки в цілому. Інтелектуальний потенціал слід розглядати як сукупність інтелектуальних можливостей трудових ресурсів, їх здатностей до створення інновацій, що визначають спроможність країни призводити у відповідність до зовнішніх внутрішні можливості розвитку національної економіки з метою забезпечення економічного зростання.

Однією з найскладніших проблем ринкової трансформації економіки України є ефективне використання та подальший розвиток інтелектуального потенціалу суспільства. Перехід від командно-адміністративної до ринкової системи супроводжується скороченням обсягів фінансування установ освіти і науки, видатків на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, зменшенням частки продуктів інтелектуальної праці у структурі національного виробництва, відпливом науково-технічних працівників за межі держави.

Вивчаючи зарубіжний досвід формування національних інноваційних економічних систем, слід відмітити основні заходи держави, що будуть корисними і для України [4]: створення ділового клімату, що сприяє розвитку приватного сектора у сфері інновацій; інвестування у створення провідних технологій з метою підтримки промисловості й розвитку торгівлі; забезпечення розвитку висококваліфікованих інтелектуальних ресурсів; перегляд системи оподаткування прибутку, отриманого від реалізації інноваційних проектів тощо. Дотримання цих заходів сприятиме зміцненню конкурентних позицій країни на світовому ринку і, як наслідок, покращення рівня життя її громадян.

1. Брукинг Э. Интеллектуальный капитал: ключ к успеху в новом тысячелетии / Пер. с англ, под ред. Л. Н. Ковачин. – Питер, 2001 – 288 с.

2. Гелбрейт Дж. Экономические теории и цели общества / Дж. Гелбрейт . – М.: Директ-Медиа, 2007. – 347 c.

3. Макконнелл К. Р. Экономикс / К. Р. Макконнелл, С. А. Брю. – Изд-во: ИНФРА-М, 2009. – 944 с.

4. Надьон Г. Зарубіжний досвід формування національних інноваційних систем / Г. Надьон //

107

Механізм регулювання економіки.–2008. – Т. 2, № 3.– С.247 – 252.

Юхименко В.В., Шульгіна Л.М НТУУ «КПІ»

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК КОНЦЕПЦІЙ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ

Для аналізу сучасних концепцій стартегічного управління інноваційним розвитком підприємств ми взяли 10 робіт таких авторів, як Г. Хамел, К.К. Прахалад ,Б. Вернерфельт, І. Нонака, Х. Такеучі, П. Сендж, Г.  Мінцберг , Кім Чан та ін.

Було видилено дві групи формування конкурентних переваг, це внутрішні та зовнішні джерела. Концепції, які належать до першої групи [1, 3, 4, 5, 7] (внутрішні джерела формування конкурентних переваг), виділяють ключовими факторами успішної конкуренції розвиток компетенцій, ресурсів та навичок, які компанія вже має. Автори робіт, які входять до першої групи, наголошують на важливості створення особливої корпоративної культури на підприємстві та вважають найціннішим капіталом працівників та їхні знання. Ці пять концепцій не повторюють одна одну, але мають в своїй основі припущення про першочерговість розвитку внутрішнього потенціалу та наявних ресурсів компанії.

Ми проаналізавали ці концепції та створили узагальнюючий малюнок, який пояснює як вони взаємодійють одна з одною. Рис. 1. наочно демонструє як відбувався розвиток підходів до формування конкурентних переваг, які основними вважають внутрішні джерела їх формуваня.

Рис. 1. Взаємозв’язок концепцій стратегічного управління інноваційним розвитком, які виділяють внутрішні джерела формування конкурентних переваг

Джерело: опрацювання автора на основі [1, 3, 4, 5, 7]

Робота, яка включає в себе всі основні ідеї інших чотирьох концеції, це праця Д. Логана і Х. Фішер-Рай «Мікростратегії», яка радить керівникам компаній розробляти мікростратегії на основі наявних ресурсів підприємства.

+

Б. Вернерфельт «Ресурсна теорія»Г. Хемел,

К.К. Прахалад «Конкуренція за

майбутнє»

І. Нонака і Х. Такеучі «Організація, що

навчається»

П. Сендж «П’ята дисципліна»

Д. Логан і Х. Фішер-Рай «Мікростратегії»

108

Друга група концецій [2, 6, 8, 9] ключовими виділяє джерела формування конкурентних переваг, які стосують зовнішнього оточення компанії. Тут головним для підприємств вважається вміння швидко адаптуватися до змін зовнішнього середовища, наявність гнучкої організаційної структури та створеннянових ринків для споживачів.

Рис. 2. Взаємозв’язок концепцій стратегічного управління інноваційним розвитком, що вважають ключовими зовнішні джерела формування конкурентних переваг

Джерело: опрацювання автора на основі [2, 6, 8, 9]Для цих концепцій також було створено узагальнюючий рисунок, який

представляє їх взаємодію та еволюцію поглядів на джерела формування конкурентних переваг, які стосуюються саме зовнішнього середовища підприємства.

З рис. 2. видно, що останньою роботою, яка ввібрала в себе основні припущення та принципи управління з попередніх концепцій, є праця групи авторів С. Д. Ентоні, М.Ейрінг та Л. Гібсон «План інноваційної гри».

1. 1. Gary Hamel, C. K. Prahalad Competing for the Future [Текст]. – Harvard Business School Press, 1996. – 358 с. – ISBN 0-87584-716-1

2. Wood, Robin. Managing complexity [Текст] / Robin Wood. – Economist in association with Profile Books, London : 2000. – 310 с. – ISBN 978-1-86197-112-8 ( 1861971125 )

3. Wernerfelt B.A. Resource-Based View of the Firm / B. Wernerfelt // Strategic Management Journal. – 1984. – Vol. 5. – № 2. – P. 171–180.

4. The Knowledge-Creating Company: How Japanese Companies Create the Dynamics of Innovation [Текст] / Ikujiro Nonaka, Hirotaka Takeuchi. – Oxford University Press, USA, 1995. – 304 с. – ISBN-13: 978-0195092691

5. The Fifth Discipline: The Art & Practice of the Learning Organization [Текст] / Peter M. Senge. – Doubleday Business; 1st edition, 1994. – 424 с. – ISBN-13: 978-0385260954

6. The Strategy Process. Henry Mintzberg, James Brian Quinn, Sumatra Ghoshal, 1998, p.5-137. «Micro strategies: The key to successful planning in uncertain times» (Leader to Leader, 2009, №

54, стор 45-52)8. Mapping Your Innovation Strategy. Harvard Business Review. May 20069. http://hbr.org/2006/05/mapping-your-innovation-strategy/ar/110. Blue Ocean Strategy. Harvard Business Review. October 2004.

Янковець Т. М.Київський національний університет технологій та дизайну

Кім Чан «Стратегія блакитного океану»

Р. Вуд «Стратегічне управління для організацій, що адаптуються –

FutureStep»

С. Д. Ентоні, М.Ейрінг та Л. Гібсон «План інноваційної гри»+

Дж. Б. Куїнн «Стратегія змін»

Г. Мінцберг « П'ять П стратегії»

109

РИЗИКИ ПРИЙНЯТТЯ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ

Під інноваційним рішенням розуміємо вибір інноваційної корпоративної стратегії у процесі внутрішнього регулювання інноваційної діяльності як елемента системи регулювання інноваційної діяльності підприємства у складі організаційно-економічного механізму розвитку його інноваційного потенціалу [1, с.119]. Вибір інноваційної корпоративної стратегії та її реалізація мають суттєво вплинути на підвищення прибутковості діяльності підприємства. Цей процес постійно супроводжується ризиками (можливістю виникнення несприятливих ситуацій та їх наслідків).

Ризики мікросередовища (за функціональними складовими інноваційного потенціалу [2, с.171]) у контексті стратегічного підходу до управління розвитком інноваційного потенціалу в першу чергу пов’язані з можливістю невірного (неефективного) вибору відповідних функціональних стратегій у системі стратегічного набору підприємства. Крім того, до внутрішніх інноваційних функціональних ризиків відносяться:

- маркетингові – помилки у визначенні потреб споживачів; невірно прогнозований попит на інноваційну продукцію;

- науково-технічні та конструкторсько-технологічні – помилки у розробках та конструкторсько-технологічній документації;

- нематеріальні – зниження ділової репутації підприємства; крадіжки виробничих секретів, ноу-хау; зниження цінності бренду та торгових марок;

- виробничі – неефективний підбір технологій; погіршення якості продукції; зниження продуктивності праці; зростання витрат виробництва; погіршення екології;

- кадрові – невірно підібраний персонал (недостатньої компетенції, низьких здібностей, недосконалих навичок) для конкретних напрямів реалізації інноваційних рішень; погіршення умов праці; погіршення стану здоров’я працівників;

- економічні – перевищення термінів окупності інвестицій у інновації; зниження ефективності діяльності підприємства;

- фінансові – неефективний розподіл фінансових ресурсів; зниження ділової активності підприємства; зменшення величини грошових потоків;

- інформаційно-комунікаційні – погіршення рівня інформатизації підприємства; погіршення соціально-психологічного клімату на підприємстві.

Ризики макросередовища, тобто такі, що опосередковано впливають на прийняття інноваційних рішень, поділяються на передбачувані та непередбачувані [3, с.382]. До передбачуваних відносять: зміна попиту на інноваційну продукцію; посилення конкуренції; зміна техніки і технологій; погіршення можливостей одержання сировини; зростання цін на ресурси; ризик шкідливого екологічного впливу; ризик негативних соціальних наслідків; зміна валютних курсів; ризик інфляції; ризик податкового тиску. До непередбачуваних ризиків відносять: зміна політичної ситуації та непередбачувані державні заходи у сферах оподаткування, ціноутворення, експорту-імпорту, охорони довкілля тощо; природні катастрофи (повені, землетруси, кліматичні зміни тощо); злочини, несподівані зовнішні

110

екологічні та соціальні впливи; зриви у створенні необхідної інфраструктури, банкрутство, затримки у фінансуванні тощо.

Визначити рівень ризику прийняття інноваційного рішення можливо, використовуючи якісні (експертних оцінок) та кількісні методи (аналіз чутливості, метод сценаріїв, метод Монте-Карло, аналіз беззбитковості). Від правильності оцінювання ризиків і виявлення серед них тих, які можуть спричинити найбільші збитки залежить ефективність управління ними та загалом ефективність діяльності підприємства. Для ефективного управління ризиками застосовують методи диверсифікації, страхування і хеджирування [3, с.387]: диверсифікація – це процес розподілу інвестицій між різними об’єктами вкладення, які безпосередньо між собою не пов’язані; страхування ризиків – певні ризики передаються страховій компанії; хеджирування – це процес страхування ризику від можливих збитків шляхом перенесення ризику зміни ціни з однієї особи на іншу.

Повністю виключити ризики прийняття інноваційних рішень є неможливим, але обмежити рівень ризику можливо завдяки кваліфікованому управлінню, яке реалізується за допомогою функцій: планування, організація, мотивація, контроль.

1. Янковець Т. М. Механізм розвитку інноваційного потенціалу підприємства // Розвиток легкої промисловості в умовах активізації євро інтеграційних процесів / Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. м. Київ, 29 жовтня 2010 р. – К.: РПВС України НАН України, 2010. – 158 с., с. 119-121.

2. Т. М. Янковець. Інноваційні стратегії підприємства легкої промисловості як засіб реалізації його інноваційного потенціалу // Актуальні проблеми економіки, № 2, 2010. – с. 167-174.

3. Стадник В. В., Йохна М. А. Інноваційний менеджмент: Навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2006. – 464 с.

111

Розділ 7 Економіка природокористування й охорони навколишнього середовища

Александров И.А.Донецкий национальный университет

Половян А.В.Институт экономики промышленности НАН Украины

ТЕОРИЯ ГАЯ В УПРАВЛЕНИИ ОХРАНОЙ ОКРУЖАЮЩЕЙ СРЕДЫ

Вступление. В.И. Вернадским доказана необходимость перехода биосферы (сферы жизни) в ноосферу, что является прообразом системы окружающей среды. Это обосновано появлением достаточно стабильных форм ее существования и самовоспроизведения на основе самоорганизации биосферы как одного из важнейших свойств исследуемой системы. Действительно, каждое живое существо обеспечивает собственную стабильность (гомеостазис), что представляет собой устойчивость системы. В этой системе окружающей среды особое место занимает Жизнь, которая по В. И. Вернадскому является связующим звеном между космосом и Землей. В этой цепи Земля использует энергию Космоса, трансформируя мертвое вещество в новые формы материального и живого мира.

Охрана окружающей среды непосредственно связана с понятиями «экология» и окружающая среда. В то же время нецелесообразно их использование как синонимов, так как они имеют разное смысловое содержание. В этом докладе используется понятие, приведенное в его названии. Первое знакомство с теорией Гайя4 и теорией институционализма позволяет установить некие общечеловеческие подходы к бережному отношению к окружающей среде, как продолжение учения В. И. Вернадского.

Краткий обзор предыдущих исследований. Теория Гайа базируется о возможной мести природы за пренебрежительное отношение к ней [1, 2, 3], институциональные инструменты частично реализуют названную теорию и расширяют ее, то есть позволяют применить в новых условиях [4-6].

Постановка задачи. Недостаточный уровень культуры современного бизнеса не способствует гармоничному развития общества и обеспечению сбалансированного развития экономики как источника жизнеобеспечения.

4 Имеется следующее основополагающее толкование этой теории. Гéя [др.-греч. Ήή, Γί, ί], в греческой мифологии богиня земли, породившая себе мужа— Урана (Небо) ; от Урана родила 6 титанид и 6 титанов (включая Крона и Рею), Понт (Море), горы, циклопов и сторуких (см. гекатонхейры); в браке с Понтом Гéя произвела ряд чудовищ, а от Тартарара — Тифона; мудрыми советами своей бабки Гéя, нередко руководствовался Зевс (у римлян Гéе соответствует Теллус).Новейший словарь иностранных слов и выражений. – Мн.: Современный литератор, 2006. – 976 с. (С. 214).

112

Основная часть. Основная идея теории Гайа в понимании авторов доклада,

сводится к следующему. Рассмотрим два «независимых» государства A и B , которые расположены в разные стороны моря или океана и каждая преследует свои цели. Причем, значительные ресурсы для их достижения могут быть «общими» и они расходуются в зависимости от целей их развития, не имеют иерархической зависимости, что не учитывает экологическую зависимость (мотивацию). Конечно, каждое государство заинтересовано в увеличении национального богатства. Однако, каждому из них желательно иметь здоровое население. Это в определенной степени обеспечивается качеством окружающей среды. Отсюда возникает новая задача, связанная с выделением ресурсов на поддержание качества окружающей среды. Эта задача многокритериальная, так как поддержание здоровья населения требует увеличения расхода всех видов ресурсов, поддержания качества окружающей среды. Причем, в условиях глобализации экономики и усиления транснационального загрязнения одно государство не может обеспечить высокое качество окружающей среды. В этих условия возникают и другие проблемы, например, вызванные сокрытием уровня загрязнения окружающей среды государств и попытка сокращения расходов на эти цели. Отсюда возникает другая задача, то есть необходимо согласие государств на выделение средств на эти цели или создание условий выгодности выделения средств территориальными образованиями.

Конкретизация этих положений нашли отражение в работах А. Пигу и Р. Коуза [8], в которых проповедуется согласование интересов различными способами. Однако, ряд инструментов институциональной теории ожидают очереди их практического применения. К ним необходимо отнести: усовершенствование законодательно-нормативной основы и формирование механизма ее реализации. Анализ подтверждает, что такая основа имеется, однако она противоречивая и недостаточно эффективен механизм ее практического использования; укрепление научно-методического обеспечения системы охраны окружающей среды на основе усиления взаимоотношений исследовательских учреждений, университетов, общественных образований, органов территориального и государственного управления, бизнеса; повышение образовательного, морального и нравственного уровня населения через учебные заведения всех уровней аккредитации, культурных учреждений и др.

Вывод. Поддержание качества окружающей среды для нынешнего и будущих поколений человечества может быть обеспечено с использованием накопленных знаний и практическая реализацией основ институциональной теории.

1. Моисеев Н.Н. Экология человечества глазами математика: (Человек, природа и будущее цивилизации). – М.: Мол. гвардия, 1988. – 254 с.

2. James Lovelock. The Revenge of Gaia. - Allen Lane an imprint of Penguin Books, 2006. – p.1773. James Lovelock. Gaia. A new look at life on Earth. Oxford: University Press, 1995/ - 148 p.4. Александров И.А., Красовская Н.С., Половян А.В. Институциональные основы охраны

окружающей среды //Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: економічна. Випуск 75. - Донецьк: ДонНТУ, 2004. - С. 207-217

5. Александров И.А., Тарасова М.Ю. Институциональные аспекты управления природопользованием //Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: економічна. Випуск 34-2(138). - Донецьк: ДонНТУ, 2008. - С. 4-11

113

6. Проблемы современной экономики и институциональная теория / Под ред. В.В. Дементьева, Р.М. Нуреева / Дементьев В.В., Нуреев Р.М., Александров И.А., Половян А.В. и др. - Донецк: ДонНТУ, 2009. – 500 с.

7. Пигу А.С. Экономическая теория благосостояния / А.С. Пигу: пер. с англ. – М.: Прогресс, 1985. – Т.1. – 493 с.

8. Coase R. The problem of social costs / R. Coase // The Journal of Law and Economics. – 1960. – № 3(1). – P.1-44.

Андрєєва Н.М., Мартинюк О.М.ИПРЕЕД НАН України

ЕКОЛОГІЧНЕ МАРКУВАННЯ ЯК МЕХАНІЗМ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТОЇ ПРОДУКЦІЇ В

УКРАЇНІ

Поява екологічного маркування на різноманітних товарах – це індикатор того, що суспільство осмислює масштаби негативного антропогенного впливу на довкілля. Після століть байдужого відношення до природи, що опинилася у підсумку заваленою сміттям і шкідливими речовинами, взятий індустріальний курс на випуск товарів, які не мають негативного впливу на навколишнє середовище, – це дійсно прояв оздоровлення суспільства. У той же час екологічність – це також і гарантована маркетингова перевага в гострій конкурентній боротьбі на ринку споживчих товарів. У результаті, виробники, що правильно вловили тренд, вже почали формувати стійко зростаючий споживчий попит на «зелені» товари. Екологічні параметри процесів виробництва, продукції та послуг перетворилися на значущий, а часом і основний чинник конкурентної боротьби. Україна є одним з найбільших у Європі потенційно зростаючих ринків «зеленої» продукцію. Екологічна ситуація в країні погіршується, різні промислові підприємства особливо не замислюються над екологічною складовою своєї діяльності, адже за найсерйозніші порушення їм доведеться заплатити дуже символічні штрафи. У цілому, боротьба з відходами знаходиться на зародковій стадії. У той же час, цілий ряд компаній активно використовують несприятливі умови, що склалися в Україні, для просування своїх екологічних товарів, в першу чергу продуктів харчування. Також за останні роки в країні сформувався сегмент споживачів такого роду товарів, готових платити за екотовари більше, ніж за традиційні товари. У країнах ЄС з кожним роком попит на «зелені» товари збільшується на 10-15% щорічно, аналогічні тенденції можна очікувати і в Україні.

Екологічне маркування відноситься до добровільних екологічних інструментів споживчого ринку. Світова практика довела, що якість життя –це не тільки рівень економічного зростання, а й рівень стану навколишнього природного середовища, в якій ці економічні результати досягаються. Тому підтримка виробництва екологічно чистої («зеленої») продукції для вітчизняних виробників не тільки показник професіоналізму, а й отримання переваг у бізнесі. З одного боку, виробництво такої продукції знижує рівень негативного впливу на навколишнє середовище та здоров'я людини, а з іншого – підвищує рівень конкурентоспроможності виробника як на внутрішньому, так і на зарубіжних ринках. Екологічне маркування є ефективним інформаційним механізмом,

114

який є свого роду знаком якості. Це графічний знак, як правило, належить спеціальній сертифікуючий організації, яка, грунтуючись на вимогах міжнародного стандарту ISO 14024, оцінює стан екологічних аспектів діяльності конкретного підприємства та у разі підтвердження відповідності екологічним вимогам дає право цьому підприємству наносити екологічний знак на свою продукцію. Як показує практика, екологічних знаків в одній країні може бути безліч. Наприклад, в України існують знаки «Екологічно та безпечно», «Екологічно безпечний продукт», «Екологічна продукція». Продукція повинна відповідати міжнародним екологічним критеріям, встановленим Глобальної Мережею Екологічної Маркування (GEN), що переглядаються кожні три роки.

Нормативну базу в сфері екологічного маркування в Україні формують такі національні стандарти: ДСТУ ISO 14020:2003 та ДСТУ ISO 14024:2002. Обидва стандарти доповнюють комплекс стандартів ДСТУ ISO серії 14000, впровадження яких забезпечують чітке розуміння суспільством того, яким чином підприємства впливають на навколишнє середовище і як виконуються вимоги законодавства. Якщо стандарт ДСТУ ISO 14020:2003 встановлює основні принципи розробки і застосування екологічних маркувань, як інструменту екологічного управління, то стандарт ДСТУ ISO 14024:2002 вже конкретизує ці основні принципи і є керівництвом для органу з екологічного маркування з метою здійснення сертифікації продукції зацікавлених організацій і підприємств.

Формування попиту і стимулювання збуту, планування бізнесу з урахуванням екологічних аспектів – актуальна проблема на сучасному етапі розвитку сталого збалансованого виробництва та споживання і основне завдання «зеленого» маркетингу. Для досягнення успіху на ринку екологічно чистих товарів і послуг важливо дотримуватися певної послідовності впровадження заходів, спрямованих на формування попиту та стимулювання збуту. Важливо донести споживачеві інформацію, що саме ця продукція більш корисна для здоров'я і навколишнього середовища. Дуже велику роль у цьому відіграє екологічне маркування. Як правило, вартість сертифікації не впливає на формування ціни на екопродукцію, оскільки інвестуєма ціна невелика. Винятком є продукти харчування. Продукція, вирощена без застосування хімічно небезпечних речовин, не може мати однакову вартість з продукцією, вирощеною традиційними способами. Мова йде про різницю у 20-50% середньої ціни на ринку. У цілому, ціна піднімається рівно настільки, щоб компенсувати впровадження підприємством технологій з мінімізації впливу на навколишнє середовище в процесі виробництва продукції.

Як свідчать опитування громадської думки, в Україні спостерігається постійне зростання попиту на екомаркіровану продукцію. Знак екомаркування поступово стає важливим критерієм вибору товару. Згідно з даними соцопитування, ціна часто вже не є основним чинником, що впливає на цей вибір. Як показали соціологічні дослідження ВГО «Соціальна країна», проведені в Україні в 2010 р., 33,02% респондентів знайомі з українським знаком екологічного маркування «Екологічно та безпечно», а переважна більшість готові платити більш високу ціну за екомаркіровану продукцію.

Враховуючи, що сучасний український споживач стає більш розбірливим у виборі продуктів харчування, є всі підстави вважати, що практика використання екологічного маркування в Україну буде активно розвиватися. Тому вважаємо, що

115

процеси екомаркування та екосертифікації повинні знайти підтримку на державному та регіональному рівнях управління.

Балджи М.Д.Одеський державний економічний університет

СИНЕРГЕТИЧНІ ПІДХОДИ В РЕГУЛЮВАННІ КОМПЛЕКСНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

В надрах природознавства народився новий науковий напрям, що отримав назву синергетика або теорія самоорганізації. Синергетика у перекладі означає сумісну дію і розглядається як наука, що вивчає загальні закономірності утворення й руйнування упорядкованих структур у складних неврівноважених системах будь-якої природи (фізичної, хімічної, біологічної, економічної, соціальної тощо) [2, с. 29]. У рамках постнеокласичної науки синергетика розглядається як принципово новий етап існування людини в світі, регламентуючий його розумну поведінку. Ключовими тут стають замість самовпевненого «монологу» діалог людини з природою, синтез раціонального людського знання і мудрості [1, с.48]. Синергетика набагато складніше ніж усереднювання або схожість. Основними принципами синергетики виступають: рівність процесів руйнування та будування, процес будування має єдиний алгоритм, нерівноважність в системі є джерелом створення нового порядку [3, с. 371]. Синергетика виявляється у взаємоузгодженні соціальної та економічної, екологічної та економічної, а також екологічної та соціальної сфер, і на цьому ґрунтуються теорії соціально орієнтованого, екологічно орієнтованого та ергономічного суспільного господарства [4, с. 55]. Задача синергетики полягає у з’ясуванні законів побудови організації, виникнення упорядкованості певних систем, принципів, напрямків, тобто мова йде про оптимальну упорядкованість і організацію, що особливо гостро постає при дослідженні соціо-еколого-економічних проблем в сфері природокористування.

Для усунення негативних проявів у сфері природокористування доцільним є перегляд існуючої системи використання природних ресурсів, яка б відповідала принципам сталого розвитку та ґрунтувалась на досягненні компромісу між економічними, екологічними та соціальними потребами суспільства. За таку альтернативу пропонується застосовувати концепцію комплексного природокористування, що можливе тільки в умовах сталого розвитку й при впровадженні екологічно орієнтованої ринкової економіки та екологічно відповідального бізнесу. Еволюція концепції від лінійної до просторово-системної системи, в якій природокористування виступає результатом складної взаємодії між суспільством і природою, підкреслює особливості синергетичного підходу при узгодженні регуляторної політики та практики.

Наявність первинних характеристик основних категорій природних ресурсів і їх використання надає можливість вирішити завдання щодо комплексної оцінки ресурсного потенціалу регіону. Синтез інтегральних показників може бути здійснений на принципах суперпозиції декількох ресурсів з урахуванням вагових коефіцієнтів, що відображають лімітуючи значення ресурсу для господарського комплексу крани загалом (в порядку убування – мінеральні, паливні, лісові, аграрні, кліматичні, екологічні, водні й гідроенергетичні) і чисельність населення, зайнятого у

116

використанні та переробленні різних типів ресурсів для кожного регіону [2, с. 156]. Впровадження комплексного природокористування з позицій синергетичного

підходу полягає в узгодженні збалансованого природокористування і оптимізації використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує зростання ресурсоефективності в умовах ринкової економіки. Регулювання комплексного природокористування виступає реальним механізмом включення природозахисної політики у функціонування господарських систем, особливо актуально його задачі виявляються при впровадженні екологічно орієнтованої ринкової економіки та екологічно відповідального бізнесу. Регуляторна політика зазначеного природокористування спрямована на досягнення оптимального регулювання державою користуванням природними ресурсами і може здійснюватись шляхом залучення законодавчо-правових та нормативних регуляторів природокористування, до яких належать державні та регіональні нормативотворчі документи. Тому сутність регулювання у сфері природокористування, на нашу думку, полягає у функціонуванні організації, мотивації і координації, плануванні, прогнозуванні, аналізу, обліку і контролю та інших видів виконавчо-розпорядчої діяльності.

Вдосконалення організаційно-економічного механізму регулювання можливо через побудову конструктивної моделі. Ефективне моделювання досягається при врахуванні наступних факторів: наявності правової бази, знаходження спеціального інструментарію, існування ефективних організаційних структур, які сприяють через особливі важелі вирішенню проблем комплексного використання природних ресурсів.

1. Дорогунцов С.И., Ральчук А.Н. Хозяйствование – синергетический инвариант / С.И.Дорогунцов, А.Н. Ральчук. – К.: Оріяни, 2006. – 228 с.

2. Єрохін С.А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічний аспект). Наукова монографія / С.А. Єрохін – К.: Вид-во «Світ Знань», 2002. – 528 с.

3. Князев О.А. Синергетические эффекты в современной мировой экономике / О.А.Князев // Экономические науки. – 2008. – №12 (49). – С. 370 – 374.

4. Крюкова І.О. Суспільно-економічні аспекти синергетики / І.О. Крюкова // Економічний часопис-ХХІ. Науковий журнал. – 2010. - № 5-6. – С. 53 – 57.

Вега А.Ю.ГОУ ВПО «Российский экономический университет

им. Г.В. Плеханова»

РАЗВИТИЕ СИСТЕМЫ ЭКОЛОГИЧЕСКОГО УПРАВЛЕНИЯ И ПОВЫШЕНИЕ ЭНЕРГОЭФФЕКТИВНОСТИ В СТРОИТЕЛЬСТВЕ

В соответствие с задачами, сформулированными в заявочной книге по подготовке зимней Олимпиады «Сочи-2014» в соответствие с экологическими требованиями, государственная корпорация «Олимпстрой» в 2010 г. завершил работу по внедрению системы экологического менеджмента и подтвердил соответствии своих принципов управления требованиям международного стандарта ISO 14001. Внедрение принципов экологического менеджмента и экологическая сертификация объектов олимпийского комплекса - это часть обязательств, которые входили в Заявочную книгу. Получив сертификат, ISO корпорация не только выполнила

117

принятые обязательства по гармонизации экономических, экологических и социальных интересов при проектировании и строительстве данных объектов, но также создала систему управления и ответственности за экологическую устойчивость развития олимпийского проекта "Сочи 2014". В эту систему, включающую конкретные обязательства и механизмы контроля их выполнения, также включены подразделения данной государственной корпорации и ее подрядные организации. В систему экологического менеджмента компании вошли 19 экологических корпоративных стандартов, регулирующих работы на всех стадиях: от инженерных изысканий и проектирования до эксплуатации построенных Олимпийских объектов и инфраструктуры. Одним из самых важных стал корпоративный Олимпийский "зеленый" стандарт, на соответствие которому будет сертифицировано большинство объектов. Это существенный шаг на пути перехода к международных системам регулирования, поскольку данный стандарт переводит в разряд требований значительную часть рекомендательных норм, содержащихся в российском законодательстве, аналогичных международным "зеленым" требованиям [1]. При этом нужно учитывать, что международные "зеленые" стандарты более жесткие, нежели требования российского законодательства. В России стандарт был введен в 1998 году как ГОСТ Р ИСО 14001 "Системы управления окружающей средой. Требования и руководство по применению".

Такой подход в менеджменте применительно к объектам, построенным на особо охраняемых природных территориях и в курортных зонах, позволяет перейти на принципы «зеленой экономики» и принципы «зеленого» строительства, а также использовать экологическую сертификацию при оценке и управлении недвижимостью. Тем самым, система добровольной сертификации объектов недвижимости "Зеленые стандарты", разработанная Минприроды России, начала применяться на практике. Основная цель добровольной экологической сертификации - стимулирование производителей и строителей к использованию экологически чистых материалов и внедрению технологий, которые уменьшают негативное воздействие на окружающую среду, снижают потребление энергоресурсов и воды и в целом создают оптимальные условия безопасной эксплуатации объектов строительства. Система "Зеленые стандарты" в 2010 году была утверждена Минприроды России и зарегистрирована Федеральным агентством по техническому регулированию и метрологии. По оценкам, ее применение, в частности, в строительстве позволяет снизить энергопотребление на сертифицированных объектах недвижимости в среднем на 25%, водопользование - на 30%, что соответственно приводит к уменьшению затрат на коммунальные услуги. Использование "зеленых стандартов" в строительстве существенно повышает также конкурентоспособность проекта [2]. "Зеленое строительство в России постепенно становится стимулом развития инновационных технологий, бизнеса и экономики в целом. В будущем оно может стать ключевым фактором улучшения состояния окружающей среды и, как следствие, - качества жизни населения.

Следует отметить, что в самом начале строительства энергоэффективных зданий, вплоть до 1990-х годов, основной интерес представляли мероприятия по экономии энергии, а уже с начала 1990-х годов приоритет отдается тем энергосберегающим и экологически значимым решениям. В последнее время многие

118

страны Европейского Союза проявляют заметную активность в распространении энергоэкономичных «зелёных зданий», причем введение экологических стандартов происходит на правительственном уровне. Зеленые стандарты становятся популярными во всем мире. Стандарты «зелёных зданий» определяют критерии экологичных построек и формулируют условия их создания и эксплуатации. Для определения необходимых критериев в разных странах в разное время были приняты так называемые «Зеленые стандарты», которые формулируют условия создания и эксплуатации экологичных построек. В Великобритании в 1990 г. был обнародован стандарт «зеленых зданий» BREEAM, который представляет собой метод оценки экологической эффективности зданий. В рамках этого метода разработан стандарт экологически эффективного проектирования, который является признанной основой для описания экологических характеристик зданий. Сертификация каждого конкретного здания является добровольной процедурой и «зеленый» статус повышает эффективность здания, производительность труда работающих там людей и увеличит его привлекательность как актива и объекта недвижимости.

В 1998 году Организация USGBC (Совет США по «зеленым зданиям») разработала стандарт LEED (Лидерство в энергоэкономичном и природоохранном проектировании), как стандарт измерения проектов энергоэффективных, экологически чистых и устойчивых зданий для осуществления перехода строительной индустрии к проектированию, строительству и эксплуатации таких зданий. Данный стандарт представляет собой своего рода руководство в энергетическом и экологическом проектировании и является рейтинговой системой сертификации для так называемых Зеленых зданий. Эта система была разработана как Зелёный строительный стандарт измерения энергоэффективности и экологичности проектов и зданий. Данную американскую программу адаптировала организация Canadas Green Building Council (Канадский совет по «зеленым зданиям»). В 2005 года правительство Канады приняло закон, согласно которому все федеральные офисные здания должны проектироваться и реконструироваться в соответствии со стандартом LEED Canada Gold. Организация Green Building Council of Australia (Австралийский совет по «зеленым зданиям»), в 2004 году разработала систему оценки Green Star, отвечающую специфике своего рынка недвижимости и особенностям климата. Основой для Green Star послужили стандарты BREEAM и LEED. Сегодня в создании «Зеленых стандартов» принимают участие национальные правительства, строительные фирмы и компании, специализирующиеся на энергоэффективных технологиях, выпуске строительных материалов, производстве комплектующих и монтаже теплосетей, электрооборудования и водоснабжения. «Зеленые стандарты» служат для оценки экологической эффективности зданий, они применимы к новым и к существующим постройкам, они актуальны для самых разных типов зданий: офисных, жилых, промышленных, торговых и общественных. «Зеленые стандарты» оценивают здания по таким критериям, как экономное потребление электроэнергии и воды, решение проблемы грунтовых вод, экологичность, благоустройство окружающего пространства. Объекты, сертифицированные по «Зеленому стандарту», обеспечивают минимальное загрязнение окружающей среды, высокий уровень экологической безопасности для людей, эксплуатацию таких построек сопровождает профессиональный экологический менеджмент. В настоящее время «Зеленые стандарты» широко используются Европейским Союзом, Северной

119

Америкой, Австралией, странами Азии и начинают применяться на Среднем Востоке и в Латинской Америке.

Следует отметить, что в соответствие с принципами «зеленого» строительства и экологического менеджмента, «зеленое» здание должно располагаться в экологически чистом месте, к которому можно добраться на общественном транспорте и велосипедах. Объект не должен располагаться на сельскохозяйственных землях, на землях, предназначенных для парковых зон. При строительстве таких объектов должны использоваться экологичные материалы, а также изготовленные из вторичных отходов материалы. Помимо социальной ответственности и заботы об охране окружающей среды, при аренде помещений в «зеленых» зданиях компании руководствуются возможностью сокращения своих операционных расходов, которые составляют приблизительно 10-20% от всех расходов фирмы. С 2013 года принимать здания в эксплуатацию будут только после присвоения им определенного класса энергоэффективности (в том числе и зданиям после реконструкции). В настоящее время в России построено более 10 зданий по соответствующим «зеленым» стандартов, в том числе – в Москве, Барнауле и др. К примеру, в Барнауле стоимость одного энергоэффективного дома составила 44 млн. руб. В настоящее время демонстрационное строительство в ряде стран показало, что можно строить здания с нулевым потреблением первичной энергии, так называемые net zero energy building.

Европейский Союз в 2007 г. принял решение о необходимости повышения энергетической эффективности зданий так, чтобы достичь снижения расхода энергии на 20% к 2020 году. Далее Европейский парламент в апреле 2009 года приняли решение о том, что к 2020 году 20% потребляемой энергии должно быть обеспечено на основе использования возобновляемых источников энергии. В 2007 году правительство США приняло решение об уменьшении потребления ископаемых энергетических ресурсов на 30% к 2015 году. Американская система стандартизации ставит задачу строительства зданий с нулевым потреблением первичной энергии в 2030 году. Жилые и коммерческие здания потребляют более 40% ископаемых энергетических ресурсов, более 70% электрической энергии и более 50 % природного газа.

Таким образом, внедрение системы экологического менеджмента в строительстве направлено на повышение экологической и энергетической эффективности экономики, способствует повышению привлекательности недвижимости как актива.

1. Бобылев С.Н., Аверченков А.А., Соловьева С.В., Кирюшин П.А. Энергоэффективность и устойчивое развитие. – М.: Институт устойчивого развития/ Центр экологической политики России, 2010. – 148 с.

2. Вега А.Ю. Разработка эколого-энергетического бюджета территории в целях обоснования управленческих решений по строительству объектов// Физическая экономия: методология исследования. Материалы межд. конф. Киев: Киевский национальный экон. ун-т, 2009, с. 412-416.

Веклич О.О., ДУ "Інститут економіки природокористування

та сталого розвитку Національної академії наук України",Маслюківська О.П.,

120

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

ЯК АКТИВІЗУВАТИ СТИМУЛЮЮЧУ ФУНКЦІЮ ПОДАТКУ НА ДВООКИС ВУГЛЕЦЮ?

Нині існує чимала кількість урядових програм щодо підвищення енергоефективності національного господарства. В них прописані заходи, спрямовані на зменшення енергоспоживання, заплановане необхідне фінансування для їх впровадження, вказані джерела такого фінансування, а саме: Державний бюджет, місцеві бюджети, власні кошти підприємств, а також інші джерела. При цьому наголошено, що 60% фінансування заходів по енергозбереженню та енергоефективності очікуються за рахунок власних коштів підприємств [1; 2]. Спонукання/активізація підприємств до інвестування технологічних заходів по енергозбереженню має реалізовуватись через упровадження відповідної державної політики, в арсеналі якої напрацьовано пакет відповідних організаційно-економічних інструментів.

Проте у комплекті цих інструментів, як засвідчують економічні реалії, бракує економічного важеля, який би створював внутрішній стимул для українських підприємств до зменшення енергоємності їх виробництв. Саме таким інструментом, на нашу думку, постає податок на двоокис вуглецю (СО2), який, до речі, вже тридцять років використовується розвинутими країнами і для стимулювання енергоощадності, і для скорочення викидів парникових газів.

Упереджуючи можливі зауваження, відмітимо, що в чинному Податковому кодексі прописаний новий податок на двоокис вуглецю. Там же встановлена його ставка у 0,2 грн. за тону СО2. Однак обов’язково слід підкреслити той факт, що ця «копієчна» ставка є по суті просто символічною, будучи занадто малою, аби виконувати будь-яку з функцій, для якої цей податок був запроваджений. За нашими розрахунками, дана ставка не є ні ефективною для зменшення викидів СО 2

господарюючими суб’єктами та стимулювання інвестицій у енергозберігаючі технології, ні достатньо високою для забезпечення значущих для бюджету обсягів податкових надходжень [3]. Для порівняння: величина ставки податку на двоокис вуглецю у країнах Європи складає від 10 до 150 доларів США за тону СО2 [4].

Надалі прискіпливий аналіз вітчизняної ситуації стосовно податку на двоокис вуглецю дав можливість констатувати ще і фактичний брак інтересу з боку органів центральної влади до нього як інструменту природоохоронної політики. Причини цього, на нашу думку, полягають у такому.

Перше. В Україні відсутня достатня кількість таких фахівців, які б на належному рівні могли обґрунтувати введення податку на СО2 і надати йому методологічний супровід. Дійсно, визначення оптимальної ставки податку на двоокис вуглецю, механізмів його нарахування та стягування тощо є проблематичними та складними методологічними питаннями, які, крім того, зачіпляють міждисциплінарні аспекти низки наук, зокрема економічної теорії, теорії фінансів, макро- та мікроекономіки, екології, міжнародного екологічного права, на котрих мають розумітися згадані спеціалісти. Але насправді, як показує практика, економісти мало обізнані з природою негативної дії СО2, ставлячи його в один ряд із традиційними

121

забруднюючими речовинами – двоокисом сірки та оксидами азоту. В свою чергу, екологів, наприклад, дивує пропис вуглекислого газу, який видихає кожна людина, у переліку «особливо небезпечних» речовин, наведених у науково-практичному коментарі до Податкового Кодексу України [5]. Разом з тим, екологи не володіють знаннями щодо методики оцінки збитків від викидів парникових газів, обґрунтування оптимальної ставки оподаткування, розрахунку відповідних потенційних податкових надходжень. Отже, актуалізується питання стосовно відповідної кадрової підготовки потрібних фахівців.

Друге. За даними, Україна на 2008 рік має викиди парникових газів на рівні 46% від 1990 року [6; с.9]. На переговорах під час 15-ої Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату у Копенгагені у 2009 року було задекларовано, що у 2020 році Україна не перевищуватиме 80 відсоткового рівня цих викидів від 1990 року [7]. Звідси стає зрозумілим, що для України не існують зовнішні спонукальні стимули до зменшення викидів парникових газів на національному рівні, а тому відсутня і особлива державна потреба у повсюдному використанні податку на двоокис вуглецю.

Третє. Увага органів влади фокусується навколо тих інструментів і механізмів, які можуть залучити зовнішні вливання коштів в національну економіку, усталено й звично енергоємну через застарілі технології. Значну роль уряд надає підтримці кредитних ліній міжнародних фінансових установ (ЄБРР та МФК), грантам Глобального екологічного фонду, Європейської комісії та інших донорів, а також гнучким механізмам Кіотського протоколу (схема зелених інвестицій, проекти спільного впровадження). Крім того, нещодавно розвинувся інтерес у владоможців і до створення в Україні національної системи торгівлі викидами парникових газів, яка потенційно може увійти до існуючої ще з 2005 року Європейської системи торгівлі викидами парникових газів. Такі ідеї є привабливими у верхніх ешелонах влади передусім з точки зору найскорішого залучення зовнішніх інвестицій, знаходячи активну підтримку в уряді, а тому опрацювання механізмів й інструментів стимулювання внутрішніх інвестицій у підвищення енергоощадливості видається другорядною справою.

Четверте. Очікувані надходження від введеної Податковим Кодексом ставки податку у 20 коп. за тону СО2 є замалими для того, щоб стати фіскально дієвим інструментом, який здатний заінтересувати владні структури у строгому запровадженні цього податку. Зважаючи на це, пропонуємо підвищити ставку податку на двоокис вуглецю до рівня, який активізуватиме стимулюючу функцію і забезпечуватиме суттєві фіскальні надходження.

П’яте. З огляду на те, що підвищення податкового навантаження ніколи не було популярним державним заходом, зрозуміло і те, що будь-яке збільшення податкового навантаження, особливо на енергоносії, ціна на які постійно зростає, не є суспільно привабливим політичним рішенням. І навряд чи слід очікувати, що для підвищення ставки податку на двоокис вуглецю визначаться і належна політична воля, і підтримка громадськості.

Попри існуючу невтішну ситуацію з процесом упровадження податку на двоокис вуглецю в Україні, однак, розуміючи його перспективність та еколого-економічну ефективність, які доведені довготривалим позитивним зарубіжним досвідом функціонування цього економічного інструменту стимулювання

122

енергозбереження, вкрай, на наш погляд, необхідна активізація наукових і практичних зусиль щодо підвищення ролі податку на двоокис вуглецю в екологічній політиці України. Які кроки для цього є першочерговими?

По-перше, потрібний широкомасштабний певний "лікбез" як для фахівців і управлінських кадрів, так і для громадськості щодо організаційно-економічних інструментів й механізмів стимулювання енергозбереження, включаючи питання перенесення податкового навантаження із фонду заробітної плати на ресурсопотік без побільшання загального податкового навантаження завдяки впровадженню механізму еколого-трудової податкової реформи (ЕТПР).

По-друге, слід встановити порядок поступового підвищення ставок податку на СО2, що посилить його фіскальний потенціал і значущість. Важливо, щоб підвищення ставки цього податку відбувалося поступово, прогнозовано, прозоро із вказаними чіткими етапами і описом використання надходжень від нього. Наприклад, соціально оптимального рівня ставки податку можна досягнути до 2020 р., підвищуючи ставку або щорічно, або раз на три роки, наприклад, у 2013 р., 2016 р. і 2020 р. Крім того, ставка має бути однаковою для всіх забруднювачів. Варто звернути особливу увагу на той факт, що за певних ставок податку на СО2 його використання не лише не впливає негативно на ВВП, а, навпаки, здатне спричинити його зростання. Зокрема, за розрахунковими даними Міжнародного інституту прикладного системного аналізу, зменшення викидів парникових для України на 5% сприяє щорічному приросту ВВП до 0,1% аж до 2020 року, не збільшуючи при цьому вартості належних заходів [8].

По-третє, пропонується провести ЕТПР, зважаючи на те, що проведення еколого-трудової податкової реформи, як показує дослідження [9], може компенсувати збільшення загальних виробничих витрат через введення податку на СО2, особливо для неенергоємних галузей. А для енергоємних доцільне запровадження схеми часткового повернення податкових надходжень платникам вуглецевого податку у вигляді субсидій/грантів чи пільгового кредитування на впровадження заходів по енергозбереженню та оновлення технологій. Слід підкреслити, що механізм повернення коштів на енергозбереження може відбуватися за двома варіантами: 1) сума податку хоча і нараховується, але не стягується, залишаючись на підприємстві для цільового використання на заходи по технологічній модернізації; 2) кошти перераховуються до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, а потім повертаються у вигляді грантів на підприємства. Перевагою другого варіанту над першим є те, що в результаті видачі грантів створюється конкуренція, а отже, більш вірогідно, що підприємства будуть ефективно впроваджувати енергозберігаючі заходи задля отримання конкурентної переваги. У такі способи та завдяки впровадженню згаданих механізмів й інструментів неенергоємні та енергоємних галузі національного господарства отримають кошти на технологічну модернізацію, а відтак, в свою чергу, запрацює довгоочікуваний механізм спонукання підприємств до інвестування технологічних заходів по енергозбереженню.

1. Програма підвищення енергоефективності (МБРР/ЄБРР/МФК). Інвестиційний план для Фонду чистих технологій січень 2010 року // Національне агентство екологічних інвестицій України (неофіційний переклад).

123

2. Галузева програма підвищення енергоефективності економіки України шляхом впровадження інновацій на 2010-2014 роки. Затверджено наказом державного агентства України з інвестицій та інновацій 25.09.2009 № 49.

3. Веклич О.О., Маслюківська О.П. Оцінювання фіскального потенціалу податку на двоокис вуглецю при змінній базі та ставці оподаткування // Фінанси України. – 2008. – №6. – С.63–69.

4. Sumner, Jenny. Carbon Taxes: A Review of Experience and Policy Design Considerations / Jenny Sumner, Lori Bird, and Hillary Smith / Technical Report NREL/TP-6A2-47312. –National Renewable Energy Laboratory. – 2009. – 38p. Інтернет джерело: http://www.nrel.gov/docs/fy10osti/47312.pdf

5. Науково-практичний коментар до Податкового кодексу України: в 3 т. /кол. авторів [заг. редакція, М. Я Азарова]. – К. : Міністерство фінансів України, Національний університет ДПС України, 2010. – 2389 с.

6. Министерство охраны окружающей природной среды Украины. Национальный кадастр антропогенных выбросов из источников и абсорбции поглотителями парниковых газов в Украине за 1990-2009 гг. – Киев. – 334с.

7. Національне агентство екологічних інвестицій України. Заява делегації України для участі у 16-й Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та 6-й Зустрічі Сторін Кіотського протоколу. –2010. Інтернет джерело: http://www.neia.gov.ua

8. Potentials and Costs for Greenhouse Gas Mitigation in Annex 1 Countries – Initial Results / International Institute for Applied Systems Analysis, February 2010. Розрахунки: A review of studies on GHG reduction potential for Ukraine. By Yuliya Ogarenko of National Ecological Center of Urkaine. – 2010. – 35p.

9. Маслюківська О. П. Європейський досвід впливу еколого-трудової податкової реформи на галузі промисловості: прогнози для України // Науковий вісник Ужгородського університету. – 2009. – Серія Економіка. Спецвипуск 28. – Ч. 1. – С.164-170.

Волк О.М., Завдов’єва Ю.М.Сумський державний університет

ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

Перехід до інформаційного суспільства і необхідність врахування результатів впливу інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) на динаміку економічного розвитку країни потребує проведення комплексних і системних досліджень об'єктивних передумов підвищення еколого-економічної ефективності впровадження і використання ІКТ. Економічне обґрунтування впровадження ІКТ з урахуванням економічних наслідків його впливу на довкілля неможливе без дослідження, систематизації і оцінки не лише економічних, але і екологічних ефектів від використання ІКТ.

Дослідженню взаємозв'язків між економічним розвитком і екологічними процесами присвячені роботи як вітчизняних, так і зарубіжних учених: О.Ф. Балацького, Б.В. Буркинського, А.Ю. Жулавського, В.Н. Кислого, Л.Г. Мельника, Є.В. Мішеніна, І.В. Недина, Н.В. Пахомовой, О.В. Прокопенко, К.К. Ріхтера, Е.В. Садченко, П.В. Тархова, О.М. Теліженко, Е. В. Хлобистова та ін. Проблеми оцінки позитивних і

124

негативних еколого-економічних ефектів від впровадження ІКТ розглядаються в роботах вітчизняних і зарубіжних учених : Р.Ф. Абдеева, Е. Буна, В.М. Гейця, Е.В. Гончаренко, М.З. Згуровского, В.Л. Іноземцева, М.Ф. Реймерса, В.П. Семиноженко, Л. Хенса, А.А. Чухно, Т. Шауера та ін. Незважаючи на отримані результати і накопичений досвід, наукові дослідження економічних проблем впровадження ІКТ, на наш погляд, повинні поглиблюватися виходячи з необхідності обліку позитивних і негативних економічних наслідків їх впливу на довкілля. Отже, метою цього дослідження є економічна оцінка екологічних наслідків впровадження ІКТ.

На основі проведеного аналізу нами виявлений позитивний і негативний вплив ІКТ на довкілля залежно від сфери їх застосування. В більшості досліджень економічна оцінка ефектів від впровадження і використання ІКТ в Україні не враховує прямі і непрямі економічні наслідки впливу ІКТ на довкілля, що негативно позначається на об'єктивності процесу ухвалення рішень відносно впровадження ІКТ.

Передусім, на наш погляд, необхідною є оцінка тих економічних збитків від забруднення довкілля, які наносяться національному господарству внаслідок виробництва, експлуатації, утилізації ІКТ-устаткування. Так, на нашу думку, основними економічними збитками від забруднення довкілля, пов'язаного з виробництвом, експлуатацією, утилізацією ІКТ-устаткування, є такі:

1) економічний збиток від забруднення довкілля при виробництві ІКТ устаткування і супутніх ресурсів, засобів виробництва;

2) економічний збиток від електромагнітного забруднення довкілля (погіршення здоров'я населення);

3) економічний збиток від забруднення довкілля при виробництві електроенергії, яка споживається устаткуванням ІКТ;

4) економічний збиток від забруднення довкілля внаслідок утворення відходів електронного устаткування.

Нами проведені розрахунки заподіяного річного економічного збитку від наявності ІКТ в Україні для 2008-2010 рр. і зроблений прогноз на 2011 р. на основі середньорічних темпів зростання кількості ІКТ-устаткування за 2000-2007 рр. (табл. 1). Оскільки в Україні практично усе устаткування ІКТ імпортується, то в розрахунках заподіяного економічного збитку складова, пов'язана з виробництвом устаткування ІКТ, нами не враховувалася.

Як видно з табл. 1 при наявних темпах зростання кількості ІКТ-устаткування і характеристик енергоспоживання економічний збиток від утворення електронних відходів і споживання електроенергії в 2011 році зросте приблизно в 1,5 разу в порівнянні з 2008 роком. Середньорічний темп зростання повного заподіяного збитку складатиме майже 0,3%.

Таблиця 1 - Економічний збиток від забруднення довкілля внаслідок наявності ІКТ, млн дол. США

Показники 2008 2009 2010 2011Економічний збиток від забруднення навколишнього 0,35 0,40 0,45 0,52

125

середовища ІКТ-відходами (1-4 класу небезпеки)Економічний збиток від забруднення навколишнього середовища під час виробництва електроенергії, яка споживається ІКТ

5,96 6,79 7,74 8,83

Економічний збиток від електромагнітного забруднення навколишнього середовища 788,24 788,24 788,24 788,24

Заподіяний збиток, разом 794,55 795,43 796,44 797,59

Таким чином, еколого-економічні результати від впровадження і використання ІКТ можуть бути як позитивними, так і негативними. Але наявність таких негативних ефектів не повинна бути перешкодою для впровадження ІКТ, оскільки переваги, які надає їх використання, дозволяють підвищити еколого-економічну ефективність функціонування економічних систем і вводити нові прогресивні види виробництва, що знижують навантаження на довкілля і мінімізують можливі ризики.

Ільків Л.А. Національний університет біоресурсів і природокористування України

ДО ПИТАННЯ ВИРОБНИЦТВА БІОПАЛИВА: ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ

Людина, безумовно, впливає на довкілля, однак існують природні механізми, що врівноважують та підтримують середовище і спільноти, що живуть в ньому, у стані рівноваги, коли всі зміни відбуваються досить повільно. Проте в багатьох випадках господарська діяльність людини порушує рівновагу, підтримувану цими механізмами, що призводить до швидких змін умов навколишнього середовища, з якими ні людина, ні природа не можуть успішно справитися. Традиційне виробництво енергії, що дає величезну кількість забруднювачів води і повітря, – один з видів такої діяльності людини.

Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергоресурсів називає одним із найперспективніших альтернативних джерел енергії в Україні розвиток виробництва біопалива.

Біопа́ливо – органічні матеріали, такі як деревина, відходи та спирти, що використовуються для виробництва енергії. Офіційне визначення біопалива – будь-яке паливо мінімум з 80 % вмістом (за обсягом) матеріалів, отриманих від живих організмів, зібраних в межах десяти років перед виробництвом [1].

В кожній країні від біопалива чекають багато, і у кожному конкретному випадку пріоритети різні. Проте головним є прагнення заощадити енергоресурси та досягти зниження шкідливих викидів. В Бразилії отримують етанол з цукрового очерету. В ході всього виробничого циклу, аж до прямого використання, такий етанол знижує викиди в атмосферу на 80%. А в США, Канаді і ЄС використовується інше джерело отримання етанолу. Він дозволяє знижувати викиди парникового газу в набагато менших розмірах. Біопаливо з пшениці, цукрового буряка і рослинних масел рідко знижує викиди більш ніж на 30-60% в порівнянні із звичним паливом. Кукурудза дозволяє знизити викиди менш ніж на 30%. [2].

126

Особливістю використання біопалива є: залежність від атмосферних й інших умов довкілля та наявності біомаси, кількість якої залежить від обсягів щорічних урожаїв. Не дивлячись на швидке зростання цін на нафту і як наслідок – на бензин та дизельне паливо, цінові мінуси біопалива стали помітніші протягом останніх 2 років у бік зростання цін на сировину для отримання біопалива – сільськогосподарські культури.

З урахуванням всіх стимулів та інших чинників, в середньостроковій перспективі на виробництво біопалива може піти до 12 % всього вироблюваного в світі зерна і 14 % – олійних [2].

Проте, тут важливо відмітити, що величезне значення мають подальші спроби розвитку індустрії біопалива. Якщо повністю будуть виконані положення прийнятого в США «Акту про енергетичну незалежність безпеки» та Директиви ЄС щодо поновлюваних джерел енергії, то на виробництво біопалива може піти майже 20 % світового виробництва рослинного масла і більше 13 % світового виробництва фуражного зерна.

Нинішні заходи по стимулюванню виробництва біопалива в середньостроковій перспективі викличуть зростання цін на пшеницю, кукурудзу і рослинне масло в середньому на 5 %, 7 % і 19 % відповідно [2].

З урахуванням цінової дії цілком можливо припустити, що політика стимулювання біопалива, може зробити величезний вплив на землекористування в майбутньому і відбитися на розмірах площ під певні культури [3]. Звичайно, комусь це дасть можливість запрацювати, але слід не допустити мінусів для екології: вирубки лісів, збільшення шкідливих викидів, попадання в ґрунт пестицидів, втрату родючості.

Таким чином, біоенергетика, яка в даний час розвивається найбільш інтенсивно, потребує оптимізації свого розвитку з врахуванням як потреб паливного, так і продовольчого сектору економіки, а також державного регулювання експорту біопаливної сировини. Пріоритетним напрямком повинно стати виробництво біогазу з промислових, побутових та сільськогосподарських відходів, що забезпечить не тільки виробництво енергії, біодобрив, а також дозволить зробити довкілля більш чистим. Відносно транспорту потрібно встановити певні критерії і вибрати біопаливо, що максимально знижує шкідливі викиди. Екологічні наслідки нового виду палива залежать від типу земель, які будуть вибрані для його виробництва. Слід заохочувати використання площ, не використовуваних в даний час для виробництва продовольства. Це деградовані ґрунти, малоцінні землі. В той же час є не допустимим використання для цих цілей цінних земель й екологічно уразливих територій. Великі надії мають покладатися на біопаливо другого покоління, де сировиною будуть служити звичайна трава, солома гілки дерев – словом все, що містить целюлозу.

1. Електронний ресурс – uk.wikipedia.org/wiki/Біопаливо2. Електронний ресурс – billybonce.zp.ua3. Дероган Д.В., Щокін А.Р. Перспективи використання енергії та палива в Україні з

нетрадиційних та відновлюваних джерел.//Бюл. "Новітні технології в сфері нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії", Київ: АТ "Укренергозбереження",1999. – №2, – С.30-38.

Jiri MorawetzJ.E. Purkyne University, Czech Republic

127

CURRENT TRENDS IN THE ENVIRONMENTALLY-FRIENDLY MODES OF TRANSPORTATION IN THE CZECH REPUBLIC

Transportation plays an important role in business and private life. Recently, environmental aspects of transportation receive an increased public attention. The share of transportation in air and noise pollution and greenhouse gas emissions is rising in many regions. There are some public policy measures and, perhaps, also some technological solutions that could decrease the negative effects. Effective public policies of promoting environmentally-friendly modes of transportation should reduce pollution and related negative health effects, as well as alleviate traffic congestion.

The modes of environmentally-friendly transportation are considered the following: rail transportation, public transportation and bike & walk. In our study, we assessed the available data from the year 1990 till the year 2008, and, understandably, were interested in the most recent years´ development. The source data were published by the Czech statistical services.

128

The question „Is the share of environmentally-friendly modes of transportation increasing ?“ has to be answered mostly negatively for the Czech Republic. The individual car transport is increasing, also in the most recent years, as well as the air transport. The rail freight was decreasing in the recent years (till 2008). Interestingly, the public transportation held steady in 2006-2008, with neither substantial decrease nor increase.

One of the reasons for the increase of the freight car transport, as well as decrease in rail freight, is the government policy of intense highway construction, and the neglect of railway transportation. Furthermore, the spread of multinational retail chains is accompanied by regular flows of goods across Europe. Also, the Czech Republic due to its geographical location became a major road transportation corridor for transient international traffic, with all associated negative environmental effects (air, noise, soil and water pollution, barrier effect, congestion), as well as increased highway maintenance costs. The road freight transportation kept to be heavily subsidized from public resources, through both construction and road maintenance costs. However, it needs to be acknowledged that the railroad transport has not exhibited much organisational innovation, and keeps to be inflexible. Also, there seem to be some resistance from the old establishment to allow newcomers into the railroads business, as the case of Students Agency transportation company suggests. The international air transportation continued to enjoy the unfair advantage of not paying the VAT tax, and its growth reflects the increasing affordability of air travel.

Some changes may be on the way, though. More public costs will be shifted onto the road users. The costs of maintaining roads for both the international and the domestic traffic seem to become excessive. In 2011, the Czech government came with a proposal to charge fee for a larger share of Czech roads (not only highways, but also minor roads). This politically unpopular measure is not motivated by an effort to reduce negative environmental externalities, but it is an effort to improve the public budget. In addition, if this measure becomes correctly implemented, it could have some positive environmental effects, and it also may help some local producers. The question of taxing the international air transport is still unresolved; there are some contradicting pressures within the European Union itself. The bicycle transportation still plays a very minor role in the Czech cities (compared to some other countries such as Holland or Denmark). We have no reliable countrywide data on the quality of foot transportation (the extent of pedestrian zones in the cities, sidewalks in the villages, safe and comfortable crossings, etc.).

1. ISSaR Information System of Statistics and Reporting (online: http://issar.cenia.cz/issar/)

Караїм О.А. Волинський національний університет

імені Лесі Українки

РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ЛАНДШАФТНОГО УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

129

Досягнення перспектив сталого розвитку України, з урахуванням економічних проблем, передбачає забезпечення екологічної безпеки, збереження, невиснажливе використання і відтворення ландшафтів. Запорукою вирішення поставлених цілей виступає ландшафтне управління.

Фундаментальною базою даного дослідження є праці таких науковців, як О.Ф. Балацький, М.Д. Гродзинський [2], В.М. Гуцуляк, Л.Г. Мельник, В.С. Кравців, Н.В Павліха, В.І. Павлов, О.Г.Топчієв та інші.

Ландшафтний потенціал виступає важливим фактором соціально-економічного піднесення. Від його спадщини залежить господарське забезпечення країни та її регіонів. Сучасний розвиток України повинен поєднувати як економічні, так і екологічні чинники. Важливим у цьому питанні виступає впровадження досвіду розвиненіших країн. Практичні результати суттєвої зміни стратегічних підходів до виваженого використання ландшафтного потенціалу демонструє Європа, реалізовуючи Всеєвропейську стратегію збереження ландшафтного і біотичного різноманіття, яка була прийнята на конференції “Довкілля для Європиˮ (Софія, 1995), що заклала початок нових стосунків у загальноєвропейському природоохоронному співробітництві [1].

Актуальною сьогодні є концепція оптимальної організації території, наукові розробки положень якої розпочались в Європі з 60-х років в контексті ландшафтно-екологічних досліджень. Це були “ландшафтні планиˮ у ФРН, “ландшафтно-екологічні планиˮ у Чехословаччині, “територіальні комплексні схеми охорони природиˮ в СРСР. На них ґрунтувалось оптимальне розміщення різних функціональних зон, найприємливіша локалізація різного роду угідь, схеми охорони природи як обов'язкові при плануванні соціально-економічного розвитку регіону.

У вересні 2005 р. Україна ратифікувала Європейську ландшафтну конвенцію. Впровадження її положень потребує чіткого законодавства, зокрема на даному етапі не має повного відображення проблематика управління ландшафтним потенціалом природоохоронних територій. Не опрацьовані такі питання, як понятійний апарат, типізація та класифікація ландшафтів, зміст та принципи ландшафтної політики. Не розкриті особливості обліку ландшафтів. Відсутні методологія, система показників та нормативів, які необхідні для здійснення оцінки ландшафтного потенціалу. Немає визначення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб, які є суб'єктами природокористування, по відношенню до ландшафтів.

Для реалізації стратегічних цілей в Україні, першочергово необхідною є розробка та впровадження дієвого механізму управління ландшафтами, яке здійснюватиметься методами характерними для управління в цілому, а саме, реалізацією функцій планування, організації, мотивації та контролю. У той же час ландшафтному управлінню властиві свої особливості, оскільки кожен ландшафт є індивідуальним, а кожна ландшафтна система володіє своїм ландшафтним потенціалом. Принцип ландшафтного управління враховує усі складові ландшафтної політики, а саме економічну, соціальну, екологічну, демографічну, науково-технічну, регіональну, національну, міждержавну.

До основних завдань ландшафтного управління входить збереження, відтворення та охорона ландшафту. Збереження ландшафту – це забезпечення цілісності ландшафтів та екосистем, їх відновлюваності і сталого розвитку. Відтворення комплексного розвитку ландшафтів забезпечує відтворення природних

130

ресурсів, а також відновлення порушених (деградованих) екосистем до природного стану. Охорона ландшафту [3] включає систему заходів (адміністративно-правових, економічних, технічних, просвітницьких і пропагандистських), націлених на збереження можливості виконання ландшафтом основних соціально-економічних функцій, а також функцій відтворення ресурсів і формування сприятливого для біоти та людини середовища. Впровадження дієвого механізму управління ландшафтами сприятиме переведенню природокористування на засади збалансованого розвитку, відновленню порушених ландшафтів, ощадливому використанню ландшафтного потенціалу, збереженню біо- та ландшафтного різноманіття, створенню сприятливих умов для життєдіяльності населення та забезпеченню екологічної безпеки в цілому.

1. Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. – К.: Авалон, 1998. – 52 с.

2. Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології: Підручник / М.Д. Гродзинський - К.: “Либідь”, 1993. - 224 с.

3. Проект закону України про ландшафти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=36258

Кліменко О.В.Сумський державний університет

ІНВЕСТИЦІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

В умовах розвитку ринкових відносин в економіці України однією з головних складових забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств є інвестиції, від якісних та кількісних характеристик яких залежить ефективність господарської діяльності підприємства та благоустрій держави. Розвиток українських промислових підприємств супроводжується збільшенням навантаження їх діяльності на навколишнє природне середовище, що суперечить концепції сталого розвитку.

Сучасний етап економічних перетворень і кризова екологічна ситуація є важливими факторами, що визначають напрям вкладання інвестиційних ресурсів та обмежують прийняття екологічно ефективних та доцільних інвестиційних рішень.

Між непродуманими інвестиційними діями, проектами та негативними екологічними наслідками існує часовий лаг, який охоплює відрізки часу різної тривалості, але екологічні втрати від інвестиційної діяльності можуть навіть перевершити економічні результати від її реалізації [1].

Для створення сприятливих передумов економічного, соціального, фінансового та екологічного розвитку обов’язковою умовою є інвестиційна політика, яка повинна бути спрямована на вирішення таких важливих задач, як забезпечення стабільного розвитку виробництва, зниження споживання ресурсів, визначення шляхів прискорення реалізації інвестиційних програм та проектів, забезпечення високих темпів економічного розвитку підприємств та ін. 2, с. 50.

Враховуючи те, що інвестиційні процеси взаємозалежні не тільки з виробничими, але й з іншими процесами, що комплексно відбуваються в еколого-економічній системі, мінімально достатньою умовою подолання обмежень (економічних, екологічних, соціально-демографічних) щодо переходу України та її регіонів до сталого розвитку є інвестиційна база, яка повинна бути спрямована на

131

послідовне їх вирішення. Мінімізувати екологічні обмеження можливо лише за умови створення

сучасного конкурентоспроможного та інноваційно спрямованого техніко-технологічного підґрунтя. Внаслідок подібного розв’язання еколого-економічних проблем має відбутися покращання соціально-демографічної ситуації, яка залежно від успішності попередніх перетворень є чинником підвищення добробуту населення та визначає траєкторію подальшого розвитку національної економіки.

До основних інвестиційних передумов екологізації економіки, на нашу думку, необхідно віднести: впровадження інноваційних технологій, спрямованих на узгодження еколого-економічних інтересів суб’єктів економічних відносин; активний розвиток національного ринку конкурентоспроможних екологічних товарів та послуг; урахування екологічного фактора при розробленні різномасштабних проектів та програм (особливо довгострокових); належне інвестиційне забезпечення суспільно значущих програм та проектів у сфері екологізації економіки.

Питання сучасного розвитку України, у тому числі у сфері природокористування, нерозривно пов’язані з підвищенням рівня інвестиційної активності промислових підприємств, які є провідною ланкою в системі взаємодії «суспільне виробництво – природне середовище», оскільки саме на рівні підприємства відбувається технологічний і в цілому виробничий процес, вплив на екосистему. Тому, на думку авторів [4, с. 418], лише суб’єкти господарювання здатні запобігати негативній дії на довкілля і знижувати ресурсоспоживання за допомогою техніко-технологічних, організаційних і соціально-економічних заходів щодо вдосконалення всіх процесів, що впливають на довкілля.

В Україні на сучасному етапі інвестиційне забезпечення охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів перебуває на низькому рівні, має місце стійка тенденція до зменшення загальних обсягів екологічних витрат, насамперед капітальних.

Темп зростання капітальних вкладень на охорону навколишнього природного середовища та раціональне природокористування у 2009 році порівняно з 2001 роком скоротився майже на 45% [4].

Таким чином, впровадження процесів екологізації усіх складових економіки повинно призвести не тільки до покращення стану навколишнього природного середовища, а й відтворити природно-ресурсний потенціал країни, що сприятиме досягненню оптимальних умов життєдіяльності нинішнього й майбутніх поколінь.

1. Рассадникова С. И. Современная инвестиционная политика: предпосылки экологизации : монография / С. И. Рассадникова. – О. : ИПР ЕЕД НАНУ, 2004. – 208 с.

2. Козьменко С. Н. Инвестиционный решения и управление НТП : монография / С. Н. Козьменко. – Сумы : ИТД «Университетская книга»; ООО «Деловые перспективы», 2005. – 158 с.

3. Сталий розвиток та екологічна безпека суспільства в економічних трансформаціях : монографія / Н. Н. Андрєєва, Є. В. Бєлашов та ін. ; за науковою редакцією д.е.н., проф. Є. В. Хлобистова. – Сіферополь : ПП «Підприємство Фєнікс», 2010. – 582 с.

4. Довкілля України за 2008 рік: Статистичний збірник / [за ред. Ю.  М. Остапчука]. – К., 2009. – 548 с.

Кислий В.М., Бондар Т.В.

132

Сумський державний університет

ЕКОЛОГО- БЕЗПЕЧНІ ОСНОВИ ДОСЯГНЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ У

ПРОЦЕСІ ЇХ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ

Реструктуризація промислових підприємств є важливою вимогою сучасного етапу суспільного розвитку в умовах неврівноваженості еколого-економічних відносин. Процеси реструктуризації створюють основи досягнення еколого-безпечного базису розвитку та конкурентоспроможності підприємств. Збагачення змісту цих процесів на основі використання положень загальносистемного підходу надає можливість сформувати основи життєздатності промислових підприємств в умовах забезпечення екологічно сталого розвитку суспільства. Актуальність досягнення екологічно-безпечних основ розвитку знаходить своє відображення у твердженні Г.Г. Малинецького [1], який зазначає, що світ-система у цілому може мати декілька сценаріїв розвитку. Одним з таких сценаріїв був побудований Дж. Форрестером ще у 1971 р., у якому зазначається, що у 2050р. відбудеться колапс економіки, якщо все залишиться без змін.

У рамках сучасної парадигми суспільного розвитку дослідження зв’язку конкурентоспроможності із еколого-безпечними її основами мають несистематичний характер. Так, у джерелі [2] автори наголошують на необхідності страхування екологічних ризиків для ефективного управління конкуренцією та для забезпечення конкурентоспроможності підприємств. Але здебільшого конкурентоспроможність підприємств розглядається з точки зору економічної вигоди. Постає необхідність перепроектування підприємств, проведення реструктуризації їх діяльності для забезпечення органічної цілісності інтегрованої еколого-економічної системи (підприємства). Реструктуризація є відправною точкою, ініційованим імпульсом до проектування такої природи підприємства, яка б мала загальносистемну спрямованість на шляху до сталого розвитку у наддовгостроковому періоді.

Виходячи із актуальності окресленої проблеми, метою дослідження є уточнення сутності категорії реструктуризації промислових підприємств з позицій загальносистемного підходу; визначення мети процесів реструктуризації. Об’єктом дослідження постає підприємство як система у контексті його зв’язків із екологічними та економічними системами вищих рівнів ієрархії. Предметом дослідження є науково-методичні підходи реструктуризації підприємств для досягнення еколого-безпечних основ їх розвитку з урахуванням об’єктивно існуючих загальносистемних законів.

Реструктуризація підприємств у нашому розумінні повинна мати загальносистемний і, разом з тим, – конкретно-цільовий характер. Поняття реструктуризації має відношення до таких категорій: «життєздатність», «розвиток» та «конкурентоспроможність» підприємства. Реструктуризація – це неперервний процес, у ході якого керівництво приходить до усвідомлення необхідності перетворення підприємств на основі проектування його нового життєвого циклу. Таке перетворення має свою логічність і неявний потенціал досягнення досконалості у процесі еволюції підприємства. Пізнання неявного потенціалу досконалості має здійснюватися на основі ідентифікації елементів структури підприємства,закономірності їх внутрішньої єдності та її обумовленості зовнішніми зв’язками на різних ієрархічних рівнях існування систем у їх багатоаспектності та у силу їх природної багатоманітності.

133

Реалізація потенціалу досконалості підприємства ґрунтується на зовнішніх системних імпульсах, енергія яких трансформується у внутрішню структурну цілісність. Стан досконалості підприємства є його локальною самодостатністю у глобальній мережі природних та суспільно необхідних процесів.

Урахування екологічного фактору у процесі становлення та функціонування соціально-економічних систем створює протиріччя, яке є стереотипним і перебуває лише у нашій викривленій свідомості, не узгоджуючись із фундаментальними основами життя та розвитку. У процесі поточного функціонування системи її логічність знаходиться у неявному вигляді, оскільки вона ще або непізнана або ж як слід не досліджена. Метою реструктризації є трансформування логічності зовнішніх по відношенню до підприємства систем у його внутрішній потенціал досконалості та його структурній детермінації для ідентифікації відповідного вектору розвитку, проектування життєвого циклу. Досягнення потенціалу досконалості підприємства виступає критерієм його реструктуризації. У свою чергу, реалізація потенціалу досконалості (життєздатності) відбувається у процесі розвитку підприємства, критерієм якого є конкурентоспроможність, яка є станом досконалості підприємства, що не втрачає своєї закономірності під час його позиціонування у зовнішньому середовищі у наддовгостроковому періоді. Критерієм завершення наддовгострокового періоду є зміна всього технологічного укладу та концепції виробу. У такому разі має сенс зміна парадигми розвитку і формування нових його основ, оскільки створюються нові зв’язки, відносини.

1. Малинецкий Г. Сложность, нестабильность и судьба России [Электронный ресурс] / Г. Малинецкий. − [Клиодинамика]. − Федеральный образовательный портал: экономика, социология, менеджмент. − Режим доступа: http://www.ecsocman.edu.ru/

2. Сааджан В.А., Сааджан И.А., Изотов С.А. Конкурентоспособность предприятия и экологический риск / Х.А. Сааджан, С.А. Изотов // Одесский государственный политехнический университет – 1998-1999 – Режим доступа: http:// www. nbuv.gov.ua/portal/1999_3/7_11.htm

134

Костюченко Н.М.Сумський державний університет

ПРІОРИТЕТНІ ЗАХОДИ НА ШЛЯХУ ДО СТАЛОГО РОЗВИТКУ

На сьогодні в Україні не існує офіційного формально закріпленого інституту сталого розвитку, а отже, і не існує політики досягнення сталого розвитку.

Національна екологічна політика реалізується через цільові національні, державні, регіональні програми, а також через національні та державні програми розвитку галузей економіки [1].

Головні перешкоди для проведення політики інтеграції суперечливих інтересів обумовлені різним сприйняттям завдань різними інституційними організаціями і відповідно неузгодженістю дій та виникненням конфліктів. Питання досягнення сталого розвитку часто пов’язані з непередбачуваними довготерміновими ефектами. Тому до вирішення зазначеної проблеми мають бути залучені різні зацікавлені сторони: органи державної і виконавчої влади різного рівня, партії, спеціалізовані об'єднання, підприємці та громадяни. Їхні інтереси часто не збігаються, а пошук компромісів наштовхується на опір окремих соціальних груп. Ці суперечливі інтереси здатна скорегувати саме інституційна система [2].

Серед пріоритетних заходів і напрямів розвитку з метою досягнення сталого розвитку мають стати [3]:

1. Створення міжгалузевих органів, відповідальних за координацію діяльності в галузі збалансованого розвитку, зокрема за інтеграцію галузевих політик.

2. Розробка системи програмних і прогнозних документів збалансованого розвитку.

3. Щорічна підготовка і видання «Національної доповіді про сталий розвиток України», яка, зокрема, включатиме індикатори сталого розвитку.

4. Регулярне проведення професійного аналізу урядової політики, зокрема вивчення можливих наслідків альтернативних рішень у коротко- і довготерміновій перспективі.

5. Проведення експертизи чинного законодавства щодо його відповідності принципам збалансованого розвитку з метою створення адекватного правового поля і стимулюючих фінансово-економічних механізмів.

6. Розробка організаційних процедур для забезпечення широкої підтримки урядової політики реформ, а також процедури участі громадськості в процесі прийняття політичних рішень.

7. Організація системи моніторингу за ключовими показниками стану довкілля, населення і господарства.

8. Формування інтеграційних систем і розвиток співробітництва на локальному, міжгалузевому, національному та міждержавному рівнях.

9. Перехід від управління, що ґрунтується на державно-адміністративному поділі, до басейнового управління, що передбачає розробку та впровадження територіальних планів дій для переходу на модель сталого розвитку в межах річкових, озерних та морських басейнів як природних функціональних систем.

10. Отримання технічної допомоги розвитку з боку міжнародних організацій не у вигляді готових рекомендацій, а у вигляді програм навчання українських чиновників із розробки якісних стратегічних рекомендацій політикам; використання

135

технічної допомоги на формування інституційних можливостей.Складність структури екологічної політики і потреби охорони навколишнього

середовища вимагають також особливої уваги до регіональної специфіки. Сутність та зміст екологічної політики необхідно розглядати крізь призму більш широкого поняття  – регіональної політики. Водночас, держава не повинна знімати з себе відповідальність за соціально-економічний та екологічний стан регіонів, незважаючи на деяке зміщення акцентів. Звичайно, в такому випадку виникає проблема пошуку компромісу між регіональними інтересами держави і місцевими інтересами регіону. Саме на балансі цих інтересів і повинна засновуватися регіональна політика. А така політика буде ефективною лише за умови, що [4]:

регіони визнають пріоритет державних інтересів; держава створить сприятливі умови для реалізації місцевих інтересів

силами регіонів; будуть забезпечені гарантії державної підтримки розвитку регіонів.Крім того, одним з найбільш суттєвих викликів, на які має реагувати держава

шляхом формування та реалізації нової державної регіональної політики, є недосконалість системи правового, інституційного, кадрового забезпечення формування державної регіональної політики та механізмів її реалізації [5].

Ці та інші обставини демонструють, що питання формування інституційних засад політики сталого розвитку є дійсно актуальними як на рівні держави, так і на регіональному рівні.

1. Национальный доклад Украины о гармонизации жизнедеятельности общества в окружающей природной среде / под ред. П. Н. Гвоздецкого. – Киев: Новый друк, 2003.

2. Процес „Довкілля для Європи” (за матеріалами ЄЕК ООН). – Режим доступу : http://www.google.com.ua/url?sa=t&source=web&ct=res&cd=1&ved=0CBcQFjAA&url=http%3A%2F%2Fwww.menr.gov.ua%2Fdocuments%2FProtces_Dovkilla_dlya_Evropy.doc&ei=wpvoS4GoGIqwnQOhnbHSBA&usg=AFQjCNHKa44tr6vTWHkxVtW4614A6J-_8A&sig2=duQ_TTCjEGLr-iPuAxyWrQ.

3. Пріоритети національної стратегії збалансованого (сталого) розвитку України: погляд НУО. – Режим доступу : http://www.necu.org.ua/prioriteti-nacionalnoyi-strategiyi/.

4. Кравців В. С. Регіональна екологічна політика в умовах становлення ринкової економіки в Україні (теорія, методи, практика) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора екон. наук : спец. 08.00.06 «Економіка природокористування та охорони навколишнього середовища» / В. С. Кравців. – Київ, 2007. – 43 c.

5. Концепція державної регіональної політики. – Режим доступу : http://www.minregionbud.gov.ua/index.php?id=895.

Кравець О.О.Донецький національний університет

ОБҐРУНТУВАННЯ СКЛАДОВИХ МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

Актуальність. Сталий розвиток економіки безпосередньо пов’язан з забезпеченням якості навколишнього середовища. Стан еволюцій в країні досяг тієї

136

межі, коли якість сучасного навколишнього середовища може досягти критичного стану. Щорічно підприємства "викидають" близько 3 - 3,5 млн. т відходів І-го класу небезпеки (за євростандартами). Кількість підприємств, які забезпечують викиди токсичних речовин перевищує 2500[7]. Це відбувається через низьку інвестиційну активності у природоохоронну діяльність, високу концентрацію виробництва в окремих промислових регіонах, що призводить до збільшення викидів шкідливих речовин, твердих відходів, що обумовлює потребу в формуванні ринкового механізму та застосуванні таких інструментів, які сприятимуть покращенню якості навколишнього середовища в складній економічній системі «людина – навколишнє середовище».

Аналіз досліджень та публікацій. Теоретичні та методичні основи впливу економічних механізмів на регулювання природоохоронної діяльності досліджені багатьма вченими, а саме Александров І.О. [1], Садєков А. А. [2], Синякевич І.М. [3], Харічков С.К. [4], Буркинский Б.В. [4] та інші.

Проте недостатньо уваги приділено впливу ринкового механізму на поліпшення навколишнє середовище. Тому метою роботи є обґрунтування необхідності ринкового механізму управління якістю навколишнього середовища.

Основна частина. В регулюванні ринкової економіки та забезпеченні її ефективного функціонування важлива роль належить державі, особливо в галузі природокористування, де спектр її дій від адміністративних методів до формування інституціональних умов.

Інституціональний механізм регулювання соціально - економічних процесів є сукупність інститутів, тобто елементів соціальної структури суспільства, форм організації та регулювання їх за допомогою закріплення норм та правил[5]. Одним із інституціональних механізмів, які виконують державне регулювання та управління природоохоронною діяльністю є ринковий механізм, який направлений на забезпечення асиміляційного потенціалу навколишнього середовища.

Удосконалення такого механізму в екологічній сфері передбачає формування ринку для одиниць забруднення, дозволяючи фірмам купувати, продавати, торгувати або перерозподіляти права на забруднення. Цей підхід базується на первинному розподілі дозволів на забруднення. Організації можуть сильно знизити забруднення, за що вони отримують компенсацію, що є основою дотримання стандарту частково використанням очисного устаткування, а частково купуючи в інших фірм права на викиди. Тобто спочатку визначаються допустимі масштаби впливу на навколишнє середовище, потім розподіляють дозволи. Органи управління стежать за тим, щоб загальний вплив на навколишнє середовище не збільшився.

Іншими немало важливими інструментами механізму управління якістю навколишнього середовища є: державне обмеження; екологічні податки; видатки на відтворення навколишнього середовища; субсидії та стимулювання, а також компенсаційні схеми. Таким чином, сукупність цих інструментів водночас реалізує економічні та соціальні завдання із поліпшення якості навколишнього середовища, враховуючи приховану вартість, що включає завдану навколишньому середовищу шкоду у вигляді відходів, забруднення ґрунту тощо[6].

137

Таким чином, ринковий механізм управління якістю навколишнього середовища допоможе знизити витрати на його збереження через оптимальне використання ринкових інструментів.

Проте головними важелями формування механізму управління якістю навколишнього середовища є: забезпечення сталого використання ресурсів та управління процесами забруднення; балансування економічних, соціальних завдань навколишнього середовища в контексті потреб та політики сталого розвитку; дає підґрунтя для використання підприємствами очисних новітніх технологій; імплементування принципу платежу забруднювачів та платежу споживачів, визначив цим так звану «правильну ціну»[6].

Висновок. Головною метою формування механізму управління якістю навколишнього середовища є перевлаштування національної економіки на раціональне використання природних ресурсів через застосування новітніх технологій та перебудову системи управління викидами.

1. Александров И.А. Экономический рост и окружающая среда (введение в методологию измерения и анализа). / Александров И.А. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1996. - 158 с.

2. Садеков А. А. Механизмы эколого-экономического управления предприятием: Монография/ Садеков А. А. – Х.: Издательский дом «ИНЖЭК», 2004. - 224с.

3. Синякевич І.М.Інструменти екополітики: теорія і практика (рукопис)/. Синякевич І.М – Львів: УкрДЛТУ. – 2002. – 226 с

4. Харичков С.К. Экономико-экологические основы регионального природопользо вания и развития./Буркинский Б.В., Степанов В.Н., Харичков С.К. // – Одесса: Феникс, 2005. – 575с

5. Дементьєв В.В. Проблемы современной экономики и институциональная теория: Монография / В.В. Дементьев, P.M. Нуреев. - Донецк : ДонНТУ, 2009. – 500с

6. Market-based instruments for environmental policy. – European Environmental Agency. Brussels, 2005. – 120p

7. Державний комітет статистики України. - [электронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.ukrstat.gov.ua/

Лопачук О.Н., Босая В.В.Белорусский государственный экономический университет

ВЗАИМОСВЯЗЬ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ И ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ СТРАТЕГИЙ ПРЕДПРИЯТИЯ

В последние годы в Республике Беларусь усилилось внимание к стратегическому планированию, которое достаточно активно стало развиваться с 90-х гг. ХХ в. как на макро-, так и на микроуровнях. Формирование системы стратегического управления и планирования особенно актуально для стран, находящихся в условиях перехода к рыночной экономике, что связано с необходимостью обоснования траекторий развития различных систем, в том числе экономико-экологических.

Стратегия представляет собой детальный комплексный план управленческих действий, предназначенный для того, чтобы обеспечить достижение долговременного

138

успеха предприятия. Разработка и выбор стратегии должны обосновываться обширными исследованиями и достоверными данными. Поскольку предприятие является сложной и многофункциональной системой, то, кроме стратегии предприятия как единого целого, вырабатываются такие функциональные стратегии, как стратегия маркетинга, финансово-экономическая стратегия, организационно-техническая стратегия, социальная и экологическая стратегия. С помощью функциональной стратегии обозначается направление деятельности той или иной функциональной службы в рамках общей стратегии предприятия. Их задача – достижение и укрепление специфических компетенций, обеспечивающих стабильное положение предприятия на рынке.

В документально оформленную экологическую стратегию в целях эффективной и своевременной её реализации целесообразно включить два блока документов.

1. Концепцию экологической стратегии – документально выраженное представление о желаемом будущем состоянии системы обеспечения экологической безопасности и системе мер и ресурсов, используемых для приближения этого будущего.

2. Стратегический план экологического развития – комплект документов по реализации стратегии. Это может быть набор стратегических программ, проектов и двух-, трёхгодичный план мероприятий по достижению экологической безопасности.

При разработке концепции стратегии развития предприятия очень часто преобладает подход, при котором экологические требования учитываются только в той мере, в какой они обусловливаются государственными предписаниями, нормативами и запретами («пассивная» экологическая стратегия). Подобная оборонительная экологическая стратегия соответствует классическому экономическому взгляду, согласно которому охрана природы важна лишь как ограничение, устанавливаемое извне. В этом случае предприятие нередко в полном объеме использует нестыковки и противоречия законодательства по охране природы, что, с одной стороны, влечет за собой ухудшение состояния окружающей среды, а с другой стороны, увеличивает риск финансовых потерь (штрафы) для предприятия и утраты его положительного имиджа.

Вместе с тем, предприятия могут следовать и наступательной («активной») экологической стратегии. Она предполагает попытку изменения в соотношении экономических и экологических целей предприятия и нацелена на преодоление эколого-экономических противоречий, а мероприятия по охране окружающей среды понимаются как возможность изменить продукты и процессы производства на предприятии таким образом, чтобы достичь взаимодополняемости экологических и экономических целей. В этом случае предприятие может формировать и наращивать стратегический экологический потенциал (посредством эффективного экологического позиционирования) в качестве самостоятельной целевой установки.

Для разработки стратегического плана значимость и приоритетность экологических мероприятий представляется целесообразным выявить путем ранжирования экологических аспектов по таким критериям, как масштабность, управляемость, затратность, срочность. Масштабность может быть определена по валовым объемам образования загрязняющих веществ, количеству источников

139

загрязнения, площади нарушенных земель и т.д. Управляемость характеризуется наличием или отсутствием разрешительных документов, а также уровнем отклонения от установленных лимитов по выбросам, сбросам и обращению с отходами. Затратность может быть оценена удельной величиной затрат на единичное уменьшение уровня воздействия. На характеристики срочности оказывают влияние фоновое загрязнение окружающей среды, а также мнения и требования заинтересованных сторон (поставщики, потребители, инвесторы, акционеры и т. д.). Таким образом, к наиболее приоритетным могут быть отнесены, например, мероприятия высокой и средней срочности, требующие малых и средних затрат, нацеленные на снижение значительного воздействия на окружающую среду.

1. Бородин А.И. Эколого-экономическое управление предприятием в эффективной экономике / Вестн. моск. ун-та. Сер.6. Экономика. – 2007. – №1. – С.88-113.

2. Любанова Т.П., Мясоедова Л.В., Олейникова Ю.А. Стратегическое планирование на предприятии : учебное пособие для вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. Серия «Экономика и управление». – М. : ИКЦ «МарТ», 2009. – 400 с.

3. Суша Г.З. Экономика предприятия: учеб. пособие/Г.З.Суша. – М.: Новое знание,2003. – 384 с.

Маценко А.М., Хижняк М.Сумский государственный университет

ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ КРИТЕРИИ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ ВОДОПОЛЬЗОВАНИЯ

В зарубежной и отечественной практике, а также в научной сфере достаточно много внимания уделено эколого-экономической безопасности водопользования, которая обуславливается с одной стороны максимальным использованием экоуслуг водных ресурсов для устойчивого экономического роста, а с другой – сохранением и достаточным воспроизводством водных ресурсов. На практике достигнуть такой гармонии достаточно тяжело в силу сложности взаимосвязей между подсистемами водных экосистем.

Известно, что экологически ненормированный рост объёмов потребления качественной воды в итоге приводит к значительному маржинальному удорожанию воды необходимого качества в связи с усложнением ее искусственной очистки. Возрастающий дефицит пресной воды способствует переходу к управлению водными ресурсами, в основе которого лежат преимущественно механизмы положительной обратной связи (изменение параметров гомеостаза системы). С целью снижения затрат на водоподготовку в развитых странах мира максимально задействуют природный потенциал. Для этого научно обосновано структурируют территорию бассейнов с целью минимизации загрязнения поверхностных и подземных источников воды и максимизации воспроизводственного потенциала водных экосистем.

Стратегии интегрального управления водными ресурсами кроме развития технико-экономических методов экономии воды (стимулирование перехода на маловодные и безводные технологии, опреснение соленой воды и т. д.) все чаще основываются на эколого-экономических методах (восстановление природной структуры бассейна, сохранение биоразнообразия и т.п.), ориентированных на

140

устойчивое водопользование. Реализация подобной стратегии позволяет значительно экономить на затратах на водоподготовку, поскольку в случае качественной природной очистки затраты идут исключительно только на обеззараживание воды (опыт Великобритании). Для безопасного функционирования водного бассейна важно нормировать и антропогенную нагрузку на него. Считается, что задействовать для технологических целей без серьезных экологических последствий можно около 10-40% годового стока источника [1-3], в зависимости от величины водного объекта (малые, средние, большие реки). По нашему мнению, в этот лимит целесообразно включить как воду, которую могут приобретать и отбирать водопользователи, так и воду, гипотетически необходимую для разбавления неочищенных стоков до безопасных концентраций. Такой подход значительно упростит процедуры управления водными ресурсами и будет способствовать более безопасному водопользованию.

Указанные экологические ограничения обуславливают формирование рынка воды, субъектами которого с одной стороны выступает государство, в лице муниципальных и коммунальных организаций в сфере водопользования, а с другой водопользователи (субъекты хозяйствования и домохозяйства). При этом следует различать два совершенно разных рынка – конкурентный (государство - субъекты хозяйствования) и социально-экономический (государство - население). Объектом рынка пресной воды из поверхностных источников и одновременно товаром должны выступать уже указанные 10-40% среднегодового стока. Как показывает мировой опыт, наилучшее распределение природных ресурсов обеспечивается на основе рынка лицензий, которыми может торговать как государство, так и водопользователи между собой в случае недоиспользования приобретенных объемов воды или с целью привлечения дополнительных средств от экономии воды в результате перехода на более совершенные технологии. Рыночное (конкурентное) формирование цены на водные ресурсы является своеобразным мотивирующим к рационализации водопользования фактором.

С учетом экологических ограничений, регионы со значительными потребностями в водных ресурсах могут их компенсировать за счет водных ресурсов из подземных источников (временно), доставкой воды из соседних регионов, а также с помощью государственных программ, способствующих переходу на наилучшие технологии экономии воды. Естественно нужно предусмотреть механизмы сверхлимитного отбора, но только на основе принципа «загрязнитель платит», т.е. компенсационные платежи, штрафы и т.п. должны изыматься исключительно с прибыли предприятия-деструктора, а не закладываться в себестоимость продукции («потребитель платит»). В случае же необходимости использования водных ресурсов для общественных целей свыше экологически обоснованных норм необходимо внедрить в практику принцип «все общество платит» путем учета затрат на восстановление и поддержание водных экосистем в налогах для населения и субъектов хозяйствования.

1. Оценка допустимых изъятий стока в бассейнах малых рек: основные методические положения / [В. И. Данилов-Данильян, М. В. Болгов, В.Г. Дубинина и др.] // Водные ресурсы. — Т. 33, №2. — 2006. — C. 224—238.

141

2. Демиденко А. Що є цілями сталого розвитку водних ресурсів України та чи можна виміряти рух в їх напрямку? / А. Демиденко // Стратегія забезпечення сталого розвитку України : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 20 травня 2008 р. — К. : РВПС України НАН України, 2008. — Ч. 2. —С. 19—21.

3. Яцик А. В. Водогосподарська екологія : у 4 т., 7 кн. — К. : Генеза. — Т.3, кн. 5. — 2004. — 496 с.

Мащак Н.М.Національний університет «Львівська політехніка»

ЕКОЛОГІЧНИЙ СТАЛИЙ ЛАНЦЮГ ПОСТАВОК ЯК ІНСТРУМЕНТ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Керівники багатьох держав під тиском екологів, помітили проблему споживання ресурсів, що посилювалось, і влітку 1992 року в Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН з навколишнього середовища, порушили питання, пов’язані з впливом на навколишнє середовище високорозвинутих держав. Було проаналізовано, які наслідки може принести для природи постійно прогресуюча глобалізація. Під час цього з’їзду було розроблено 27 принципів екологічно коректної поведінки подальшого користування середовищем і природними ресурсами. Ці рекомендації названо загальним принципом сталого розвитку [1].

Принцип сталого розвитку знаходить своє відображення у наступних твердженнях:

- запобігання забрудненням;- ліквідація забруднень у джерела;- відповідальність винного за забруднення;- ефективність, тобто досягнення цілей охорони середовища з найменшими

витратами [2].Логістика, координуючи і інтегруючи фази і процеси, що відбуваються як на

окремому підприємстві, так і між фірмами, з метою гарантування споживачу відповідного продукту, повинна трактуватися як інструмент, в якому містяться потенційні можливості сталого розвитку [3].

Екологічний сталий ланцюг поставок, який є вищезгаданою можливістю сталого розвитку, визначається як процес використання дружніх середовищу засобів, а також перетворення їх так, щоб можна було коригувати їхні побічні властивості та здіснювати рециклінг. В рамках цього процесу створюється кінцевий продукт, який підлягає утилізації і знову використовуватиметься аж до кінця свого життєвого циклу, створюючи таким чином рівновагу в ланцюгу поставок [2].

Сталі логістичні ланцюги – це ланцюги, які зростають на основі концепції логістичного екологічного імперативу. Ця концепція зводиться до трактування логістичних ланцюгів як систем декількох взаємопов’язаних ланок ланцюга постачання і дистрибуції, які перетворюють матерію і/або енергію, уможливлюючи реалізацію потреб окремих ланок в ланцюзі, з якими пов’язана одночасно необхідність усунення наслідків реалізації цих потреб. Згідно з цією концепцією, реалізація логістичних процесів в сталих ланцюгах поставок спирається на чотири принципи:

142

1. Селекції – пошук серед доступних спсобів задоволення потреб таких, які будуть альтернативними і, одночасно, зменшать обтяжливий вплив на навколишнє середовище і суспільне оточення.

2. Мінімізації – мінімізація споживання матеріалів, сировини, енергії і часу.3. Максимізації – збільшення ефективності використання простору, матеріалів,

сировини, енергії і часу.4. Сортування – мінімізація і усунення в розмортований спосіб побічних наслідків

реалізації логістичних процесів [3].Сталі логістичні ланцюги залишаються в згоді з екосистемами через факт

збереження в них піклування про:- проектування виробів з метою швидкого розкладання і повторного

перетворення;- виробництво виробів з найдовшим життєвим циклом, що сприятиме

зменшенню обсягів відходів і зростанню продуктивності матеріалів;- близьке розміщення між собою учасників ланцюга (включно з кінцевим

споживачем), що призводить до зменшення обсягів відходів, і навіть повне їхнє виключення;

- скорочення логістичних ланцюгів через виключення проміжних ланок і зменшення джерел постачання до необхідних стратегічних пунктів, які призводять до мінімізації споживання часу, енергії, простору, матеріалів [3].

Переваги від впровадження концепцій сталого розвитку в логістичні процеси ланцюгів поставок починаються від активного впливу на захист навколишнього середовища і закінчуються можливістю досягнення конкурентної переваги на ринку. Серед основних переваг для ланцюга поставок слід виділити:

- економія витрат від збереження вторинної сировини;- доходи, отримані від продажу вторинної сировини;- економія витрат закупівлі упаковки завдяки використанню упаковки

багаторазового споживання;- переваги пов’язані з поверненнями і рециклінгом;- суспільна праця людей, пов’язана з сортуванням відходів;- зростання доходів, пов’язаних з конкурентною перевагою фірм, реалізуючих

на практиці принципи сталого розвитку;- зростання доходів, пов’язаних з господарюванням більшим обсягом

переробленої вторинної сировини [2].

1. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_455 - Декларація Конференції ООН у Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища (1992р).

2. Halina Brdulak, Katarzyna Michniewska, Zielona logistyka, ekologistyka, zrownowazony rozwoj w logistyce, Koncepcje i strategie logistyczne, Logistyka 4/2009, stor. 8-15.

3. Agnieszka Skowronska, Technologie logistyczne jako przyklad technologii srodowiskowych na drodze do zrownowazonego rozwoju, Logistyka – nauka, Logistyka 1/2008, stor. 85-90.

Мельник Л.Г., Мельник О.І., Бурлакова І.М.Сумський державний університет

143

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ ЯК ПЕРЕДУМОВА ДОСЯГНЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Суспільне виробництво є базисом соціально-економічного розвитку. Основу суспільного виробництва становлять економічні процеси, пов’язані з виробництвом і споживанням товарів і послуг. Можна стверджувати, що досягнення сталого розвитку і забезпечення національної екологічної безпеки в будь-якій країні неможливе без екологізації суспільного виробництва.

Під екологізацією економіки слід розуміти цілеспрямований процес перетворення економіки, зорієнтований на зменшення інтегрального екодеструктивного впливу процесів виробництва і споживання товарів і послуг у розрахунку на одиницю сукупного суспільного продукту. Екологізація здійснюється через систему організаційних заходів, інноваційних процесів, реструктуризацію сфери виробництва і споживчого попиту, технологічну конверсію, раціоналізацію природокористування, трансформацію природоохоронної діяльності, які реалізуються як на макро-, так і на мікроекономічних рівнях.

Інтегральний екодеструктивний вплив характеризує приведені до єдиної критеріальної бази результати негативних наслідків впливу процесів виробництва та споживання предметів і послуг на людину і природні системи. Процеси, що утворюють основу екодеструктивної діяльності, можуть бути згруповані за такими напрямками: процеси, що можуть кваліфікуватися як різні види забруднення; антропогенні процеси, що можуть кваліфікуватися як порушення природних ландшафтів; процеси прямого впливу на організм людини, що можуть створювати загрозу життю та здоров’ю людей; процеси, що негативно впливають на особистість людини; процеси прямого негативного впливу на тварин і рослини.

Вибір критеріальної основи кількісної оцінки екологічного рівня процесів виробничо-споживчого циклу є складним. Результати проведеного дослідження показали, що у науковій літературі критеріальна основа оцінки екологічного рівня процесів виробництва і споживання продукції базується на застосуванні кількісних натуральних (енергоємність домоволодіння протягом року, питомі показники екологічного навантаження споживання на одну людину в натуральному вираженні, показники порівняння екологічності у натуральному вираженні, коефіцієнт використання сировини, коефіцієнт рециклінгу, ймовірнісні показники та ін.), вартісно-натуральних (кількість використаної енергії у натуральному вираженні на одиницю продукції у вартісному вираженні, питомі показники екологічного навантаження споживання на одну людину у вартісному вираженні, рівень екологічної якості продукції, екологічний результат на 1 грн капітальних вкладень та ін.), вартісних (збиткоємність, матеріаломісткість продукції у вартісному вираженні) та якісних показників (якісні показники порівняння рівня екологічності продукції, наприклад, дво- або багатопозиційна фіксація стану, експертна оцінка відхилення, бальна оцінка тощо). Ці види оцінок можуть вважаться несвоєчасними в нинішніх умовах та мають поступово включатися в систему статистичної звітності і соціологічних опитувань. Це сприятиме підготовці інформаційних служб, фахівців підприємств і населення до перспективних завдань екологізації суспільства.

144

Процес екологізації виробництва має бути системою, що постійно відтворює основні взаємопов’язані і взаємообумовлені системні елементи. До основних компонентів відтворювального механізму екологізації виробництва можуть бути віднесені: інституційний блок (формальні та неформальні інститути, організації, що забезпечують реалізацію екологічних цінностей та норм), блок регулювання (сукупність адміністративно-правових інструментів, що встановлюються органами державної влади), блок стимулювання (ринковоорієнтовані та фінансово-кредитні інструменти, що створюють стимули та здійснюють вплив на економічні інтереси й економічну поведінку суб’єктів господарювання в екологічно релевантному напрямку), організаційний блок (система економічних відносин між економічними суб’єктами продукції, які висувають екологічні вимоги та від яких залежить можливість здійснення процесів екологізації), блок екологізації (методичний блок процесів екологізації, який забезпечує вибір їх оптимальних напрямків).

Варто зазначити, що екологічність вихідних ресурсів для виробництва продукції, технології виробництва, умов її експлуатації можна проаналізувати за допомогою оцінки екологічних аспектів життєвого циклу (ЖЦ) продукції. Екологічна ціна товарів і послуг характеризує своєрідну екологоємність продукції, тобто сумарні екологічні витрати суспільства, пов’язані з використанням природного середовища під час виробництва і споживання одиниці продукції. До додаткових факторів оцінки екологічного рівня ЖЦ продукції можна віднести строк її експлуатації, функціональність та можливість повторного використання товару. Отже, розробка критеріальної оціночної бази створює передумови для вдосконалення відтворювальних механізмів екологізації соціально-економічного розвитку.

1. Мельник Л.Г. Екологічна економіка: підруч. / Л.Г. Мельник .– Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 367с.

2. Бурлакова І.М. Науково-методична основа екологізації життєвого циклу продукції / І.М. Бурлакова // Механізм регулювання економіки.  – 2009. – Т.1, № 4. — С. 236 – 240.

Мішенін Є. В., Ярова І. Є.Сумський національний аграрний університет

СОЦІАЛЬНО – ЕКОЛОГІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ЛІСОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Інститут соціальної відповідальності у лісовому комплексі формується внаслідок тиску на підприємства з боку основних зацікавлених в його діяльності сторін (стейкхолдерів): споживачів, постачальників, інвесторів, персоналу, державних органів влади, суспільства в цілому. Практична доцільність соціальної відповідальності підприємств обумовлена необхідністю: підвищення «зеленого» та ділового іміджу підприємства; покращення управління персоналом, інвестиційної привабливості; управління ризиками та, як наслідок, зростання капіталізації та підвищення довгострокової економічної сталості функціонування підприємств.

Підприємства лісового комплексу, поряд із підприємствами хімічної,

145

нафтогазової та видобувної галузей, є своєрідними провідниками соціальної відповідальності. Багато з дослідників відзначають прямий зв'язок між поточною глобальною кризою лісів та розвитком соціальної відповідальності в якості реакції на дану кризу. Поширення соціальної відповідальності є вимогою ринку та інструментом забезпечення довіри до продавців лісової продукції в тому, що вони не продають продукцію з деревини, яка заготовлена засобами, котрі ведуть до руйнування навколишнього природного середовища, а фінансова успішність підприємств лісового комплексу виходить не в наслідок отримання ними екологічної та соціальної антиренти.

Соціально – екологічна відповідальність підприємства – підхід до управління підприємством з інтеграцією заходів соціальної та еколоігчної спрямованості до основної діяльності підприємства, що виходть за межі створення прибутку та законодавчо встановлених соціальних стандартів у контексті підвищення добробуту суспільства та локальної громади зокрема, а також забезпечення сталого розвитку.

Соціальна відповідальність підприємства – добровільне зобов'язання підприємства переслідувати довгострокові суспільно корисні цілі в економічній, екологічній та соціальній сферах, пов'язаних з основною діяльністю підприємства, прийняті підприємством відповідно до законодавства та економічних умов.

Слід відмітити, що вагоме місце в соціальній відповідальності лісового комплексу займає система лісової сертифікації. Сертифікація лісів є визнаним механізмом впровадження принципів сталого розвитку в лісове господарство. У цивілізованих країнах вона вже активно діє як багатогранний процес узгодження інтересів суб'єктів лісокористування. Економічне значення даного інструменту лісової політики зростає у випадку її спрямування на завоювання зовнішніх ринків. Проте стимулюючим чинником екологічної сертифікації лісів України є неадекватне лісове законодавство. Формування та зростання ринку екологічно вибагливих споживачів «екологічно чистої» продукції призвели до необхідності здійснення лісової сертифікації, що підтверджувало б надійність, екологічну «чистоту» та конукрентоспроможність лісової продукції та лісогосподарських послуг. Так, сертифікація почала відчутно впливати на конкурентоздатність підприємств, потоки лісопродукції та кон’юнктуру, особливо на екологічно чутливих ринках.

Необхідно констатувати, що універсальної та ефективної методики реалізації соціальної відповільності як в лісовому комплексі, так і в інших галузях економіки досі не існує. Загальносвітові методики формування соціальної відповідальності не можуть бути повністю скопійовані на сучасному етапі для вітчизняних підприємств через існуючі відмінності в оціночній базі результативності економічної діяльності підприємств, специфічні природнокліматичні умови існування лісових територій радіоактивного забруднення навколо ЧАЕС, відсутність розвинутих інститутів ринкової економіки, а також єдиного трактування поняття соціальної відповідальності.

Підприємства – суб'єкти лісового комплексу можуть одночасно через підвищення рівня власної соціальної відповідальності сприяти формуванню більшого радіусу довіри до підприємства, тісноті соціальних взаємозв'язків з більшою кількістю стейкхолдерів та, як наслідок, соціального капіталу підприємства. Для досягнення такого ефекту підприємства можуть використовувати технології маркетингового спрямування. У свою чергу, соціальний капітал підприємства визначається як

146

цінність, що створюється підприємством через соціальні відносини, як всередині підприємства, так і ззовні. Або ж соціальний капітал можна представити як сукупність реальних або потенційних ресурсів, що пов'язано з володінням сталою мережою соціальних зв'язків.

Необхідно констатувати, що в Україні існує реальна необхідність впровадження та розвитку соціально – екологічної відповідальності, а також лісової сертифікації на підприємствах лісового комплексу.

Мішеніна Г.А.Сумський державний університет

РЕОРГАНІЗАЦІЯ ВЛАСНІСНОГО СТАТУСУ ЛІСОВИХ РЕСУРСІВ ЯК ПЕРЕДУМОВА РОЗВИТКУ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

ЕКОЛОГІЧНОГО СПРЯМУВАННЯ

Успішний розвиток лісогосподарського підприємництва на еколого-економічних засадах передбачає формування належного іституціонально-правового та ринкового середовища в лісоресурсній сфері, що виступає передумовою забезпечення суб’єктів підприємницької діяльності свободою економічного вибору та одночасно визначає ступінь їх екологічно-соціальної відповідальності за господарську діяльність у системі лісогосподарювання.

Дослідження проблеми створення та організації сприятливого навколишнього середовища для розвитку підприємницьких ініціатив у лісовому господарстві свідчить, що найбільш гострою проблемою на шляху до створення умов розвитку підприємництва екологічного спрямування в лісоресурсній сфері є статус суб'єктів лісових відносин – приватизована лісова економіка і відстале лісове господарство, які не можуть бути рівноцінними «гравцями» на «інституційному полі» [1]. Ці проблемні питання зумовлюють розроблення нових моделей системи лісоуправління, важливою складовою якої є інститут власності на лісові ресурси. Законодавче врегулювання питань та суперечностей щодо власнісного статусу є центральним моментом розвитку лісогосподарського підприємництва екологічного спрямувння, який визначає в кінцевому підсумку різні організаційно-правові форми господарювання (підприємництва), багатоукладність лісового господарства. Виходячи з цього реформуванню насамперед підлягають системи управління та права власності на земельні ділянки лісового фонду і лісові ресурси. Назріла необхідність чітко визначити ліс як об’єкт права власності з цивільно-правовими відносинами, які варто відобразити у Лісовому кодексі України. Адже приватна власність, будучи джерелом доходів для власника і основою, що забезпечує його незалежну поведінку, служить потужним стимулом до високоефективної діяльності тих суб’єктів господарювання, що безпосередньо розпоряджаються власністю, тобто виступають справжніми господарями.

Уявлення про загальну картину щодо форм власності на ліси в розрізі окремих країн дають такі дані: питома вага приватних лісів у загальній лісовій площі в Україні становить близько 1%, а, наприклад, в Швеції – 78%, США – 72,3 %, Австрії – 43,5 %, Чехії – 21 % [2]. Першим кроком у напрямку реформування прав власності на ліси можна вважати положення Земельного кодексу України (глава 11, стаття 56), згідно з

147

яким за рішенням органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади можуть безкоштовно або на платній основі передаватися у власність замкнуті земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га у складі сільських угідь, фермерських та інших господарств.

У зв’язку з необхідністю формування конкурентного середовища у сфері лісокористування та лісовідтворення, а також з метою посилення фінансової самодостатності лісових господарств актуалізується проблема інституціалізації реформування відносин власності на лісові ресурси за такими напрямками:- корпоратизація державного сектору лісового господарства, передача частки

лісового фонду у власність територіальних громад; - перехід захисних лісових насаджень до власників сільськогосподарських угідь,

що буде сприяти підвищенню ефективності агролісомеліоративних заходів та вирішенню відповідних фінансових проблем;

- формування орендних відносин, пов’язаних з використанням сировинних, екологічних та соціальних функцій лісів на окремих ділянках лісового фонду;

- збільшення площі замкнених лісових ділянок у межах сільськогосподарських підприємств, які можуть передаватися у приватну власність.

Але варто сказати, що значення інституту приватної власності в сучасних умовах не слід абсолютизувати. Підприємець необов’язково повинен бути власником засобів виробництва, капіталу, його головною функцією є управління власністю. Така позиція окреслює можливості розвитку державно-приватного партнерства у лісовому господарстві.

Таким чином, розвиток підприємництва в лісоресурсній сфері в цілому залежить не лише від існування приватної власності на ліси, існують й інші внутрішні мотиви та стимули ефективної та активної еколого-економічної діяльності суб’єктів лісогосподарювання. Формування інституціональних умов розвитку лісогосподарського підприємництва екологічного спрямування передбачає не стільки наявність приватної власності на лісові ресурси, скільки прозорості у лісових відносинах, що сприятиме зменшенню невизначеності, створенню стійкого економічного середовища у сфері лісогосподарювання, формування у суб’єктів підприємницького лісогосподарювання очікувань щодо результатів їх діяльності та відносин з іншими економічними суб’єктами.

1. Козырева Г. Б. Социально-экономические последствия лесной политики современной России : [монография] / Г. Б. Козырева. - Серия «Научные доклады : независимый экономический анализ». – Москва : МОНФ, 2007. - 248 с.

2. Степаненко М. А. Напрямки структурної перебудови розвитку лісоресурсного комплексу України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.06. «Економіка природокористування і охорони навколишнього середовища» / М.А.Степаненко. - Київ, 2008. - 20 с

Мішеніна Н. В.Сумський державний університет

ІНТЕГРОВАНЕ УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ ПІДПРИЄМСТВА

148

Підприємство як соціально – еколого – економічна система характеризується як відкрита система, так як спостерігаєтся зв'язок між організацією економічної, екологічної та соціальної діяльності, а також з інституціональним середовищем, регіональними, галузевими підсистемами господарського механізму. При цьому соціально – еколого – економічна система підприємства складається з певної кількості взаємопов'язаних елементів (складових), які виконують різноманітні організаційно – економічні функції. Це вимагає комплексної оцінки господарювання та інтегрованого управління сталим розвитком підприємства.

Інтегроване управління розвитком підприємства включає наступні основні складові: організаційно – інституціональну складову стабілізації розвитку; управління організаційно – технічним та соціально – еколого – економічним рівнем виробництва, систему управління знаннями. Кожна складова характеризується не тільки своїм специфічним складом завдань і цілей, а й складом інструментів, які визначають ефективність вирішення цих завдань.

Довготривалий соціально-економічний розвиток підприємства передбачає постійне вирішення поточних соціально – економічних та екологічних проблем і завдань, тобто забезпечення сталого функціонування підприємства в поточному періоді. Стале функціонування підприємства має на увазі не тільки отримання стабільної норми прибутку, але й розуміння того, що саме відбувається на підприємстві, наявність формальної системи управління, що включає в себе систему реакцій на непрогнозовані ситуації і відхилення. Наявність певного набору норм, правил і вимог, відповідно до яких підприємство функціонує як господарюючий суб'єкт, є необхідною умовою для сталого розвитку підприємства. Умовно ці правила можна підрозділити на дві категорії - зовнішні правила (законодавство), тобто ті, на які підприємство не може вплинути, і правила внутрішні - ті, які підприємство створює для досягнення максимальної ефективності господарювання. Основною метою етапу організаційно – інституціональної стабілізації є визначення та формалізація основних процесів управління підприємством, формування єдиного в рамках підприємства інформаційного простору. Завдання даного етапу - забезпечення гармонійної і сталої роботи підприємства на основі використання максимально достовірного прогнозу змін зовнішнього середовища (інституціональних факторів і умов).

Управління організаційно – технічним рівнем та соціально – еколого –економічним рівнем розвитку підприємства передбачає наявність цільових значень, визначення напрямків в розвитку підприємства. Організаційний механізм впровадження тих чи інших ідей може здійснюватися повністю самостійно, або навпаки, цілком покладаючись на компетентність зовнішніх консультантів. Основними формами механізму впровадження організаційних та управлінських новацій можуть бути наступними:

-формування групи впровадження організаційних новацій на постійній основі;-формування тимчасових команд на конкретні проекти;-залучення консультантів, які пропонують оптимальну форму впровадження. Управління знаннями - етап організаційного розвитку підприємства, який

передбачає структуроване (формалізоване) управління знаннями. Під управлінням знаннями розуміється певне інтегральне знання, практичний досвід, вміння

149

організації створити свій власний інтелектуальний продукт, послугу, яке виходить за рамки знань та досвіду окремих співробітників підприємства (керівника, спеціаліста).

Для того, що пов'язати стратегічні цілі сталого розвитку підприємства, та поточні (оперативні) дії, доцільно використовувати збалансовану систему показників (Роберт Каплан та Девід Нортон розробили збалансовану систему показників у 1990-их роках), побудовану з урахуванням економічних, соціальних та екологічних параметрів розвитку, що дозволить безперервно відслідковувати фактори, які впливають на ефективну діяльність підприємства. Збалансована система показників повинна бути адаптована до галузевої специфіки виробництва.

Мотосова Е.А.,ООО «Межрегиональный центр экологического аудита и консалтинга»,

г. Москва

К ВОПРОСУ О СОВЕРШЕНСТВОВАНИИ МЕХАНИЗМА ОБЕСПЕЧЕНИЯ ЭКОЛОГИЧЕСКИ УСТОЙЧИВОГО РАЗВИТИЯ: ЭКОНОМИЧЕСКИЕ И

ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ

В 2011 году исполняется 20 лет, как начал широко внедряться экономический механизм природопользования [1]. В начале этого периода были разработаны нормативы платы за природные ресурсы и их использование, ставки платежей за загрязнение окружающей среды, был проведен широкомасштабный эксперимент по апробированию этих подходов на практике. Была заложена необходимая правовая и нормативная база по внедрению экономического механизма природопользования. Это стало возможным в результате большого научного задела, созданного такими учеными как Хачатуров Т.С., Гофман К.Г., Лукьянчиков Н.Н., Балацкий О.Ф., Гусев А.А., Мельник Л.Г. и др. Однако, как показала практика, отдельные элементы экономического механизма природопользования, такие как взимание платежей за негативное воздействие на окружающую среду, система финансирования природоохранной деятельности, внедрение принципов экологического налогообложения требуют своего развития и совершенствования. Речь идет также о реализации на практике рентного подхода в налогообложении, подключить ренту к экономическому механизму природопользования. Как показывает анализ, существующая налоговая система в значительной мере носит фискальный характер и не играет стимулирующей роли в сфере рационального природопользования. Стимулировать снижение загрязнения окружающей среды призваны экологические налоги и платежи. Существующая деформация механизма природопользования приводит к ситуации, в результате которой, с одной стороны, ухудшаются результаты хозяйственной деятельности предприятий в связи с экологическими издержками на охрану окружающей среды, а с другой - происходит скрытое субсидирование загрязнений за счет экономии на затратах по предотвращению загрязнений.

Реформа системы налогообложения должно обеспечить такие условия хозяйствования, которые позволят как минимум возмещение экологических затрат на проведение природоохранных мероприятий. В качестве объектов налогообложения

150

можно принять, например, использование «грязных» технологий или производство экологически опасной продукции. Экономическое стимулирование рационального использования природных ресурсов можно стимулировать за счет установления налогов на потребление топливно-энергетических и других материальных ресурсов сверх установленных нормативов и стандартов.

Для стимулирования ресурсо- и энергосбережения необходимо установить удельные показатели на потребление топливно-энергетических и других материальных ресурсов на единицу продукции с учетом видов производства и экономической активности, а также ввести налог за сверхнормативное потребление указанных ресурсов. В результате этого средние затраты на производство единицы первичного природного сырья уменьшаются. В этих условиях предприятия, допускающие перерасход топливно-энергетических и других материальных ресурсов сверх установленных нормативов, должны возместить обществу упущенную выгоду в результате удорожания первичного природного сырья. Тем самым установление экологических налогов и платежей, а также налогов на сверхнормативное потребление ресурсов будет стимулировать экологическую модернизацию производства и переход на наилучшие доступные технологии.

В тоже время развитие механизма экологически устойчивого развития предполагает также формирование справедливого с точки зрения экономических отношений рынка в части обеспечения равных экономических условий в конкурентной борьбе. Этого можно достичь за счет изъятия природной ренты, как не заработанного дохода в результате эксплуатации лучших природных ресурсов по качеству, местоположению, естественным и экологическим условиям производства. Природная рента должна стать основным источником доходной части бюджета и роста общественного благосостояния народа. В результате этого возникнут условия, стимулирующие повышение эффективности производства и обеспечивающие справедливое распределение благ, получаемых от использования природных ресурсов. Введение природно-ресурсного рентного налога позволит перейти на более совершенные социально-экономические отношения в обществе, реализуя многовековую идею о праве каждого члена общества на природные ресурсы и на равную долю благ, получаемых от них. Природная рента может быть определена расчетным путем или посредством аукционных торгов на основе сумм, которые готовы платить физические или юридические лица за право пользования природными ресурсами. Расчётным путём природная рента определяется как разность между прибылью, остающейся в распоряжении предприятия после уплаты предлагаемых нами налогов (платежей), и нормальной прибылью, обеспечивающей развитие данного производства в рыночных условиях хозяйствования.

В широком понимании рента - доход, получаемый без труда и предпринимательской деятельности. Природная рента – блага, созданные природой. Гражданская рента – доход от платы за используемые природные ресурсы (природная рента в денежном выражении) [2].

Переход на новую систему налогообложения позволит обеспечить: а) формирование отношений граждан к природным ресурсам своей страны как к собственному богатству; б) превращение природной ренты в основной источник доходной части бюджета; в) рост общественного благосостояния народа за счёт

151

природной ренты; г) создание материальных стимулов каждого гражданина в результатах своего труда; д) увеличение поступлений в государственный бюджет; е) улучшение среды обитания за счет формирования устойчивого финансирования природоохранной деятельности; ж) создание справедливого и социально ответственного общества.

Следует отметить, что в настоящее время в России в рамках совершенствования нормативно-правового регулирования природопользования в части платы за природные ресурсы и платы за негативное воздействие на окружающую среду рассматривается вопрос о введении платы за воздух. Такой законопроект внесен в Государственную Думу Российской Федерации в 2010 году. Согласно данному законопроекту атмосферный воздух приравнивается к природным ресурсам, таким как вода и полезные ископаемые, а за его использование промышленными предприятиями в технологических процессах должна взиматься плата. Проект закона «О внесении изменений в федеральный закон "Об охране атмосферного воздуха" и отдельные законодательные акты РФ» был внесен в нижнюю палату российского парламента Липецким областным советом депутатов. В частности, законопроектом предлагается внести во вторую часть Налогового кодекса поправки, предусматривающие плату за потребление атмосферного воздуха юридическими лицами для производственных нужд, а также за выдачу разрешения на это. В действующий федеральный закон "Об охране атмосферного воздуха" предлагается внести положения о нормативах и предельно допустимом потреблении атмосферного воздуха юридическими лицами, а также о плате за это потребление. Следует учитывать, что в настоящее время российское природоохранное законодательство подробно регламентирует порядок использования компонентов природной среды. Так, использование воды и плата за это регламентируются Водным кодексом Российской Федерации, порядок пользования недрами - законом "О недрах", существуют законы, касающиеся порядка использования животного мира, растительных ресурсов. Кроме того, федеральный закон «Об охране окружающей среды» (2002 г.) устанавливает, что использование природных ресурсов должно оплачиваться, а вред окружающей среде - возмещаться. Однако в настоящее время можно отметить отсутствие единого правового подхода и пробел законодательства в части потребления атмосферного воздуха как компонента природной среды. Вместе с тем атмосферный воздух - жизненно важный компонент окружающей среды - интенсивно эксплуатируется в процессе хозяйственной деятельности. Атмосферный воздух необходим для сжигания твердого, жидкого и газового топлива в любых технологических процессах. Образующиеся при этом выбросы парниковых газов играют ведущую роль в формировании совокупного выброса парниковых газов в стране. По имеющимся данным антропогенные выбросы парниковых газов в России в 2007 году составили 2,19 млрд. тонн эквивалента СО2, а для сжигания ископаемого топлива на промышленных объектах в 2007 году было использовано около 5,81 млрд. тонн атмосферного воздуха. Таким образом, изъятие атмосферного воздуха и выделение парниковых газов в процессах горения для производственных нужд осуществляется коммерческими юридическими лицами, а лесовосстановление и воспроизводство лесов, которые поглощают парниковые газы, обеспечивается органами государственной власти, органами местного самоуправления. Таким

152

образом, принятие законопроекта можно рассматривать в системе по оценке ассимиляционного потенциала территории, что позволит создать экономические условия для совершенствования технологических процессов и снижения выбросов парниковых газов.

Очевидно, что такую плату в порядке эксперимента можно установить для наиболее крупных потребителей атмосферного воздуха и его загрязнителей. В соответствие с Государственным докладом «О состоянии и об охране окружающей среды Российской Федерации в 2009 году» крупнейшими источниками загрязнения атмосферного воздуха являются предприятия металлургического комплекса и электроэнергетики, табл. 1.

Таблица 1 - Динамика выбросов загрязняющих веществ крупнейшими источниками

загрязнения атмосферного воздуха в Российской Федерации, тыс. тПредприятие 2006 г. 2007 г. 2008 г. 2009 г.

1. Заполярный филиал ОАО “ГМК “Норильский никель”, г. Норильск 1987,2 1990,1 1956,7 1949,8

2. Филиал «Рефтинская ГРЭС» ОАО «ОГК-5», г. Асбест, Свердловская область 337,3 306,2 373,5 313,7

3. ОАО “Северсталь”, г. Череповец, Вологодская область 335,8 335,0 315,3 290,0

4. ОАО “Новолипецкий металлургический комбинат”, г. Липецк, Липецкая область 316,3 308,3 280,5 289,1

1. Мамин Р.Г. История перехода на экономические методы охраны окружающей среды в Российской Федерации. В кн.: Кто есть кто в экономике природопользования. Энциклопедия. Под ред. Лукьянчикова Н.Н. и др. М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2009, с. 64-68.

2. Разовский Ю.В. Горная рента: экономика и законодательство. - М.: Экономика, 2000.

Петровська С.А.Сумський державний університет

ПІДХОДИ ДО МОДЕЛЮВАННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

В наш час особливу актуальність набули проблеми взаємодії суспільства та природи. Це пов'язане з поглибленням протиріч між зростаючими потребами суспільства в природних ресурсах та їх обмежених запасах, погіршенням якості навколишнього середовища, загрозою екологічної кризи. У зв'язку із цим визначальним принципом розвитку країн та регіонів «Порядком денним на ХХІ століття» визначений принцип «сталого розвитку», який полягає у задоволенні потреб в даний момент часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби [1]. Щоб дотримуватися його в тому або іншому регіоні, необхідна розробка обґрунтованої довгострокової стратегії дій з боку всіх учасників регіональної діяльності з урахуванням всієї складності взаємодій економічних, екологічних та соціальних факторів. Тому, моделювання та управління

153

економіко-екологічними системами набувають все більшої актуальності внаслідок реалізації основного завдання концепції «сталого розвитку» – досягнення оптимальних результатів з мінімальним збитком для природного середовища.

На сьогоднішній день у сфері теоретичного знання про процеси сталого розвитку умовно можна виділити три головних підходи в конструюванні моделей сталого розвитку, що систематизують існуюче різноманіття уявлень – ресурсний (антропоцентризм), біосферний (біоцентризм) та інтегративний (сталий розвиток).

Основним принципом ресурсного підходу є використання біосфери як джерела ресурсів зростаючих потреб людства, що передбачається досягти шляхом технічного та технологічного прогресу.

Розвиток ресурсного підходу почався з розуміння глобальних проблем розвитку цивілізації вченими, що підготували появу та брали участь у створенні ядерної зброї. В 1955 р. у СРСР групою вчених під керівництвом М.М. Моісеєва була розпочата робота по створення обчислювальної системи, здатної імітувати взаємодію людської активності й біосфери.

Позиція представників біосферного підходу полягає в наступному – підпорядкування розвитку людства природним процесам шляхом відмови від благ цивілізації, тобто проголошується гасло «назад до природи». Ця позиція є протилежною позиції ресурсного підходу.

Біосферний підхід продовжує традицію, що йде від М.В.  Ломоносова, Д.І. Менделєєва, В.І. Вернадського. На великому емпіричному матеріалі, отриманому біологами, географами, геологами, у кінці ХХ ст. було доведено, що наявність життя на Землі можлива тільки при підтримці біотою всіх характеристик навколишнього середовища, сформованих самою біотою. Природні екосистеми формують навколишнє середовище. Допустима межа їх руйнування вже пройдена і пріоритетне завдання ХХІ ст. – збереження механізму біотичної саморегуляції в необхідних масштабах.

Інтегративний підхід вбачає гармонізацію відносин людства й біосфери, розвиток людства згідно із законами природи, що стає можливим за умови усвідомлених обмежень на споживання ресурсів виходячи з можливостей біосфери [2]. Докази авторів інтегративного підходу будуються на порівнянні з антиподом – «несталим розвитком», тобто несприятливими тенденціями в розвитку. «Несталий розвиток» властивий цілому ряду екосистем, галузей економіки та географічних районів. Він проявляється в скороченні на планеті площі лісів, зменшенні природної родючості ґрунтів, виснаженні продуктивних ресурсів світового океану, розширенні використання мінерального палива, й т.п.

Інтегративний підхід представлений у роботах Римського клубу, учені якого підготували цілий ряд доповідей. Особливий резонанс у світі отримали висновки першої доповіді «Межі зростання», підготовленого під керівництвом Д. Медоуза (США) [3]. Проведено цілий ряд досліджень комплексного характеру із проблем розвитку. Суть отриманих результатів полягала в тому, що збереження традиційних орієнтирів розвитку призведе до деградації, а, в остаточному підсумку, – до загибелі сформованих світових соціоприродних систем. Тому для збереження життя на планеті повинна бути сформована нова модель соціо-еколого-економічної діяльності, яка органічно вписується в біосферу Землі. Сучасним прикладом такого підходу можуть слугувати роботи, проведені під егідою ЮНЕПКОМа, наприклад, доповідь ГЕО-3 [4].

На підставі розгляду підходів до конструювання моделей сталого розвитку

154

визначено, що найбільш оптимальним являється інтегративний підхід, оскільки він базується на гармонізації відносин людини і біосфери.

1. Устойчивое развитие: теория, методология, практика: учебник / под ред. проф. Л.Г. Мельника. – Сумы: Университетская книга, 2009. – 1230 с.

2. Концепция устойчивого развития [Электронный ресурс] // Электронный журнал «Биосфера». – Режим доступа до журн.: http :// www . ihst . ru /~ biosphere /03-2/ concept . htm .

3. Пределы роста. Доклад по проекту римского клуба «сложное положение человечества» / [Медоуз Д.Х., Медоуз Д.Л., Рандерс Й., Бернс В.] – М.: Изд-во Московского Университета, 1991. – 207 с.

4. Глобальная экологическая перспектива, 3: прошлое, настоящее и перспективы на будущее : пер. с англ. – М.: ЮНЕП: Интердиалект +, 2002. – 504 с.

Пімоненко Т.В.Сумський державний університет

ЕКОНОМІЧНИЙ ЕФЕКТ ВПРОВАДЖЕННЯ СИСТЕМИ ЕКОЛОГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ТА АУДИТУ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ

Загальновизнаним є той факт, що інвестиції на впровадження і розвиток системи екологічного менеджменту та аудиту окупаються за рахунок своїх результатів, у тому числі непрямих, які проявляються у підвищенні ефективності та результативності діяльності корпорації. Так само, як і для будь-яких інших інвестицій, їх ефективність та строки окупності складно охарактеризувати з великим ступенем ймовірності. Це пов’язано з великою кількістю як зовнішніх так і внутрішніх факторів, які впливають на діяльність корпоративного підприємства. У зв’язку з цим досить складно виділити вклад окремого природоохоронного заходу, тим паче через великий проміжок часу. Можна запропонувати декілька підходів до оцінки економічних результатів впровадження системи екологічного менеджменту та аудиту на корпоративних підприємствах.

Одним із можливих підходів є облік лише прямих витрат та тих які безпосередньо пов’язані з ними. До витрат необхідно відносити: прямі витрати на експертів-аудиторів та витрати часу співробітників; витрати на впровадження заходів щодо попередження забруднення та традиційних методів зменшення екодеструктивного впливу.

В якості безпосередніх переваг впровадження системи екологічного менеджменту та аудиту можна розглядати зменшення платежів та штрафів за забруднення. Також до переваг можна віднести економічні ефекти від впровадження заходів по запобіганню екодеструктивного впливу: зниження використання ресурсів та матеріалів; зниження витрат на обробку сировини та матеріалів; зниження витрат на зберігання відходів. При цьому потрібно враховувати економію в рамках всієї системи логістики підприємства (враховуючи витрати на транспортування, зберігання, поводження з відходами, транспортування надлишкової маси виробу і т.п.).

Результати впровадження системи екологічного менеджменту та аудиту для окремих підприємств суттєво різняться. Більшість великих корпорацій, на першому

155

етапі, витрачають значі кошти на традиційні методи зниження викидів та скидів забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище, отримуючи в результаті зниження платежів за забруднення, які у 10-20 разів менші за витрати.

Так, наприклад на російському підприємстві по виробництву дизельних двигунів під час впровадження системи екологічного менеджменту та аудиту було досягнуто зменшення собівартості приблизно на 5 % за рахунок мінімізації використання міді (та відповідного зменшення утворення відходів). Також була вдосконалена практика зберігання та обробки відходів, що дозволило збільшити дохід від продажу відходів металу в 2,6 разів. У таблиці 1 наведені результати впровадження системи екологічного менеджменту та аудиту на англійському підприємстві, яке спеціалізується на виробництві пігментів для металізованих фарб. Строк окупності витрат склав приблизно 4 місяці, а система екологічного менеджменту та аудиту щорічно приносить прибуток у розмірі 96 тис. фунтів стерлінгів.

Таблиця 1 – Витрати та економія в результаті впровадження системи екологічного менеджменту та

аудиту на підприємстві (в фунтах стерлінгах)Стаття Витрати Разова

економіяЩорічна економія

Витрати на співробітників 19 750 – –Витрати на навчання (за межами підприємства) 870 – –

Витрати на зовнішніх консультантів 3 600 – –Витрати на сертифікацію 5 180 – –Зменшення утворення відходів 5 800 – 39 800Зменшення використання сировини та матеріалів 8 000 25 000 32 000

Підвищення ефективності використання енергії 24 000 6 000 31 800

Очищення стічних вод 4 100 – –Затрати на обладнання, яких вдалось уникнути – 4 000 –

Всього 71 300 35 000 103 600Строк окупності приблизно 4 міс.Поточні витрати на зменшення відходів, в рік 2 000Поточні витрати на підтримку СЕМА, в рік 5 500

Щорічна економія 96 100

Таким чином, лише систематичне застосування малозатратних методів по запобіганню забруднення здатне окупити інвестиції в розвиток системи екологічного менеджменту та аудиту за малий проміжок часу. Якщо ж враховувати, що при збільшені масштабів підприємства витрати на впровадження зростають меншими

156

темпами, а масштаби переробки сировини та ресурсів збільшуються більшими темпами, то впровадження системи екологічного менеджменту та аудиту за рахунок впровадження заходів, які забезпечують зменшення екодеструктивного впливу на навколишнє природне середовище, здатне дати суттєві економічні результати.

Гассий В.В.ГОУ ВПО Кубанский государственный университет», г. Краснодар, Россия

Потравный И.М.ГОУ ВПО «Российский экономический университет им. Г.В. Плеханова»

г. Москва, Россия

МЕТОДИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ К ОБОСНОВАНИЮ ЭКОЛОГИЧЕКИ ЗНАЧИМЫХ РЕШЕНИЙ

ПРИ АНАЛИЗЕ ИНВЕСТИЦИОННОГО ПРОЕКТА

Установлено, что проектируемые и осуществляемые в настоящее время инвестиционные проекты могут оказать существенное негативное воздействие на окружающую среду. Так, к примеру, осуществление рубок главного пользования на территории лесничества ГУ «Тернейский лесхоз» в Приморском крае (Россия) может существенно затронуть девственные леса региона, где обитают амурские тигры, леопарды, сказаться на снижении рыбохозяйственных функций водотоков, на состоянии биоразнообразия территории и способности к восстановлению растительных сообществ и популяций охотничье-промысловых видов [2], табл. 1.

Т

Таблица 1 - Оценка возможных негативных последствий реализации крупномасштабных проектов в

Приморском крае на состояние окружающей среды№п/п

Направление реализации проекта

Возможные негативные последствия реализации проекта на окружающую среду

1 2 31. Проектирование и

осуществление рубок главного пользования в Тернейском лесхозе Приморского края

- изъятие из экосистемы больших территорий высокопродуктивных лесов, выполняющих глобальные защитные экосистемные функции;- нарушение условий естественного воспроизводства лососевых рыб;- снижение биоразнообразия за счет нарушения естественных условий воспроизводства, снижение продуктивности водоемов;- изменение естественных ландшафтов.

157

2. Развитие объектов инфраструктуры, строительство дорог для обслуживания рубок главного пользования на рассматриваемой территории

- сокращение площади высокопродуктивных охотничьих угодий;- изменение естественных ландшафтов и условий обитания животных, в том числе - краснокнижных видов;- развитие эрозионных процессов в результате земляных работ, нарушение устойчивости русла водотоков; изменение характера поверхностного стока и появление новых загрязняющих компонентов;- нарушение экологического равновесия в экосистеме; разрушение экологического коридора для миграции охотничьих и промысловых животных, нарушение условий обитания птиц и насекомых

Продолжение таблицы 11 2 3

3. Строительство портовых и гидротехнических сооружений

- выемка больших объемов грунта;- потребление больших объемов инертных и строительных материалов; изменение рельефа морской экосистемы; - образование отходов.

4. Строительство сухого дока в порту «Восточный», г. Находка в целях создания морской платформы для добычи нефти и газа на шельфе о. Сахалин

-изменение береговой черты заливов и бухт, глубины и рельефа дна, состава донных отложений; изменение характеристик бентоса и планктона, влияние на качество среды обитания водных биологических ресурсов и продуктивность бухты Врангеля - места нереста и нагула ценных промысловых видов рыб

Как показывает мировой опыт, в основе всех международных механизмов экологической и социальной ответственности при реализации принципов ответственного финансирования лежат добровольные обязательства. Очевидно, что указанные инструменты добровольных экологических обязательств предприятий-природопользователей, учитывая уровень воздействия хозяйственной и иной деятельности на состояние общественных экологических благ как элемента природного капитала, должны отражать требования природоохранного законодательства в механизмы. Так, например, стандарты экологической и социальной ответственности, применяемые Европейским банков реконструкции и развития тесно взаимосвязаны с законодательством ЕС [1].

По мнению ряда экспертов, российская нормативно-правовая база относительно экологической оценки намечаемой деятельности развита относительно хорошо, (табл. 2) однако она недостаточно увязана с регулированием других областей деятельности бизнеса (налогообложение, лицензирование, возмещение причиненного вреда и др.).

С точки зрения гармонизации российского и международного законодательства в части механизмов экологической и социальной ответственности бизнеса могут быть предложены следующие подходы:

158

предоставление государственного финансирования для реализации проектов при условии их соответствия процедурам и требованиям ОВОС;

создание государственного «зеленого» венчурного фонда в качестве инструмента поддержки инноваций, направленных на достижение целей повышения энергетической и экологической эффективности экономики;

переход на государственные «зеленые» закупки в целях развития экологического предпринимательства и снижения нагрузки на окружающую среду;

выбор «зеленых» проектов в качестве приоритетных при получении государственного финансирования, например, кредитов, предоставляемыми на льготных условиях и т.д.

Проект выполнен при финансовой поддержке Российского гуманитарного научного фонда (РГНФ), проект 11-02-00202а.

Таблица 2 - Принятие экологически значимых решений на протяжении жизненного цикла инвестиционного проекта

№п/п

Стадия проектного цикла

Этапы принятия экологически значимых решений

1. Анализ измерения

1.1. Инвестиционный / проектный замысел1.2. Предварительная оценка воздействия1.3. Представление декларации о намерениях в соответствующие государственные органы1.4. предварительное одобрение предлагаемого проекта государственными органами1.5. Консультации с общественностью, представителями уполномоченных государственных органов, населением и другими заинтересованными сторонами1.6. Принятие решения относительно целесообразности и допустимости реализации проекта/ деятельности1.7. Разработка технического задания и проведение ОВОС

2. Оценка воздействия на окружающую среду

2.1. Инженерно-экологические изыскания и выполнение работ по ОВОС2.2. Утверждение характера и места реализации намечаемой деятельности; консультации с общественностью по предварительным результатам ОВОС 2.3. Подготовка предварительной документации по ОВОС

3. Разработка и утверждение проектной документации

3.1. Подготовка проекта окончательной документации ОВОС с учетом технических характеристик проекта и предусмотренных природоохранных мероприятий3.2. Государственная экспертиза проектной документации (включая документацию ОВОС)ГЭЭ – проекты, включенные в список государственной экологической экспертизы (ГЭЭ)

Государственная экспертиза (ГЭ) – экологическая компонента общей экспертизы в случаях,

159

когда проведение ГЭЭ не требуется

4. Реализация проекта / деятельности

4.1. Реализация проекта (строительство), включая предусмотренные природоохранные мероприятия4.2. Экологический мониторинг и контроль на этапах строительства, ввода в эксплуатацию и эксплуатации

1. Герасимчук И., Илюмжинова К., Крафт Г., Лоттманн Ю., Перелет Р.А., Смит К., Хмелева Е. и др. Чистая выгода для России: преимущества ответственного финансирования// Экологические нормы. Правила. Информация, 2011, №1, с. 28-35.

2. Чиндина А.И. Развитие экономических методов управления проектами в сфере природопользования (на примере Приморского края). Автореферат на соиск. ученой степ. … канн. экон. наук. – М. Рос. экон. акад. им. Г.В. Плеханова», 2010. – 21 с.

Прийменко С.А.Сумський державний університет

ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА УКРАЇНИ З ПОЗИЦІЇ СОЦІО-ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Однією із характерних особливостей третього тисячоліття є зростання значення глобальних процесів і проблем, пов’язаних з антропогенним забрудненням довкілля та виснаженням природних ресурсів. Тому принципово новою рисою сучасного розвитку має стати екологізація всіх сфер життя і діяльності суспільства, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Першим кроком у цьому напрямку стала ідея сталого розвитку, принципи якої були задекларовані на Конференціїї ООН в 1992 році. Україна підтримала концепцію сталого розвитку, що зумовлює виконання нею певних вимог, які стосуються перетворень в економіці, соціальній сфері, державній екологічній політиці. Головним принципом сталого розвитку (СР) є досягнення такого розвитку сьогодні, який не поставить під загрозу існування майбутніх поколінь.

Стійкий розвиток електроенергетичної галузі (СРЕГ) України означає збалансованість в розвитку трьох тіснопов’язаних напрямів: економічного, екологічного та соціального. Саме тут виникають причинно-наслідкові зв’язки, коли порушення однієї сторони розвитку є причиною порушення й іншої, а сталість розвитку трьетьої за принципами СР є наслідком «процвітання» другої. Коли людина буде розвивати лише економіку енергетичної галузі без урахування екологічної сторони, то згодом вона сама, як робоча сила, буде не придатна для нарощування тих же економічних показників.

Енергетика має великий вплив як на розвиток та розміщення галузей економіки, так і на їхнє подальше функціонування. Ступінь впливу ПЕК на економіку держави залежить від багатьох факторів. Велику роль у цьому відіграє ціна палива, енергоємність виробництва, структура матеріального балансу підприємств, регіональні особливості [3, с.10].

160

Нестабільною в Україні є цінова політика електроенергетичної галузі. Із зростанням середньої ціни на електроенергію, продану до ОРЕ України, зросла й середня ціна купівлі електричної енергії з ОРЕ поставниками. Так, 10 вересня 2007 року середня ціна купівлі е/е з ОРЕ поставниками становила 20,2 коп. за 1 кВт∙год, то в 2008, 2009, 2010 роках того ж періоду – 28,1; 30,0 та 37,6 коп. відповідно. Тобто за чотири роки цей показник зріс на 37% [4].

Економічна діяльність будь-якої країни характеризується системою макроекономічних показників. Одним із таких показників є ВВП країни. Із зростанням об’єму випуску продукції зростає й споживання електричної енергії, що несе за собою й зростання викидів СО2 в навколишнє середовище. Дослідивши динаміку зростання ВВП та виробітку електричної енергії в Україні за останні п’ять років можна зробити висновок, що із зростанням ВВП зростає й споживання його на одиницю електричної енергії у той час, коли виробіток електроенергії збільшується помірними темпами. Відомо, ВВП є лише економічним показником. Та фінансове підвищення його без урахування екологічних складових суперечить принципам сталого розвитку. Урахування екологічних складових будуть давати еколого-економічні збитки, що зменшить стрімке зростання як загального ВВП, так і споживання його на одиницю енергетичної продукції.

Нажаль, та жодне джерело виробництва електричної енергії не позбавлене викидів вуглекислого газу в атмосферу. Викиди СО2 під час ядерного циклу пов’язані із добуванням урану, його збагаченням, виготовленням ядерного палива. Викиди парникових газів для ГЕС пов’язані із утворенням газу метану, що утворюється на дні водосховищ в результаті розпаду органічних речовин.

Небезпечним моментом електроенергетичної галузі для соціального розвитку є добування енергоносіїв. Щороку на вугільнодобувних шахтах відбуваються десятки аварій. Причинами цього є осідання породи або раптовий викид метану. На жаль, кожна з таких аварій забирає життя сотень людей.

В електроенергетичній галузі України існують проблеми соціо-еколого-економічного характеру, які є одночасно і причиною, і наслідком одне одного. Взагалі економіка України на макрорівні має більше звертати увагу на екологічну ситуацію в країні. Пріоритетність економічних цілей перед екологічними та соціальними обумовили суттєву деформацію реальних цінностей суспільства, яка спостерігається дотепер.

1. Теплоенергетика: зовнішні витрати і проблеми прийняття рішень : [монографія] / [О.Ф.Балацький, А.Ю.Жулавський, В.Н.Кислий та ін.] ; під заг. ред. О.Ф.Балацького, О.М.Теліженка. – Суми : Видавництво «Слобожанщина», 2001. – 396 с.

2. Шидловський А.К. Паливно-енергетичний комплекс України на порозі третього тисячоліття / А. Шидловський, М. Ковалка. – К. : Українські енциклопедичні видання, 2001. – 400 с.

3. Ященко Б. В. Экологизация управления теплоэнергетическим комплексом в условиях корпоратизации : дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.08.01 «Економіка природокористування і охорони навколишнього середовища» / Б. В. Ященко — Суми, 2001. — 212 с. 

4. Офіційний сайт Національної комісії регулювання електроенергетики України [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.nerc.gov.ua/

5. Науково-практичний журнал «Вісник СумДУ»

161

Рожкова Є.Ю., Прокопенко О.В.Сумський державний університет

ЕКОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ ЯК ІНСТРУМЕНТ ВПЛИВУ НА ПОВЕДІНКУ СПОЖИВАЧІВ

В сучасному світі основні передумови для породження кризи у взаємовідносинах суспільства і природи створюються в результаті особливостей людської діяльності. Зміна клімату та загострення проблем, пов’язаних з екологічними катастрофами спонукають споживачів ставитись більш відповідально до навколишнього середовища та переглянути свою поведінку відносно споживання повсякденних товарів і послуг. Тому постає потреба в екологічному споживанні, яке засновано на взаємозв’язку між діяльністю людини та навколишнього середовища.

Головною метою екологічного споживання є гармонізація взаємовідносин «людина – навколишнє середовище». Основним завданням такого споживання є просування товарів та послуг, які не мають негативного впливу на людину та навколишнє середовище. Одним з головних факторів, що обумовлює поведінку споживачів є їх потреби, а основними категоріями екологічного маркетингу є екологічні потреби і екологічні товари, здатні їх задовольняти.

Частина людської діяльністі має свідомий, доцільний характер і її особливості, в значній мірі, зумовлені специфічними рисами свідомості. Проблема вивчення екологічної свідомості споживачів зумовлена конкретними змінами в сучасному суспільстві. Становлення екологічної свідомості в сучасну епоху, на думку багатьох вчених, йде за чотирма основними напрямками:

науковим, що виражається в прагненні реалізувати на практиці наявні теоретичні і практичні знання про існуючі у природному світі зв'язки та про те, як можна уникнути їх порушення в ході виробничої діяльності людини;

економічним, що виражається в усвідомленні економічної невигідності виробничої діяльності, що руйнує оточуюче людину природне середовище;

культурним, який проявляється в прагненні зберегти природу як елемент культурного середовища;

політичним, що знаходить вияв у прагненні людей створювати умови існування, відповідні гідності людини.

Джерела отримання інформації, що формують екологічну свідомість споживачів, а саме навчальні заклади, підприємства-виробники, мас-медіа тощо мають різний рівень впливу на свідомість споживача (рис. 1).

На нашу думку під поняттям екологічної свідомості необхідно розуміти осмислення людиною її впливу на навколишнє природне середовище та її єдності з природою. По-перше необхідно зрозуміти, що екологічна свідомість це не лише розуміння необхідності забезпечення чистоти природного середовища, а й формування відповідної свідомості людини щодо екології, подолання нею негативних моральних якостей особи, таких, як неекономічне використання природних ресурсів, марнотратство, що завдають відчутної шкоди навколишньому середовищу.

162

18%21%28%

34%38%45%

63%

14% 10%

0%

10%

20%

30%

40%

50%

60%

70%

етик

етка

прод

укту

з ус

т в

уста

рекл

ама

нате

леба

ченн

і

друк

ован

і ЗМ

І

сайт

и, щ

она

даю

тьін

фор

мац

іюон

лайн

відг

уки

про

прод

укт

web

-сай

тико

мпа

ній

доку

мен

таль

ніф

ільм

и на

ТВ

спец

іаль

ніре

порт

ажи

Рис. 1 – Джерела отримання інформації про екологічність продуктуНа нашу думку класифікація споживачів за рівнем екологічної свідомості

повинна складатися з таких типів: споживачі, що мають низький рівень екологічної свідомості. Вони вважають,

що індивідуальні дії одиниці не впливають на стан навколишнього середовища та в час високих технологій все можна вирішити шляхом використання техніки. Споживачі з таким рівнем екологічної свідомості не звертають увагу на властивості товару, їх не цікавить якісний склад товару, вони приділяють більше уваги упаковці товару, зовнішньому вигляду та віддаючи перевагу широко рекламованому продукту, нераціонально використовують воду, газ, електроенергію тощо,

споживачі, що мають середній рівень екологічної свідомості, вважають, що індивідуальні дії одиниці надають невеликий вплив на стан навколишнього середовища, що спосіб життя незначно впливає на навколишнє середовище. Споживачі з середнім рівнем екологічної свідомості приділяють увагу екологічним товарам лише під впливом інформації про них, раціонально використовують ресурси лише з економічних упереджень.

споживачі, що мають високий рівень екологічної свідомості, вважають, що індивідуальні дії одиниці мають вплив на стан навколишнього середовища, що залежність здоров'я від стану навколишнього середовища дуже велика та спосіб життя є успішним способом профілактики цивілізаційних захворювань. Такі споживачі віддають перевагу екологічним товарам високої якості, які призначені для повторного використання, раціонально використовують ресурси з метою їх охорони.

Отже, за умови, що суспільство обирає шлях сталого розвитку, якому притаманне екологічне споживання, збільшення рівня екологічної свідомості обумовлює зацікавленість суспільства в збереженні природного світу, в узгодженні соціальних потреб з можливостями природи та сприяє подоланню несвідомого ставлення до оточуючого природного середовища і уникнення глобальної екологічної кризи.

Савон Д.Ю., Карибжанова Е.Л.Южный федеральный университет

163

ЭКОЛОГО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ПОЛИТИКА ХОЗЯЙСТВЕННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЯ В ОБЛАСТИ ОХРАНЫ ОКРУЖАЮЩЕЙ

СРЕДЫ ВОДНЫХ РЕСУРСОВ РОСТОВСКОЙ АГЛОМЕРАЦИИ

В настоящее время перед органами власти Российской Федерации всех уровней стоит задача обеспечения комплексного решения глубоких социально-экономических проблем с целью выхода страны на траекторию стабильного социально-экономического развития и достижения устойчивого развития общества, являющегося целью существования любой экономической системы в современном мире.

Водные экосистемы (поверхностные и подземные) играют решающую роль в водоснабжении населения питьевой водой, а также водой для промышленности, транспорта, энергетики, сельского и коммунального хозяйства. Имеющиеся данные для различных регионов планеты Земля, в целом, и России, в частности, показывают, что хозяйственная деятельность человека приводит к существенному загрязнению водных экосистем, что негативно сказывается на здоровье населения и биоразнообразии экосистем.

Формирование речного стока в бассейне реки Дон происходит водотоками, размещёнными на территории нескольких субъектов Российской Федерации: в том числе 5 областей Центрально-Черноземного экономического района - Белгородская, Воронежская, Курская, Липецкая, Тамбовская и Ростовской области Северо-Кавказского экономического района. Кроме того, следует учитывать, что на территорию Ростовской области поверхностные воды поступают после интенсивного использования по трансграничным водным объектам с территорий Харьковской, Донецкой и Луганской областей Украины.

В пределах Ростовской области качество воды реки Дон формируется под влиянием сбросов сточных вод городов Волгодонска, Константиновска, Семикаракорска, Ростова-на-Дону, Азова; основных притоков рек Сев.Донец, Сал, Маныч, Аксай, Темерник и другие. Местоположение сбросов рассматриваемых сточных вод в реке Дон находится в пределах городской черты г. Ростова-на-Дону.

Разработка и установление нормативов допустимого воздействия на водные объекты и целевых показателей качества воды в водных объектах осуществляются в соответствии с положениями Ст.35 Водного Кодекса Российской Федерации №74-ФЗ от 03 июня 2006 года и Федерального Закона Российской Федерации №118-ФЗ от 14 июля 2008 года «О внесении изменений в Водный Кодекс Российской Федерации и отдельные законодательные акты Российской Федерации» [1].

Задача по оздоровлению экологической обстановки на водных объектах Ростовской области решается через выполнение комитетом по охране окружающей среды и природных ресурсов Администрации Ростовской области (далее – Ростоблкомприрода) и Минстроем Ростовской области мероприятия «Целевая экологическая программа оздоровления водного бассейна реки Темерник - 2-й пусковой комплекс» произведены работы по расчистке реки Темерник в зоне рекриации Ботанического сада Южного федерального университета.

Департаментом Федеральной службы по надзору в сфере природопользования по Южному федеральному округу, Донским бассейновым водным управлением, Комитетом по охране окружающей среды и природных ресурсов (Ростоблкомприрода), Комитетом по охране окружающей среды Администрации

164

города Ростова-на-Дону, Территориальным Управлением Федеральной службы по надзору в сфере защиты прав потребителей и благополучия человека по Ростовской области, ФГУЗ «Центр гигиены и эпидемиологии в Ростовской области» выполнены мероприятия по снижению объемов негативного воздействия на окружающую среду при осуществлении хозяйственной и иной деятельности. Так, оборудован высокоэффективной системой очистки газовых выбросов стенд продувки на участке оцинковки труб и внедрена установка по утилизации отработанных смазывающе-охлаждающих жидкостей трубосварочных и трубопрокатных цехов ОАО «ТАГМЕТ»; реконструирована газоочистная установка блока № 7 Новочеркасской ГРЭС по проекту «Альстом». В результате реализации данного мероприятия исключен сброс смазывающе-охлаждающих жидкостей в систему оборотного водоснабжения, а в случае аварийной ситуации – в Азовское море. В результате реализации этих мероприятий объемы выбросов в атмосферу сократятся на 104 тонны в год [2, с.272].

Улучшение экологического состояния водных объектов возможно при реализации мер по снижению антропогенной нагрузки на водные объекты и их водосборы, восстановлению водных объектов и ликвидации накопленного экологического ущерба, а также мер по охране от загрязнения подземных вод.

Для снижения антропогенной нагрузки на водные объекты необходимо реализовать следующие меры:

- внедрить систему нормирования, основанную на нормативах допустимых воздействий на водные объекты, учитывающих региональные природные особенности формирования качества водных ресурсов, цели преимущественного использования водных объектов, текущую совокупную антропогенную нагрузку;

- стимулировать сокращение антропогенной нагрузки на водные объекты путем введения прогрессивной шкалы платы за негативное воздействие на водные объекты в отношении сверхнормативного сброса загрязняющих веществ в составе сточных вод;

- внедрить механизм зачета (возврата) части платежей за негативное воздействие на водные объекты при инвестировании водопользователем средств в строительство, реконструкцию, техническое перевооружение комплексов очистных сооружений на основе технологий, обеспечивающих нормативную очистку сточных вод;

- обеспечить льготное кредитование мероприятий по строительству, реконструкции и модернизации сооружений очистки сточных вод с внедрением инновационных технологий на условиях сниженных (субсидирование) процентных ставок за кредит;

- осуществить обустройство зон санитарной охраны водных объектов - источников питьевого и хозяйственно-бытового водоснабжения, включая подземные, и обеспечение соблюдения режима соответствующих зон санитарной охраны;

- регламентировать хозяйственное использование территорий водоохранных зон и прибрежных защитных полос водных объектов в целях предотвращения их загрязнения, засорения и истощения, а также сохранения среды обитания водных биологических ресурсов;

- сформировать и обеспечить реализацию программ восстановления водных объектов в регионах с неблагоприятной водохозяйственной и экологической обстановкой, программ ликвидации накопленного экологического вреда, основанных на применении современных подходов и технологий реабилитации водных объектов, утративших способность к самоочищению.

165

Формирование инструментария государственного управления использованием и охраной водных объектов, включая разработку схем комплексного использования и охраны водных объектов, нормативов допустимого воздействия на водные объекты, учитывающих региональные особенности и индивидуальные характеристики водных объектов.

В Ростове-на-Дону на реализацию охраны водных объектов израсходовано около 3 млрд. рублей за три года. С этой целью в городе, совместно с ОАО «ПО «Водоканал», реализуется инвестиционный проект «Чистый Дон» - работы на очистных сооружениях городской канализации первой и второй очереди, реконструкции очистных сооружений, позволят увеличить их производительность, предусмотрено важное мероприятие - ультрафиолетовое обеззараживание стоков, что имеет важное значение для улучшения качества воды реки Дон по микробиологическим показателям. Ведется работа по реконструкции генерального коллектора, продолжается строительство 53-го коллектора, который проходит по западной части города, проектируется 62-й коллектор.

В нашей стране до последнего времени проблемам экологии, и в частности проблеме сброса неочищенных сточных вод не уделялось должного внимания. Правительство в 2010 году предлагает существенно увеличить штрафы за сброс загрязняющих веществ в воду. К 2014 г. штрафы за ущерб нанесенный экологии планируется поднять в 10 раз, а также планируется запретить выдавать временные разрешения за сброс неочищенных сточных вод. Деньги, полученные от повышения штрафов, будут направлены на строительство новых очистных сооружений. Такие шаги приведут к улучшению ситуации в сфере экологии и состоянии водных объектов. У промышленных предприятий, не принявших мер по отводу неочищенных сточных вод, осталось немного времени для решения данной проблемы. Убытки, которые могут понести многие предприятия в связи с приостановкой их деятельности могут быть несоизмеримы со стоимостью строительства очистных сооружений. Главное, что не все это пока осознают, но это отразиться в первую очередь на финансовом состоянии самих промышленных предприятий. Многие из них могут заплатить двойную плату – за простой и за строительство очистных сооружений. Государство, потребители товаров и услуг, и сами производители не заинтересованы в том, чтобы промышленность бездействовала, поэтому для всех сторон лучшим вариантом будет уже сейчас приступить к строительству очистных сооружений сточных вод.

Инвестиционным проектом «Комплексная программа строительства и реконструкции объектов водоснабжения города Ростова-на-Дону и юго-запада Ростовской области в 2007-2010 гг. на Александровских очистных сооружениях водопровода «ПО Водоканал» предусматривается строительство сооружений повторного использования промывной воды и обезвоживания осадка на сумму 306,1 млн.руб. Нормативный срок реализации строительства 2011 год. После реализации проекта с 2012 года сброс сточных вод в ручей Кизитеринка сократится с 14278,1тыс. м3/год до 1041,2 тыс. м3/год. В план водохозяйственных мероприятий и мероприятий по охране водного объекта на 2009г. включена установка приборов учета сточных вод на ОСК (29 млн. руб., финансирование из городского бюджета)[3, с.67].

За январь-июнь 2010 года специалистами лаборатории химико-бактериологического и технологического контроля ОАО «ПО «Водоканал» проведено свыше 1600 анализов химического и микробиологического состояния очищенных сточных вод на выпуске с очистных сооружений канализации в реку Дон. Из 50 анализов по микробиологическим показателям ни один не выявил нарушений

166

требований санитарных норм и правил. Только в июле текущего года специалистами лаборатории выполнено более 260 анализов по микробиологическим и химическим показателям. Сточная вода, поступающая в Дон от очистных сооружений канализации, соответствует санитарным нормам.

ОАО «ПО «Водоканал» г. Ростова-на-Дону получил сертификат соответствия системы менеджмента качества предприятия международному стандарту ИСО 9001:2008 в отношении предоставления услуг по водоснабжению и водоотведению.

1. Водный кодекс РФ № 74-ФЗ от 03.06.2006г. // Российская газета. – 2006, 5 июня.2. О состоянии окружающей среды и природных ресурсов Ростовской области в 2009 году. Под

ред. Курдюмова С.Г. и др. Экологический вестник Дона, 2010.-371с. www.doncomeco.ru/ekology.

3. Экологический аудит деятельности ОАО «Производственное объединение «Водоканал» города Ростова-на-Дону» Москва, 2010.

Садченко Е.В., Филиппков Ю.С.Одесский национальный университет имени И.И. Мечникова

РОЛЬ И МЕСТО ПРОБЛЕМАТИКИ ЭКОЛОГИЧЕСКОГО МАРКЕТИНГА В ФОРМИРОВАНИИ КОНЦЕПЦИИ АДМИНИСТРАТИВНО-

ТЕРРИТОРИАЛЬНОЙ РЕФОРМИ В УКРАИНЕ

Большая часть инициатив и усилий в области устойчивого развития экономики практически ориентирована на отраслевой принцип управления. Задача состоит в сбалансированном сочетании отраслевого и территориального подходов в процессе планирования и управления природопользованием на принципах экологической безопасности. В то же время необходимо учитывать, что в системе планового управления рациональным природопользованием ведущим является территориальный подход. Это означает, что полноправным распорядителем природных ресурсов, вовлекаемых в сферу производственной деятельности, являются территориальные громады в лице Советов народных депутатов, которые призваны осуществлять на своих территориях политику государства по руководству и управлению народным хозяйством, в том числе по охране окружающей среды и воспроизводству природных ресурсов.

Реализация экономико-экологической политики возможна лишь при использовании совокупности мер, образующих механизм государственного воздействия на экономику природопользования. Отсутствие эффективной системы управления в сфере охраны окружающей природной среды и более медленное, чем ожидалось, проведение структурных реформ и модернизация технологических процессов в условиях роста национальной экономики приводит к увеличению уровня загрязнения и неэффективных подходов к использованию энергетических и природных ресурсов. Инструментами экономико-экологической политики являются административные, экономические и институциональные меры.

Развитие экономики природопользования в рыночно-правовом поле выдвигает необходимость активного применения институциональной теории. В условиях

167

рыночных трансформаций в экономике институциональные основы обеспечения экологически безопасного природопользования играют важную роль в организационно-экономических отношениях управления экологическим маркетингом как на уровне государства, региона так и местном. Рассмотрение институциональных основ реализации экологического маркетинга очень важно в продвижении устойчивого предпринимательства и бизнеса.

Административная реформа, существенно расширяет права местных органов власти в сфере планирования и управления природопользованием, и задача здесь состоит в том, чтобы предоставленные местным Советам права использовались наиболее эффективно, сочетая в себе территориальные и отраслевые подходы и интересы.

Организационно-экономические отношения в управлении экологическим маркетингом также должны строиться и развиваться на основе рационального сочетания отраслевого и территориального принципов управления. Сочетание отраслевых и территориальных интересов применительно к экологическому маркетингу имеет свои особенности на государственном, региональном и местном уровнях. Методологически и методически неразработанными остаются финансово-экономические аспекты деятельности местных органов власти в сфере управления природопользованием. Рыночные условия хозяйствования требуют разработки и внедрения экономических механизмов регулирования природопользования на местном уровне. Сложившаяся практика решения проблем природопользования на местном уровне зачастую входит в противоречие с существующей системой административно-территориального деления регионов Украины. При этом на вертикали местного государственного управления и местного самоуправления “облгосадминистрация - райгосадминистрация - горсовет - поселковый совет - сельский совет” возникают ситуации дублирования, конкуренции и даже конфликта между различными ветвями власти в процессе планирования и управления природопользованием, и в частности - организации территории и объектов природно-заповедного фонда.

Отсутствует методика проведения социо-экономико-экологической экспертизы административно-территориальных единиц в процессе разработки планов их социально-экономического развития. Нормативные документы, регламентирующие территориальное планирование на местном уровне (проекты и схемы районных планировок, проекты межхозяйственного землеустройства, генеральные планы портово-промышленных комплексов и приморских городов, проекты застройки приморских поселков и сельских населенных пунктов) составлены на основе отраслевого подхода к оценке природных ресурсов. Они не учитывают агломерационный эффект, возникающий в результате территориальных сочетаний природных ресурсов, и не включают оценку природно-ресурсного потенциала определенной территории, величина которого определяет уровень допустимой антропогенной нагрузки на природные экосистемы. Очень слаба экономико-экологическая подготовка работников местных исполнительных органов - областных и районных госадминистраций, горисполкомов, исполкомов поселковых и сельских советов.

Сатторов А.Х.

168

Худжандский государственный университет им. акад. Б. ГафуроваРеспублика Таджикистан

О ВОЗМОЖНОСТИ СОЗДАНИЯ В РЕСПУБЛИКЕ ТАДЖИКИСТАН КОМПЕНСАЦИОННОГО ФОНДА ДЛЯ ЦЕЛЕЙ ЭКОЛОГИЧЕСКОГО

СТРАХОВАНИЯ

Реализация в Таджикистане, России, Украине и в других странах ряда инвестиционных проектов для повышения уровня жизни населения предполагает адекватно учитывать и оценивать их экологическую составляющую [1,2]. Речь идет о том, чтобы при обосновании и осуществлении тех или иных проектов хозяйственного развития учитывали и оценивались не только видимые социальные и экономические результаты, но и последствия возможного негативного воздействия на окружающую среду, на истощение природного капитала. В конечном итоге важно создать такой экономический инструментарий принятия управленческих решений, который позволит обеспечить новое экологическое качество жизни с учетом возможностей устойчивого развития для будущих поколений [5]. Такой подход особенно актуален для Таджикистана, значительная часть территории которого представляют уникальные нетронутые природные ландшафты. горные экосистемы, которые обеспечивают воспроизводство чистой питьевой воды, поддержание климатического баланса. В этих условиях, как считает Порфирьев Б.Н. при обосновании указанных проектов следует также учитывать так называемые «неэкономические» блага и богатства природы [4]. Противоречие между целями рыночной экономики (в части получения и распределения дохода) еще более усугубляется, если рассматривать взаимосвязь человека и природы, не ограничиваясь достаточно узкими рамками экономических, чисто бухгалтерских, критериев, а подходить к ней с позиций общечеловеческих ценностей и междисциплинарного научного анализа.

Перед Таджикистаном, Россией, Украиной, как и перед другими странами, стоят новые вызовы. Этим и объясняется необходимость экологической модернизации экономики, включая инновационное развитие, обеспечение экологической и энергетической эффективности экономики [3]. Как показывает анализ, проектируемые и осуществляемые в настоящее время в ряде стран инвестиционные проекты могут оказать существенное негативное воздействие на окружающую среду. К примеру, осуществление рубок главного пользования в Приморском крае может существенно затронуть девственные леса региона, где обитают леопарды, сказаться на снижении рыбохозяйственных функций водотоков, на состоянии биоразнообразия территории и способности к восстановлению растительных сообществ и популяций охотничье-промысловых видов. Расширение масштабов хозяйственной и иной деятельности в Республике Таджикистан также связано с вмешательством в сложившиеся природные комплексы и горные экосистемы, являющиеся средообразующим компонентом окружающей среды. Хотя материалами ОВОС и экологической оценки ряда проектов и предусматривались некоторые компенсационные механизмы и мероприятия по снижению негативного воздействия данной деятельности на природную среду, на практике эти механизмы практически не применяются за исключением незначительной платы за пользованием

169

объектами животного и растительного мира. Кроме того, осуществляемый экологический мониторинг таких проектов не учитывает фазу, когда хозяйственная и иная деятельность на рассматриваемой территории прекращена и требуется оценить меры по фактической экологической реабилитации данной территории. Происходит так называемы эффект амбивалентности, когда вследствие запаздывания проявления последствий реализации проекта во времени могут проявиться не только положительные и отрицательные последствия их осуществления, причем последние могут быть не только сопоставимы с ожидаемыми результатами, но и превосходить их. На практике это означает, что природа зачастую быть существенно нарушена, одновременно с этим подорваны условия для социально-экономического развития местного населения, которые базировались на данных природных условиях [4]. В то же время компания-природопользователь часто не имеет реальных обязательств по компенсации причиненного вреда, а предложенные еще на проектной стадии строительные решения и природоохранные мероприятия не позволяют в полной мере исключить прямой ущерб природным объектам и могут привести к разрушению уникальных экосистем и исчезновению видов флоры и фауны, находящихся на особом режиме охраны.

С точки зрения формирования компенсационных механизмов природопользования, на наш взгляд, заслуживают внимания предложение о воссоздании единого государственного фонда охраны окружающей среды как целевого источника финансирования природоохранных мероприятий, что одновременно позволит обеспечить реализацию компенсационной функции имущественной ответственности за причинение вреда окружающей среде. Речь идет, по существу, о воссоздании действующей на территории бывшего СССР (и позже в России) в 1988 по 2001 гг. системы экологических фондов, которая в значительной мере аккумулировала различного рода поступления, в том числе – и часть платежей за природопользования, которые впоследствии использовались на целевые экологические нужды. Данный фонд наряду с источниками бюджетного финансирования природоохранной деятельности в определенной мере следует рассматривать и как источник для возмещения прошлого экологического вреда, или накопленного ущерба.

Как показывает анализ, последствия таких экологических катастроф, как например, разлив нефтепродуктов в Мексиканском заливе в результате аварии на нефтяной компании «Бритиш Петролиум» в 2010 г., могут быть очень существенными. Для компенсации потерь пострадавшим, в том числе – компенсации ущерба окружающей среде компания создала специальный фонд в размере 20 млрд. долл. Для устранения последствий такого загрязнения данная компания потратила по состоянию на июль 2010 г. около 2 млрд. долл. Речь идет, о прецеденте создания экологического компенсационного фонда предприятия, региона, отдельной экосистемы. Такой подход является одной из разновидностью создание экологических депозитов предприятия. Предполагается, что оговоренную сумму компания будет вносить на депозитный счет поэтапно в течение нескольких лет.

В бывшем СССР в начале 90-х годов предпринимались попытки увязки проблемы снижения риска и уменьшения экономического ущерба от последствий экологических аварий с упорядочением имущественной (экономической) ответственности предприятий за загрязнение окружающей среды. На этой основе

170

предполагалось введение механизма экологического страхования. Следует учитывать, что подавляющая часть этого ущерба обычно либо фактически компенсируется государством в виде бюджетных затрат на очистку акваторий (территорий), проведение различного рода восстановительных работ, выплату компенсаций пострадавшим и т.п., либо (в большей своей части) проявляется в виде снижения качества жизни настоящего и будущего поколений. В этих условиях, масштабы имущественной ответственности предприятий за причиненный ими экологический вред, на наш взгляд, должен определяться не только масштабами причиненного ущерба, но и одновременно – реальными возможностями эффективного резервирования средств на цели компенсации ущерба на разных уровнях управления народным хозяйством.

В основу экономического механизма гражданской (имущественной) ответственности предприятия за загрязнение окружающей среды и истощение природного капитала, на наш взгляд, может быть положения многоуровневая система резервирования (депонирования) средств на возмещение экологического вреда. В этих условиях, с учетом последствий экологической катастрофы в мексиканском заливе Президент Российской Федерации выступил с инициативой создания глобального фонда страхования от экологических рисков. По сути, он представляет собой одну из форм имущественной ответственности за загрязнение окружающей среды на глобальном уровне. Очевидно, что формирование экологических компенсационных фондов в виде депонирования средств на случай наступления чрезвычайных экологических ситуаций, истощения природного капитала может осуществляться на уровне отдельного предприятия, отрасли, региона, отдельной эколого-экономической системы, которая подвергается негативным воздействиям хозяйственной и иной деятельности. Такой подход в экономике природопользования может использования для регулирования общественных (экологических) благ. Создание механизмов финансирования глобальных общественных благ в рамках депонирования средств на компенсацию возможного ущерба в сфере природопользования означает не только мобилизацию новых ресурсов, но и перераспределение уже имеющихся средств. По оценкам многих отечественных и зарубежных экономистов-экологов, совокупные национальные затраты, гарантирующие сохранение качества среды обитания и благополучие природных объектов, должны составлять 5-8% ВВП. Аналогично можно говорить о необходимости депонирования средств на компенсацию возможного ущерба окружающей среды с учетом вероятности наступления неблагоприятного экологического события в размере 2-3% от размера инвестиций по проекту. В составе компенсационного фонда экологического назначения предприятия, организации может выступать обособленное имущество, принадлежащее предприятию, а также средства, депонируемые предприятием на случай наступления неблагоприятного экологического события от его деятельности. Кроме того, могут создаваться специализированные экологические депозитарии в разрезе отдельных регионов, предприятий для управления природопользованием.

В качестве еще одного инструмента финансирования подобных мероприятий можно отметить проект создания Инвестиционного фонда для финансирования проектов в области энергоэффективности и возобновляемых источников энергии, который в настоящий момент рассматривается Европейской энергетической комиссией (ЕЭК) ООН. Данный проект инвестиционного фонда, который является

171

частно-государственным партнерством, предназначен для финансирования проектов в области энергоэффективности и возобновляемых источников энергии с уставным капиталом в 2010 г. в размере 250 млн. евро.

1. Государственный доклад «О состоянии и об охране окружающей среды Российской Федерации в 2009 году». М.: АНО «Центр международных проектов», 2010. – 524 с.

2. Лукьянчиков Н.Н., Потравный И.М. Экономика и организация природопользования. Учебник. 4-е изд., перераб. и доп. М.:: ЮНИТИ-ДАНА, 2010. – 687 с.

3. Основные направления деятельности Правительства Российской Федерации на период до 2012 года», приняты Распоряжением Правительства Российской Федерации от 17 ноября 2008 г. N 1663-р. www.kremlin.ru

4. Порфирьев Б.Н. Экономическое измерение гармонии человека и природы. Москва: Анкил, 2010. – 52 с.

5. Указ Президента РФ от 04.06.2008 №889 «О некоторых мерах по повышению энергетической и экологической эффективности российской экономики»// На пути к устойчивому развитию России. Бюллетень Центра экологической политики России, 2008, №43, с. 7-8.

Сосюра С.Г.Інститут економіки природокористування та сталого розвитку

ПІДХОДИ ЩОДО ОЦІНКИ МАТЕРІАЛЬНИХ ЗБИТКІВ ВІД НАДЗВИЧАЙНИХ ЕКОЛОГІЧНИХ СИТУАЦІЙ

Створення надійного і ефективного механізму, здатного забезпечити збалансоване рішення економічних завдань і проблем збереження навколишнього природного середовища для задоволення життєвих потреб населення, є основним завданням управління природоохоронною діяльністю в Україні.

В той же час слід враховувати справжній стан виробництва, очікувану динаміку забруднення не тільки у сфері виробництва, але і у сфері споживання. Так, за останні 10 років в Україні відповідно до динаміки соціальних та економічних втрат від природних і техногенних процесів в Україні протягом 1997-2010 років, про що свідчать дані, наведені у таблиці 1, зростають на 10-35%, і тільки за останні 5 років (2006-2010) збільшилися майже у 2 раза.

Таблиця 1 - Показники економічного збитку та соціального ризику від надзвичайних ситуацій та подій у період з 1999 по 2010 роки

172

Стратегічний підхід до управління ризиками надзвичайних екологічних ситуацій, який необхідно запровадити у кожному окремому регіоні і здійснювати на основі профілактичних заходів щодо його зниження. Для розробки здійсненною й ефективної стратегії управління ризиками надзвичайних екологічних ситуацій необхідно розглядати наступними етапами: визначення та оцінка ризику; зменшення ризику; готовність до надзвичайних екологічних ситуацій; фінансування ризику катастроф або перерахування коштів; створення інституційної основи.

Досліджуючи економічні, соціальні та екологічні наслідки надзвичайних екологічних ситуацій доцільно використати поняття «прямого збитку» [3], тобто поточної вартості витрат на відтворення, заміщення або відшкодування ринкової вартості об'єкта оцінки без урахування неотриманих майбутніх вигод та «непрямого збитку» [4].

В загальному випадку повний матеріальний прямий і непрямий збиток можливо розглядати у вигляді суми окремих збитків, обумовлених наступними категоріями: збитком внаслідок погіршення стану здоров’я для окремою частини населення та

смертності із-за дія уражаючих факторів внаслідок даної катастрофи, тобто внаслідок скорочення тривалості життя;

збитком від втрати об’єктів економіки; збитком від погіршення стану природного середовища; збитком від можливого потрясіння в суспільстві внаслідок надзвичайної ситуації,

аварії чи катастрофи та відповідного порушення звичного устрою соціального існування.

Зробити кількісну оцінку кожної з категорій прямого збитку складно, а непрямих збитків завжди визначають зі значними погрішностями, тому до цього часу в Україні та і інших державах прямі і непрямі збитки визначають за експертними та відносними оцінками.

173

1. Рева Г.В. Український соціум: загрози екстремальних ситуацій: [Монографія]/За ред.. проф. В.К. Врублевського/ Рева Г.В., Врублевський В.К., Ксьонзенко В.П., Мариніч І.В. – К.: Інформаційно-виробничий центр «Інтелект», 2003. – 432 с.

2. Дурдинець В.В. Соціальні ризики та соціальна безпека в умовах природних і техногенних надзвичайних ситуацій та катастроф/ Відп. ред. В.В. Дурдинець, Ю.І. Саєнко, Ю.О. Привалов. – К.: Стилос, 2001. – 497 с.

3. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження Національного стандарту N 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав" (Національний стандарт, п.3) від 10 вересня 2003 р. N 1440 , м.Київ

4. Бридун Є.В. Моделювання страхового механізму компенсації еколого-економічних збитків/ Брикун Є.В. – Х.: Видавництво «Форт», 2004.- 256 с.

Сотник И.Н., Коробец Е.М.Сумский государственный университет

СИСТЕМНЫЙ ПОДХОД К УПРАВЛЕНИЮ ЭКОЛОГИЧЕСКИМИ РИСКАМИ НА ПРЕДПРИЯТИИ

В связи с усложнением условий производственно-хозяйственной деятельности, нарастающим многообразием источников и возможных последствий рисков, их необходимо рассматривать в системной связи с другими факторами и параметрами хозяйственной деятельности предприятий. Управление рисками должно быть интегрировано в общеорганизационный процесс, иметь свою стратегию, тактику, оперативную реализацию. Важно не только осуществлять управление рисками, но и периодически пересматривать мероприятия и средства такого управления [1].

Первым актом управления риском несомненно является осознание предприятием проблемы риска. При этом под риск-проблемой понимается недопустимо большое рассогласование между потребностью в безопасности и реальным уровнем риска в процессе хозяйственной деятельности. Управление риском становится актуальным после обнаружения риск-проблемы. При этом должны использоваться результаты анализа и моделирования риска.

Для обеспечения системного подхода в управлении риском анализ также должен быть системным. При таком анализе риски исследуют в их взаимной связи с учетом вероятности и особенностей проявления конкретного риска. Для анализа риска, установления его допустимых пределов в связи с требованиями безопасности и принятия управленческих решений необходимы:

- наличие информационной системы, позволяющей оперативно контролировать существующие источники опасности и состояние объектов возможного поражения;

- сведения о предполагаемых направлениях хозяйственной деятельности, проектах и технических решениях, которые могут влиять на уровень экологической безопасности, а также программа для вероятной оценки связанного с ними риска;

174

- экспертиза безопасности и сопоставление альтернативных проектов и технологий, являющихся источниками риска;

- разработка технико-экономической стратегии увеличения безопасностью и определение оптимальной структуры затрат для управления величиной риска и ее снижения до приемлемого уровня с социальной, экономической и экологической точек зрения;

- составление рискологических прогнозов и аналитическое определение уровня риска, при котором прекращается рост числа экологических поражений;

- формирование организационных структур, экспертных систем и нормативных документов, предназначенных для выполнения указанных функций и процедуры принятия решений;

- воздействие на общественное мнение и пропаганда научных данных об уровнях экологического риска с целью ориентации на объективные, а не эмоциональные оценки риска.

Зачастую представление о риске складывается у наблюдателя только на основании его опыта и интуиции. Но в более сложных случаях для того, чтобы можно было составить представление о риске, применяются количественные или сравнительные показатели, рассчитываемые по установленным правилам и измеряемые по той или иной шкале, а также критериальные значения этих показателей [2]. Это необходимо из-за того, что исходная информация об интересующей ситуации слишком сложна и объемна, чтобы целиком быть представленной лицам, принимающим решение. При этом отдельные показатели риска или группы таких показателей никогда не дают достоверного представления о развитии рассматриваемой ситуации, а лишь снижают его неопределенность [3].

Таким образом, целью обеспечения безопасности деятельности должна быть системная параллельная защита окружающей среды от чрезмерных, недопустимых рисков. Если не удается обеспечить баланс целей при управлении рисками, то положительный эффект не будет достигнут. Если не удастся обеспечить безопасность хотя бы по одному фактору, то не удастся обеспечить и безопасность в целом. Конкретные параметры недопустимо большого рассогласования между потребностью в безопасности и реальным уровнем риска могут определяться реальным уровнем возможностей предприятия по удовлетворению существующих потребностей.

1. Иода Е.В., Иода Ю.В., Мешкова Л.Л., Болотина Е.Н. Управление предпринимательскими рисками. 2-е изд. испр. и перераб. Тамбов : Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2002. – 212 с.

2. Бурков В.Н. Экологическая безопасность / В.Н. Бурков, А.В. Щепкин. – М. : ИПУ РАН, 2003. – 92 с.

3. Беляков А.В. Банковские риски : проблемы учета, управления и регулирования (2-е изд). Управленческая методическая разработка. – «БДЦ-пресс», 2004 г. – 256 с.

Степанюк Н.А.ПВНЗ Міжнародний економіко-гуманітарний університет

імені академіка Степана Дем’янчука

175

НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ЗРОШУВАЛЬНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА

Створення екологічно стійких агроландшафтів, які орієнтовані на виробництво високоякісної продукції в обсягах, що відповідають біокліматичному потенціалу регіону та на відтворення природних ресурсів – одне з найважливіших завдань агропромислового комплексу. Однак їх рішенню не сприяє існуючий економічний механізм природокористування в зрошуваному землеробстві: відсутня система платежів за використання водних об’єктів і забруднення навколишнього середовища; не відповідають принципам стійкого розвитку й природокористування методи визначення лімітів водокористування й платежів за використання земельних ресурсів; вимагає подальшого вдосконалювання система планування й фінансування ресурсозберігаючих технологій і т.д.

Питання раціонального використання, відтворення та охорони земельних і водних ресурсів з метою ефективного розвитку сільського господарства досліджувалися багатьма ученими, зокрема, В.В. Докучаєвим, В.А. Ковдою, О.М. Костяковим, Г.М. Личом, Ю. Одумом, Г.Ф. Раскіним, М.Ф. Реймерсом та ін. Науково-практичні і соціально-економічні аспекти ведення сільськогосподарського виробництва, його інтенсифікації, раціонального земле- та водокористування, поліпшення якості аграрної продукції висвітлено в наукових працях О.Ф. Балацького, І.К. Бистрякова, В.І. Благодатного, В.Г. В’юна, Б.М. Данилишина, Д.С. Добряка, С.І. Дорогунцова, Ю.І. Івашкевича, Л.Я. Новаковського, І.І. Лукінова, О.М. Онищенка, Г.М. Підлісецького, П.П. Руснака, П.Т. Саблука, В.М. Степанова, П.А. Стецюка, В.М. Трегобчука, А.М. Третяка, О.М. Царенка, М.А. Хвесика, В.В. Юрчишина та багатьох інших.

Однак проблема ефективного й екологобезпечного використання ресурсного потенціалу водогосподарського комплексу, зрошуваних земель з урахуванням здійснюваних в Україні ринкових перетворень залишається недостатньо дослідженою. Різке зменшення обсягів фінансування водогосподарського комплексу і, як наслідок, відсутність реальних реформ у ньому, призвело до високих темпів морального і фізичного старіння гідромеліоративних систем та об’єктів, виходу з ладу основних меліоративних фондів, значного зменшення обсягів поливу зрошуваних земель, погіршення технічного стану зрошувальної мережі. Тобто ресурсний потенціал вітчизняного водогосподарського комплексу використовується не повною мірою і з надто низькою ефективністю.

Розвиток економічного механізму природокористування в зрошуваному землеробстві повинний бути спрямований на рішення наступних завдань: розробку системи платежів за використання водних ресурсів і забруднення навколишнього середовища (скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти); встановлення лімітів використання водних ресурсів і скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти; удосконалення системи планування й фінансування ресурсозберігаючих технологій та системи платежів за використання земельних ресурсів; перегляд законодавчої й нормативно-методичної бази.

Виконані нами дослідження допомогли вдосконалити методику визначення плати за використання водних ресурсів у сільському господарстві. Вона враховує оцінку впливу кількості і якості водних ресурсів на стан основних компонентів агроландшафту й платного водокористування на кінцеві результати господарської

176

діяльності учасників процесу виробництва продукції на зрошуваних землях. В основі методології – соціоприродний підхід, що забезпечує узгодження вимог природних систем із планами господарської діяльності сільськогосподарських підприємств. При цьому господарська діяльність водокористувачів спрямована на забезпечення збереження й відтворення родючості ґрунту, біоти і водних ресурсів, що є основою існування природних ландшафтів, і створення екологічно стійких і економічно ефективних агроландшафтів.

Основним принципом реформування фінансової системи водокористування в сільському господарстві повинне стати стимулювання скорочення втрат води, дотримання водокористувачами встановлених лімітів водовикористання і покарання за забруднення водних об'єктів. Це означає, що фінансова політика в сфері водокористування повинна бути спрямована не на механічний приріст платежів за використання водних ресурсів, а на збільшення платежів за понадлімітне споживання води при скороченні плати за споживання води в межах лімітів.

У зв’язку із цим серйозним завданням є розробка методики обґрунтування режимів зрошення (лімітів водовикористання). Існуючі методи розрахунку зрошувальних норм сільськогосподарських культур спрямовані на повне задоволення вимог рослинності у воді й не повною мірою враховують вимоги ґрунтів, питання регулювання біологічного й геологічного кругообігу і гідротермічного режиму.

1. Балюк С.А. Зрошувані землі. // Земельні ресурси України. / За ред. Медведева В.В. – К.: Аграрна наука, 1998. – С. 88-111.

2. Ромащенко М.І., Балюк С.А. Зрошення земель в Україні: стан та шляхи поліпшення. / М.І. Ромащенко, С.А. Балюк – К.: Світ, 2000. – 114 с.

3. Сучасний стан, основні проблеми водних меліорацій та шляхи їх вирішення. / За ред. акад. УААН Коваленка П.І. – К.: Аграрна наука, 2001. – 215 с.

Тихонова Ж.С.Южный федеральный Университет

ПЛАТЕЖИ ЗА НЕГАТИВНОЕ ВОЗДЕЙСТВИЕ НА ОКРУЖАЮЩУЮ СРЕДУ В РОСТОВСКОЙ ОБЛАСТИ

Предприятия производственной сферы в результате своей деятельности производят все виды загрязнений, облагаемых платой за негативное воздействие на окружающую среду (НВОС), и объемы их кратно превышают эти объемы в других, непроизводственных сферах деятельности. Поэтому производственные, промышленные предприятия чаще всего проверяются органами по охране окружающей среды, в результате чего выявляются экологические нарушения, выдаются предписания, налагаются штрафы. Если на предприятии не уделяется достаточного внимания «экологическим вопросам», то это неизменно оборачивается для него немалыми затратами в виде штрафов и повышенной платы за НВОС, а в худшем случае грозит приостановлением его деятельности. Тематика актуальна на

177

сегодняшний день и обусловлена проблемой выбросов промышленных отходов производствами и полежит борьбе по их устранению.

Статьей 16 Федерального закона от 10.01.2002г. № 7-ФЗ «Об охране окружающей среды» определены виды негативного воздействия на окружающую среду и установлено, что формы платы за НВОС определяются федеральными законами. Платежи за НВОС, являясь экономическим методом государственного регулирования, есть экономический стимул к тому, чтобы предприятия, деятельность которых связана с вредными воздействиями на окружающую среду, самостоятельно принимали меры по уменьшению ее загрязнения в соответствии с требованиями экологического законодательства.

Плата за НВОС взимается с предприятий, учреждений и других юридических лиц независимо от их организационно-правовых форм и форм собственности, на которой они основаны, однако, внесение платы за негативное воздействие на окружающую среду не освобождает субъекты хозяйственной и иной деятельности от выполнения мероприятий по охране окружающей среды и возмещения вреда окружающей среде.

В настоящее время в Ростовской области функции администратора дохода по плате за негативное воздействие на окружающую среду возложены на Нижне-Донское управление Ростехнадзора, которые осуществляют контроль за правильностью исчисления, полнотой и своевременностью уплаты платежей в бюджет, начисление, учет, взыскание и принятие решений о возврате (зачете) излишне уплаченных (взысканных) платежей за негативное воздействие на окружающую среду, пеней и штрафов по ним.

Приказом Федеральной службы по экологическому, технологическому и атомному надзору от 25 февраля 2009 года № 98 Нижне-Донскому управлению Ростехнадзора утвержден план по сбору в бюджет платы за негативное воздействие на окружающую среду в 2009 г. в размере 360 млн. руб. Однако, по данным Управления Федерального казначейства по Ростовской области по состоянию на 01.01.2010 г. по данному виду платежа в бюджеты всех уровней поступило 390 982,5 тыс. руб., что составляет 108,6% от установленного плана. Из общей суммы поступивших платежей 39% составляет плата за негативное воздействие на окружающую среду в пределах установленных нормативов (лимитов), 61% - плата за превышение нормативов (лимитов). Поступления в 2009 году на 17 555,7 млн. руб. меньше, чем в 2008 году [1].

Снижение объемов поступлений в бюджеты по данным платежам в 2009 году в первую очередь связано с приостановками, закрытиями производств, сокращением персонала и рабочего времени, финансовыми возможностями плательщиков в условиях развития кризисных тенденций.

Так по состоянию на 01.01.2010 года, анализируя сведения о плательщиках платы за НВОС, сокративших свою производственную деятельность по экономическим причинам, снижение сумм платы за НВОС составило 4 578,1 тыс. руб.

Таким образом, снижение поступлений штрафов за НВОС в бюджеты всех уровней Ростовской области свидетельствует о снижении отходоемкости производственных предприятий, что в свою очередь способствует их экологизации. Платежи за НВОС играют преимущественную роль в осуществлении экологизации

178

хозяйственной деятельности, способствуя ее появлению в результате введения санкций, таким образом, являясь ее элементом.

1. http://nature.donrise.ru/ Познавательный портал о Донском крае. Дата обращения 20.01.2011г.2. http://www.gks.ru/ Официальный сайт Федеральной службы Государственной статистики.

Дата обращения 20.01.2011г.

Хлобистов Є.В., Жарова Л.В., Коваленко А.О.ДУ «Інститут економіки природокористування та

сталого розвитку НАН України»

СТРАТЕГІЧНИЙ РОЗВИТОК ТА ПОТЕНЦІАЛ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Екологічна безпека, по-перше, є невід'ємною складовою національної безпеки держави, що відображається в офіційних документах та підтверджується логікою розвитку держави й суспільства; по-друге, як складова національної безпеки, повинна досягатись завдяки виваженій та ефективній державній політиці всіх рівнів; по-третє, в основу реалізації політики екологічної безпеки покладена фундаментальна цінність суспільства – національний екологічний інтерес постійного довгострокового характеру, і строк його актуалізації не може бути обмежений навіть існуванням держави, оскільки він має територіальну, а не політичну прив’язку. Реалізація національного екологічного інтересу спирається на поєднання природних ресурсів усіх видів, інтересів регіону, міста, об’єкта з інтересами держави та виконанням державою конституційних зобов’язань і міжнародних угод. По-четверте, екологічна безпека, як складова державної політики всіх рівнів, має здатність до саморозвитку, методологію вивчення, певні умови реалізації. Такими умовами є правове забезпечення формування і впровадження політики екологічної безпеки та стратегічне планування. По-п’яте, стратегічне планування політики екологічної безпеки спирається на принципи: політичних пріоритетів екологічної діяльності, збалансування та взаємного доповнення національних та регіональних пріоритетів, науково-технічного обґрунтування, громадського контролю, що визначають його ефективність у цій сфері та перспективність екологічної політики держави в цілому. По-шосте, діяльність щодо забезпечення екологічної безпеки як складової державної політики та об’єкта стратегічного планування є важелем сприяння демократизації суспільства та інтеграції держави до європейських структур. Ми виходимо з бачення структури стратегічного потенціалу екологічної безпеки – СПЕБ (детальніше про СПЕБ автори розвивають у роботі [2]) як динамічного утворення, що передбачає тісні взаємозв’язки між рівнями і факторами формування і реалізації, спирається на систему державного управління та є залежною від соціального чи політичного сприйняття екологічної безпеки [2, с. 45].

Розглядаючи СПЕБ, доцільно виділити такі його аспекти: 1) функціонування у просторі-часі буття конкретного соціуму особливої,

штучної за походженням і бажаної для людини властивості, –безпеки-блага та

179

намагання соціуму мати це благо на відповідному рівні; 2) комплексність – передбачає існування для соціуму цілої палітри

різновидів благ-безпек (природно-техногенної, демографічної, воєнної тощо), які кореспондують одна з одною і пов’язані між собою через спільні ресурси соціуму, що підтримують кожен конкретний вид безпеки;

3) тривалість – спроможність соціуму протягом необхідного тривалого проміжку часу підтримувати доцільний рівень безпеки відповідного виду. Для цього використовуються всі ресурси – як ті, що первісно вживались для підтримки саме зазначеного виду безпеки, так і ті, що можуть надходити для підтримки інших видів безпеки у зв’язку із зміною загальної структури пріоритетів;

4) структурна стійкість – композиція аспектів комплексності й тривалості. Система залишається життєздатною на необхідному рівні безпеки, якщо вона має ресурси, які можуть використовуватись в її регулятивному механізмі для зниження впливу на безпеку дестабілізуючих факторів;

5) квантифікованість – існування показників у відповідному кількісному вимірюванні як певного індексу. Вимірювання може проходити на основі експертного оцінювання або на основі первинної кількісної інформації;

6) адресність – спроможність пов'язуватися з певним конкретним, фіксованим і обмеженим станом речей у відповідному просторі-часі буття соціуму. Можна відрізняти пряму адресність – адекватне відображення індексом безпеки стану речей, і зворотну адресність – можливість зміною індексу безпеки впливати на характеристики стану речей;

7) керованість безпеки – принципова здатність соціуму впливати на безпеку, виходячи з певних міркувань щодо доцільних значень її індексів. Розрізняють горизонтальну складову – взаємозумовленість різних за змістом індексів безпеки, і вертикальну складову – залежність кожного індексу безпеки від конкретних адресних характеристик його стану;

8) змістовність – прив’язка до певного простору-часу буття соціуму і необхідність підтримки належного стану цієї системи;

9) дуальність – існування певного негативного відображення – ризику, який взаємодіє з безпекою на засадах особливого контекстуального й адресного взаємодоповнення.

1. Хлобистов Є.В. Методологічні аспекти дослідження екологізації стратегічного потенціалу просторового розвитку продуктивних сил України / Хлобистов Є.В., Добрянська Л.О. // Агросвіт: науково-практичний журнал/ РВПС України НАН України, ТОВ «ДКС Центр» . – 2010. – №7. – С.7-13.

2. Хлобистов Є.В. Екологічна безпека трансформаційної економіки / Є.В. Хлобистов; Відп. ред. С.І. Дорогунцов. – К.: Агентство "Чорнобильінтерінформ", 2004. – 250 с.

Ховавко И.Ю.Экономический факультет МГУ им. М.В. Ломоносова

180

ВНЕШНИЕ ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ ЭФФЕКТЫ АВТОТРАНСПОРТА И СПОСОБЫ ИХ ИНТЕРНАЛИЗАЦИИ В МЕГАПОЛИСЕ.

В экстернальной экономике сформировалось самостоятельное направление, занимающееся изучением транспортных экстерналий. В существующих исследованиях наиболее часто выделяют следующие виды внешних эффектов автотранспорта (в порядке убывания величины): влияние на землепользование; неоплаченная часть издержек на парковку; дорожные пробки; загрязнение воздуха; риск аварий; стоимость земли; внешние инфраструктурные издержки; загрязнение воды; регулирование дорожного движения; эффект барьера; шумовое загрязнение; разнообразие транспорта; отходы. Значительная часть внешних эффектов автотранспорта – это экологические внешние эффекты. На основании обобщения существующих российских и зарубежных исследований, автор получил следующие оценки внешних эффектов автотранспорта:

1) Ущерб от загрязнения воздуха автотранспортом составляет в среднем по России 45 коп/авт-км. (РФ, 2000г., можно рассматривать как нижний предел оценки для г. Москвы);

2) Экологический ущерб плюс некоторая часть социального ущерба (ДТП) – 1,9 руб/авт.- км (Москва, 2005 г.);

3) Полный экономический ущерб (экологический ущерб, ущерб от ДТП, потери времени в пробках) составляет около 3,7 руб/авт.-км (Москва, 2007г.);

4) Усредненные западные оценки составляют около 3 рублей на авт.-км (пересчитано в рубли на км пробега автором).

По нашим расчетам из 3 руб/авт-км внешних издержек водитель в нашей стране оплачивает менее четверти (0,62 руб/авт-км). Основываясь на этих оценках, и, считая дневной пробег среднего автомобиля в Москве 30 км, получаем нижнюю оценку внешних эффектов от одного легкового автомобиля около 30 000 рублей в год. Таким образом, большинство автомобилистов не осознают (или не хотят осознавать), что они не полностью оплачивают издержки, связанные с их передвижением на автомобиле, которые, тем не менее, приходится оплачивать обществу.

Любые способы интернализации внешних эффектов повысят общественное благосостояние, однако затрагивают они интересы разных групп населения по-разному. Нет однозначно хороших и однозначно плохих инструментов интернализации внешних эффектов. Обществу необходим консенсус, достичь которого довольно сложно, что уже показало обсуждение в прессе транспортной стратегии развития Москвы (плана Собянина).

Мы поставили перед собой задачу определить, есть ли точки пересечения в понимании способов разрешения транспортных и экологических проблем Москвы (способов интернализации внешних эффектов автотранспорта) у разных групп населения (групп экспертов). Для анализа мы выделили три группы экспертов, которых условно назвали «специалисты», «автомобилисты» и «экологи». Для оценки связи внутри каждой группы применялся коэффициент конкордации, оценка значимости которого проводилась по критерию χ2, а между группами – коэффициент ранговой корреляции (по Спирмену). Опросный лист с 24 вариантами был направлен экспертам для ранжирования. Значение критерия у экологов оказалось меньше

181

табличного, что означает, что суждение не имеет закономерности и носит случайный характер. Коэффициент конкордации у специалистов составляет 0,52, у автомобилистов - 0,75, что подтверждает соответственно среднюю и высокую степень согласия мнений в этих группах.

В результате анализа субъективных мнений экспертов получена упорядоченная оценка вариантов транспортной политики (согласно полученному весу в относительных единицах), отражающая предпочтения отдельных групп экспертов. Изучение мнений экспертного сообщества показало, что на сегодняшний день в обществе нет силы в полной мере осознающей необходимость интернализации внешних эффектов автотранспорта, заинтересованной в этом и готовой отстаивать свою позицию. В этих условиях только государство способно организовать эту деятельность, важнейшей составляющей которой должна стать разъяснительная работа с населением (прежде всего, с, так называемым, автомобилизированным сообществом). Однако властям следует помнить, что использование механизма интернализации для оправдания действий фискальной машины государства (а не для повышения общественного благосостояния) только дискредитирует данный механизм в глазах общества.

Чижов В.В.,ГОУ ВПО «Российский экономический университет им. Г.В. Плеханова»

О ПРИНЦИПАХ РЕАЛИЗАЦИИ ДОЛГОСРОЧНОЙ ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ ПОЛИТИКИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ И ОБЕСПЕЧЕНИИ

ЭКОЛОГИЧЕСКИ ОРИЕНТИРОВАННОГО РОСТА ЭКОНОМИКИ

Основополагающие принципы экологической политики в целях обеспечения устойчивого развития были сформулированы в Декларации Рио-де-Жанейро на Всемирной конференции по окружающей среде и развитию в 1992 г. [1]. В этих принципах, в частности, утверждалось, что государства, проводя свою политику по вопросам окружающей среды и развития, несут ответственность за то, чтобы их деятельность не наносила ущерб окружающей среды, в том числе – в трансграничном контексте; право на развитие должно реализовываться таким образом, чтобы удовлетворялись потребности в развитии и сохранении окружающей среды нынешнего и будущих поколений и др. В дальнейшем указанные принципы были закреплены в национальном законодательстве Российской Федерации, в частности. в федеральном законе «Об охране окружающей среды» (2002 г.), в Экологической доктрине Российской Федерации [1,3,4].

В настоящее время подготовлен проект Основ экологической политики Российской Федерации на период до 2030 года, которые предполагается принять указом Президента Российской Федерации. Долгосрочная стратегия развития страны должна обеспечивать устойчивое развитие страны, основанное на сочетании экономических, экологических и социальных интересов общества. Вхождение страны по важнейшим показателям в число передовых мировых держав обуславливает ее участие в решении глобальных экологических проблем, которые стоят перед мировым

182

сообществом: это глобальное изменение климата, деградация биосферы, дефицит природных ресурсов, прежде всего, воды, и их рациональное использование [2]. Переход от энергосырьевой экономики к инновационной модели также связан с решением конкретных экологических проблем.

В этих условиях стратегической целью экологической политики страны является сохранение природных экосистем, поддержание их целостности и жизнеобеспечивающих функций для устойчивого развития общества, повышения качества жизни, улучшения здоровья населения и демографической ситуации, обеспечения экологической безопасности страны. В качестве целей национальной экологической политики на период до 2030 года можно выделить следующие: а) создание безопасной, благоприятной для обитания человека окружающей среды, отвечающей его базовым биологическим и эстетическим потребностям; б) совершенствование природоохранного законодательства; в) предотвращение и минимизация негативного воздействия хозяйственной и иной деятельности на человека и окружающую среду; сохранение и восстановление природной среды, оздоровление нарушенных природных экосистем; ликвидация прошлого (накопленного) экологического ущерба; г) сохранение биоразнообразия; д) обеспечение баланса потребностей экономического благосостояния и экологического благополучия общества, создание качественной социальной инфраструктуры с целью обеспечения социальных потребностей человека; е) формирование ресурсосберегающей и энергоэффективной экономики, обеспечивающей наибольший хозяйственный эффект при наименьшем негативном воздействии на окружающую среду; ж) обеспечение участия и учет мнения заинтересованных сторон при принятии экологически значимых решений.

Проведение долгосрочной экологической политики основывается на следующих принципах:

признания приоритетности для общества жизнеобеспечивающих функций экосферы перед прямым использованием ее ресурсов при соблюдении баланса потребностей населения в благосостоянии и экологическом благополучии;

интеграции в мировую систему рыночной экономики, включающей учет влияния других государств, применение международных норм и стандартов в области охраны окружающей среды, сотрудничество в решении глобальных экологических проблем;

системного и комплексного решения проблем обеспечения экологической безопасности и ведения природоохранной деятельности на локальном, региональном, федеральном и глобальном уровнях на основе оценки экологических рисков и экологических ущербов;

соответствия хозяйственной и иной деятельности законодательным и другим требованиям в области экологической безопасности и охраны окружающей среды;

последовательного улучшения – создания системы действий, направленных на достижение и поддержание высоких мировых стандартов экологической безопасности на основе применения наилучших существующих и перспективных технологий производства, способов и методов охраны окружающей среды, развития системы экологического менеджмента;

предупреждения негативного воздействия – создания системы приоритетных действий, направленных на предотвращение опасных экологических

183

аспектов воздействия хозяйственной и иной деятельности на человека и окружающую среду;

обоснованности и достаточности с учетом отдаленных последствий экологических норм и требований;

готовности – постоянной готовности к предотвращению и ликвидации последствий аварий, катастроф и иных чрезвычайных ситуаций;

ответственности субъектов хозяйственной и иной деятельности за ее экологические последствия, а также за экологические последствия деятельности лиц, правопреемниками которых они являются;

открытости и доступности экологической информации; учет мнения населения, общественных и иных некоммерческих объединений при принятии решений по реализации экологической политики;

ответственности – неотвратимости санкций за действия и бездействие, повлекшие ущерб окружающей среде и здоровью населения;

создание научной основы охраны окружающей среды и обеспечение экологической безопасности, а также учет результатов научных исследований в области охраны окружающей среды в целях социального, экономического и экологически сбалансированного развития страны, создания научной основы охраны окружающей среды и обеспечения экологической безопасности.

Особое внимание в данном документе уделяется вопросам повышения экологической и энергетической эффективности и обеспечению экологически ориентированного роста экономики. Для этого необходимо решение таких задач, как:

технологическая модернизация, обеспечивающая уменьшение загрязнения окружающей среды и рациональное использование природных ресурсов, сокращение образования отходов, повышение доли переработки отходов и вовлечение вторичных материальных ресурсов в хозяйственный оборот;

развитие рыночных механизмов охраны окружающей среды и обеспечения экологической безопасности, в том числе, усиление роли экологических и экономических стимулов (налоговых льгот др.), экологического аудита, экологической сертификации, экологического страхования;

внедрение ресурсосберегающих, экологически чистых наилучших доступных технологий,

применение современных международных экологических стандартов; переход на использование современных индикаторов экономического и

социального развития, а также принципов устойчивого развития, в том числе при планировании экономической деятельности, оценке эффективности экономики в целом и по отраслям;

стимулирование повышения экологической и социальной ответственности бизнеса и др.

Для реализации экологической политики и обеспечения экологически ориентированного роста экономики предусмотрены такие административные, финансовые и экономические механизмы, как: установление адекватных (соразмерных) размеров платы за негативное воздействие на окружающую среду, штрафов за экологические правонарушения, исков за причиненный экологический ущерб; льготное кредитование, финансирование (софинансирование), предоставление

184

налоговых и иных льгот при внедрении ресурсосберегающих, экологически чистых технологий, наилучших доступных технологий; государственное финансирование (софинансирование) мер по оздоровлению экологически неблагополучных территорий, ликвидации накопленного (прошлого) экологического ущерба, особо важных экологических проектов, программ; обеспечение целевого расходования средств на охрану окружающей среды, в том числе за счет создания экологических фондов; обеспечение полного возмещения вреда окружающей среде, причиненного в результате текущей и прошлой хозяйственной и иной деятельности; обязательность оценки и учета экологических факторов (обременений) и перехода ответственности за них при сделках с недвижимостью, ее приватизации или разгосударствлении; создание системы обязательного и добровольного страхования экологических рисков; развитие добровольной нефинансовой отчетности в области устойчивого развития и переход к обязательности публикации государственными корпорациями и компаниями с государственным участием, аудируемых и заверяемых третьими независимыми сторонами нефинансовых отчетов об устойчивом развитии в соответствии с международными стандартами и др.

1. Лукьянчиков Н.Н., Потравный И.М. Экономика и организация природопользования. Учебник. 4-е изд., перераб. и доп. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2010. – 687 с.

2. Приоритеты национальной экологической политики России/ Под ред. В.М. Захарова. – М.: Институт устойчивого развития/ Центр экологической политики России, 2009. – 152 с.

3. Порфирьев Б.Н. Экономическое измерение гармонии человека и природы. – М.: Анкил, 2010. – 56 с.

4. Экологическая доктрина Российской Федерации. – М.: Государственный центр экологических программ, 2002. – 40 с.

Чухрай Н. І.Національний університет «Львівська політехніка»

ПРИРОДНИЧА ТЕРМІНОЛОГІЯ У ТЕОРІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ: ПРИЧИНИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВИКОРИСТАННЯ

За останні десятиліття у економічній науці набуває все більшої популярності природничий підхід. В його основі лежить розуміння, що процеси між людьми в організаціях є частиною ширших процесів у природі. На думку деяких вчених, природнича термінологія у нетрадиційних сферах застосування, як, наприклад, у менеджменті, додає світосприйняття і можливості побачити за окремими фактами ширшу картину процесу [1]. Вона створює певні аналогії між процесами, що відбуваються у природі, у техніці, і процесами в організаціях. Наприклад, структура організації. Жорстко ієрархічно побудовані організації уподібнюються механічній системі, механізму, кожен з елементів якого виконує свою, чітко визначену і деталізовану роль. Організацію, що є гнучкою і постійно пристосовується до змінних

185

умов навколишнього середовища, називають організмом. І перша, і друга аналогії визначають ключові риси того ти чи іншого типу організаційних структур.

Зокрема, психолог Дж. Ф. Мур з Гарвардського університету у книзі «Смерть конкуренції» [2] (1996 р.) ввів поняття «екосистема підприємництва». У природі екосистема являє собою складну групу взаємозалежних живих (флора, фауна, комахи і мікроорганізми) і неживих (ґрунт, вода, клімат) елементів, які постійно взаємодіють одне з другим і отримують вигоду одне від одного у межах чітко визначеної території [3, с. 41 ]. По аналогії з природою, екосистема у ринковій економіці розглядається як складна група компаній і покупців, постачальників, конкурентів, дистрибуторів, які здійснюють вплив на бізнес осіб і груп, а також партнерів, що отримують вигоду одне від одного. В екосистемі покупців ринкова діяльність (інвестиції, спільне розроблення товарів, ринкова комунікація, логістика і трансакції) здійснюються і контролюються не стільки постачальниками, як споживачами [4, с. 61 ].

Задля обмеження чи уникнення безпосередньої конфронтаційної боротьби, підприємства в екосистемі можуть шукати нові точки диференціації, нове позиціонування, намагатись залучити нових клієнтів тощо. Втім, на «зрілих» ринках у довгостроковому періоді ці нововведення забезпечують надто малий приріст обсягів продаж. Інколи спостерігається явище «канібалізму», коли товари однієї товарної групи «знищують» товари іншої. Вчені Чен Ким і Рене Моборн у науковій праці «Стратегія блакитного океану» [5], використовуючи також порівнянні економічної системи з природою, образно називають конкурентні ринки «яскраво-червоними океанами», повними крові конкурентів, що «вчепилися» один в одного. На противагу «червоним океанам» вчені розробили концепцію стратегії „блакитного океану”, яка стала результатом дослідження понад тридцяти галузей за останні сто років. Дослідники заохочують створювати свої „блакитні океани” – нові ідеї та ринки, уникаючи таким чином конкуренції.

Здійснення інноваційної діяльності передбачає не тільки протистояння конкурентам, але й співробітництво з іншими контрагентами ринку, насамперед, споживачами, постачальниками, посередниками, іншими групами впливу. Розвиваючи теорію Дж. Ф. Мура американський вчений Рон Аднер запровадив поняття «екосистема інновації», під якою розуміє такі форми співпраці, у рамках яких організації об’єднують свої індивідуальні пропозиції у інтегровані рішення, що готові до використання споживачем на ринку [6, c. 60 ]. Завдяки використанню інформаційних технологій, які радикально знижують витрати комунікації та координації дій, екосистеми інновації стали фундаментами стратегії зростання підприємств багатьох видів діяльності.

Можна згадати інші широковживані у менеджменті терміни, що запозичені з природничих наук, зокрема, турбулентність ринку, діагностика підприємства, барометр конкурентоспроможності тощо. Причину активізації такого використання за останні роки слід шукати у змінах, які відбуваються у самому бізнес-середовищі. Радикальні зміни у зовнішньому середовищі обумовлюють потребу у зміні базових посилань в рамках провідної теорії науки – парадигми. При цьому, за теорією відомого історика науки Томаса Куна, яку він детально висвітлив у монографії «Структура наукових досліджень» (1962 р.), зсув парадигми передбачає «…як співставлення обох парадигм з природою, так і порівняння парадигм друг з другом…»

186

[7]. Таким чином, мова йде про трансформацію парадигми менеджменту під впливом зміни сучасного середовища та ринкових вимог.

1. Де закінчується асфальт? / Інтернет-портал для управлінців: [Електронний ресурс ] http://www.management.com.ua/hrm/hrm011.html

2. Moore J.F. The Death of Competition / J.F. Moore. – N.-Y.: Doubleday, 1996.3. Шнипко О.С. Конкуренція як специфічна форма конфлікту і співіснування суб’єктів ринку /

О.С. Шнипко // Економіка і прогнозування. -2008.- № 1. – с. 33-44. 4. Юданов А.Ю. Конкуренція: теорія и практика / А.Ю. Юданов / 3-е узд. испр. и доп. – М.:

Гном и Д, 2001. – с. 61-62. 5. Chan Kim W., Mauborgne R. Strategia błękitnego oceanu. – Warswawa: MT Biznes, 2005. –336 S. 6. Adner R. Ekosystem innowacji: co może zawieść? // Harvard Business Review Polska. - Wrzesień,

2009. - с. 60-72.7. Кун Т. Структура научных революций. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2001. – 608 с.

Шапочка М.К., Рибіна О.І.Сумський державний університет

ШЛЯХИ ЗНИЖЕННЯ ВИКИДІВ В АТМОСФЕРУ ЗАЛІЗНИЧНИМ ТРАНСПОРТОМ

Сталий розвиток залізничного транспорту необхідно реалізувати з дотриманням екологічних вимог. За останнє 10-річчя проблема негативного впливу транспорту в цілому, залізничного зокрема, на стан навколишнього середовища отримала глобальний масштаб.

Хоча залізничний транспорт володіє системними перевагами перед іншими видами транспорту, ця проблема особливо актуальна для України, так як по щільності залізничної мережі і вантажонапруженості вона перевищує багато інших країн Центральної Європи.

Структура негативного впливу залізничного транспорту на довкілля включає порушення стійкості природних ландшафтів транспортної інфраструктури шляхом розвитку ерозії та зсувів;постійне зростання рівня забруднення землі нафтою, свинцем, продуктами видування і осипання сипких вантажів (вугілля, руда, цемент); забруднення атмосфери відпрацьованими газами.

Як зазначалось вище, залізничний транспорт є одним із джерел забруднення повітряного басейну. Проте відзначимо, що науково обґрунтованих заходів щодо зниження викидів в атмосферу дотепер не розроблено. Як заходи для зниження негативного антропогенного впливу на повітряний басейн використовуються: електрифікація залізниць; будівництво нових газових котелень та переведення діючих на газове паливо; впровадження сучасних систем пиловловлювання від основного обладнання

виробництва та котелень; реконструкція та будівництво вентиляційних систем цехів і котелень,

впровадження фільтровентиляційних агрегатів;

187

впровадження систем автоматизованого контролю та регулювання концентрації шкідливих речовин у повітрі;

впровадження нових більш економічних локомотивів, заміна пристроїв системи тягового електропостачання на екологічно чисті тощо.

Проте, як показує практика, ці заходи не забезпечують зниження викидів до допустимого санітарними нормами. Все це потребує обґрунтування як методологічних основ, так і розробки практичних рекомендацій конкретного характеру з метою підвищення дієвості природоохоронної діяльності на залізничному транспорті.

Шлапак М.Ю.Державна установа «Інститут економіки природокористування

та сталого розвитку НАН України»

ЧИННІ МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ЕКОЛОГІЧНОГО КОРИГУВАННЯ ВАЛОВОГО ВНУТРІШНЬОГО ПРОДУКТУ

Традиційні макроекономічні показники мають на меті відстеження економічного зростання, але не можуть надати повної картини динаміки суспільного розвитку та зростання добробуту населення, який залежить від багатьох інших чинників, зокрема, від стану навколишнього природного середовища. Тому виникає об’єктивна потреба в екологічному коригуванні традиційних макроекономічних показників, насамперед, основного показника економічного зростання – валового внутрішнього продукту (ВВП), яке здійснюється завдяки розрахунку „зеленого” ВВП. Зелений ВВП – це показник, який дає можливість репрезентувати наслідки взаємодії економічної діяльності та навколишнього природного середовища у цифровому вимірі протягом певного періоду часу.

Зазначимо, що дотепер відсутня чітко визначена єдина методика розрахунку зеленого ВВП, зважаючи на три основні чинники, які необхідно враховувати при розрахунку екологічно скоригованого ВВП. Йдеться про: 1) зменшення запасів природних ресурсів в результаті економічної діяльності; 2) витрати на охорону навколишнього природного середовища, які направлені на ліквідацію шкоди заподіяної економічною діяльністю; 3) шкоду довкіллю внаслідок економічної діяльності, яка не була належним чином нейтралізована та призвела до деградації навколишнього природного середовища. В свою чергу, на заваді коректного врахування цих чинників постає низка методологічних перешкод, зокрема, недостатній розвиток методів грошової оцінки негативного впливу економічної діяльності на стан довкілля та здоров’я людей, методів визначення вартості елементів природного капіталу, для яких не характерні ринкові транзакції, методів визначення ресурсної ренти тощо.

Водночас слід відмітити, що фахівцями визначаються загальні підходи до методики розрахунку екологічно скоригованого ВВП, комбінації яких можуть бути застосовані при його практичних розрахунках [1]. На сьогодні сформовані такі основні методичні підходи.

Першим напрямом розрахунку екологічно скоригованого внутрішнього продукту є стандартна для системи національних рахунків процедура врахування споживання основного капіталу та визначення в результаті чистого внутрішнього продукту (ЧВП). Надалі, за схожим підходом, враховується зменшення запасів

188

природного капіталу, наприклад, внаслідок видобування корисних копалин. На цьому ж етапі може бути враховане й збільшення запасів природного капіталу за рахунок відкриття нових покладів природних ресурсів чи переоцінки запасів раніше відомих. Тут, на наш погляд, слід звернути увагу на наукові висновки, обґрунтовані Hill R.J. та ін., які в своїх працях довели, що виключення збільшення природного капіталу завдяки відкриттю нових родовищ корисних копалин приводить до значного скорочення непостійності та мінливості скоригованого ЧВП, сприяючи, таким чином, одержанню більш точної інформації щодо сталості економічного зростання [2].

Другим методичним підходом до розрахунку екологічно скоригованого ЧВП є врахування деградації навколишнього середовища внаслідок накопичення в ньому забруднюючих речовин та відходів. Якщо раніше вважалося, що екосистемні (екологічні) послуги є чимось невичерпним і вигоду від них можна буде отримувати постійно, то нині дедалі частіше мова йде про обмеження впливу економічної діяльності на навколишнє середовище для збереження можливості отримувати вигоди від чистого довкілля та цілісних екосистем і в майбутньому. Зросло суспільне розуміння того, що деградація довкілля впливає на економічну діяльність, стан природних ресурсів, ресурсів, створених людиною, та власне на стан людського здоров’я, а тому й має бути належним чином відображена в основних показник розвитку країни.

За третім напрямком методики розрахунку екологічного скоригованого внутрішнього продукту враховуються витрати, спрямовані на боротьбу із деградацією довкілля. Тоді витрати на охорону навколишнього природного середовища, які в традиційній системі національних рахунків включаються до кінцевого споживання, мають в екологічно скоригованих національних рахунках відображатися залежно від їх впливу на природний капітал. Іншими словами, оскільки ці витрати покликані покращити стан певного елементу природного капіталу, остільки вони повинні вилучатися при розрахунку екологічно скоригованого валового внутрішнього продукту, переміщуючись із категорії кінцевого споживання до категорії проміжного споживання, тоді як економічний ефект від таких витрат, якщо може бути оцінений, повинен додаватися до даного показника.

Отже, як показує проведене дослідження, навіть за відсутності єдиної чіткої та узгодженої методики для розрахунку „зеленого” ВВП, цей показник базується на зрозумілих теоретичних підходах, будучи корисним інструментом для статистично достовірної оцінки наслідків впливу економічної діяльності на навколишнє природне середовище. Особливо важливим та практично цінним є здійснення розрахунку екологічно скоригованого ВВП для тих країн, чия економіка у великій мірі залежна від використання природних ресурсів, до яких належить і Україна.

1. Handbook of National Accounting: Integrated Environmental and Economic Accounting 2003 // Studies in Methods. – 2003. – №61, Rev.1. – 598p. – (Series F).

2. Hill R. J. A new conceptual approach to the measurement of capital gains, depletion and net national product / Hill R. J., Hill T. P. // [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.oecd.org/dataoecd/12/48/2550016.pdf

Щербакова І.В.Сумський державний університет

189

ЕКОЛОГІЧНИЙ ТУРИЗМ В КОНТЕКСТІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

Екологічний стан навколишньогоприродного середовища у світі погіршується протягом усього існування та розвитку людства. Спостерігається дегуманізація свідомості суспільства, яка пов’язана з понадмірнимспоживанням природних ресурсів. Безжалісна експлуатація має катастрофічні наслідки: мутує флора та фауна планети, які, таким чином, змушені пристосовуватись до нових умов життя, а деякі рослини і тварини знаходяться на межі знищення. Відбувається надмірне забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель. Такі наслідки впливають і на біологічно-генетичну деградацію населення. Саме тому екологічні проблеми так гостро постали перед людством.

Погіршення стану навколишнього природного середовища зобов’язує вести пошук альтернативних напрямів використання природних ресурсів, які повинні зменшувати шкідливий вплив на природу.

Насьогодніодним з напрямків людської діяльності,який спрямований на взаємопорозуміння людини та навколишнього природного середовища, що її оточує є екотуризм. Функції екотуризмуорієнтовані на підвищення екологічної свідомості суспільства.

Природоохоронна функція полягає в першу чергу в необхідності дотримання природоохоронного режиму та мінімізації негативних наслідків впливу туризму на природні комплекси. Вона досягається завдяки чіткій регламентації форм і видів туристичних занять, визначенні допустимих норм рекреаційного навантаження, відповідному облаштуванню туристичних маршрутів та стежок тощо [2]. Екологічний туризм характеризується відносно слабким негативним впливом на природне середовище. Не рідко його називають «м'яким туризмом», тому що його метою ємаксимально дбайливе використання природних ресурсів регіону та за можливістю їх відтворювання.

Еколого-освітня функція екотуризму – важлива складова у формуванні нової екологічної свідомості та становленні екологічної культури особистості. Відвідуючи місця з відносно незайманою природою з метоюотримання уявлення про природні особливості певної території, важливим чинником єнепорушення цілісності екосистеми.

Просвітництво – невід'ємна складова екотуризму. Пізнаючи природу, туристи усвідомлюють необхідність дбайливого ставлення до неї. Вклад екотуризму у формування екологічної культури безцінний [1]. Для збільшення позитивного впливу екотуризму на навколишнє середовище необхідною є пропаганда на державному рівні здорового способу життя та високих стандартів відношення до природи.

Отже, можна стверджувати, що екологічний туризм являє собою перспективний напрям охорони навколишнього середовища. Він передбачає сукупність ресурсозберігаючого природокористування та підвищення здоров’я населення. За допомогою екологічного туризму відбувається екологізація свідомості суспільства. Негативні наслідки, які мають екологічний та соціокультурний характер, зводяться до мінімуму. Результатом розвитку екологічного туризму є запобігання

190

негативноговпливу на навколишнє природне середовище. Екологічний туризм також передбачає підтримку екологічної стійкості навколишнього природного середовища.

1. Коваленко Н.Г. Развитиеэкологическоготуризма / Н.Г. Коваленко // ЭкономикаКрыма. – 2008. – №23. – С.78–81.

2. Кучинська І.В. Екотуристичний потенціал природоохоронних територій українських Карпат: сучасний стан, проблеми і перспективи використання / І.В. Кучинська // Вісник Львівського інституту економіки і туризму. – 2009. – №4. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vliet/2009_4/6/3_Kuchynska.pdf.

191

Наукове видання

Економіка та менеджмент: перспективи розвитку

Тези доповідейМіжнародної науково-практичної конференції

(Суми, 18-20 травня 2010 року)

Відповідальний за випуск О.В. ПрокопенкоКомп’ютерне верстання Є.Ю. Рожкової

Формат 60х84/16. Ум.друк.арк. 10,46. Обл.-вид. арк 14,98. Тираж 300 пр. Зам. №

Видавець і виготовлювачСумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.

192

193